Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №34, 2016-08-21
Коли польський парламент дебатував про «волинську резолюцію», мені зателефонував український телеканал і попросив прокоментувати справу. Усе б нічого, та відео з моїм ім’ям опинилося на певних націоналістичних ресурсах (не тільки в Польщі, я знайшов переклад навіть на словацьку) – мовляв, поясніть хлопцеві «правду». Після цього стали надходити погрози, зокрема від «леґіоністів». А коли кілька днів тому я сідав у ліфт і до мене зайшов дядько у футболці та з шаликом «Леґії», я перелякався. Певно, я боюся так само, як і не один з вас, читачі.
Дискусія парламенту Польщі над «волинською» резолюцією була однією з найбільш емоційних, що є у моїй пам’яті. За резолюцію польський парламент голосував 22 липня стоячи і під оплески. Документом установлено 11 липня Днем пам’яті поляків – жертв геноциду, здійсненого ОУН та УПА на східних Кресах ІІ Речі Посполитої.
З-поміж 442 депутатів ніхто не був проти, лише 10 утрималися. Усі десятеро – з опозиції. Це троє депутатів «Громадянської платформи»: Марцин Свєнцицький, Януш Ціхонь і Маріан Зембаля; а також 7 депутатів партії «Новочесна»: Ева Лідер, Катажина Любнауер, Єжи Мейштович, Кшиштоф Мєшковський, Моніка Роса, Йоанна Шойрінґ-Вєльґус та Адам Шлапка. Відразу після голосування певні середовища й мас-медіа почали розповсюджувати їхні фотографії, підписуючи словом «зрадники». Хоча водночас за резолюцію не голосували такі відомі депутати «Права і справедливості», як Антоні Мацеревич та Вітольд Ващиковський, відповідно міністр оборони і закордонних справ. Вони обидва, хоч і досить активні в парламентських голосуваннях, того дня були у Вашинґтоні.
Шоком для мене став голос Ришарда Ґаллі «за» резолюцію, це депутат від німецької нацменшини. Він на початку цього скликання Сейму РП, до якого не увійшов, крім нього, жоден інший депутат від нацменшин, обіцяв боронити права всіх меншин у Польщі. Коли я з ним розмовляв у червні про побиття процесії в Перемишлі, він виявився досить чутливим та обізнаним у справах українців у Польщі.
Під час дискусії чимало депутатів «вирізнилося». Ба, більше того, хотіло вирізнитися, спікер часто продовжував час, бо записувалися чергові охочі, щоб сказати про «зраду кресової справи», уже заявити про «півмільйона польських жертв», про «меншину з України в Польщі» (замість «української меншини в Польщі»), запитати про те, як перевіряти громадян України на знання геноциду. Не хочеться множити цих, скажу умовно, емоцій, проте на одне висловлювання мені хотілося б звернути увагу. Вперше на польській парламентській трибуні прозвучав голос, що заперечував напад Росії на Україну, його автором є депутат Януш Саноцький, нині незалежний, а донедавна представник руху «Кукіз’15». Він з головної законодавчої трибуни Польщі наголошував: «Нам пояснюють, що ми повинні йти на поступки, бо Україна перебуває у стані війни з Росією. Україна не воює з Росією, ні, не воює. Не во-ю-є! Можете це перевірити».
Водночас у Сеймі РП не бракувало й поміркованих виступів. До речі, ті люди, які не слідкували за дискусією повністю, а лише дізнавалися про неї з випуску новин, мали враження, що парламент з’їхав з глузду. Це не зовсім так: радше специфіка жанру, коли вибирають те, що буде читатись і слухатиметься. Насправді під час дебатів не один раз брав слово Марцин Свєнцицький з «Громадянської платформи», який підкреслював, що міцні формулювання нашкодять двостороннім відносинам, що резолюцію варто приймати спільно з українським парламентом, що в Україні вшановують УПА не за вбивства поляків, а за боротьбу за незалежність. Боґдан Борусевич у Сенаті РП так само недвозначно засуджував прийняття такої резолюції. Отже, відкидаємо арґумент про те, що нібито польські парламентарії не почули альтернативних поглядів. Почули, а подеколи й обсміяли (коли Адам Шлапка заявив, що парламент «грає так, як того хоче Владімір Путін», у залі рознісся регіт).
Зрештою, на тлі того, що говорили депутати від «Кукіз’15» чи Польської селянської партії, висловлювання авторів резолюції з «Права і справедливості» здавалися досить поміркованими.
Нині позиція «Права і справедливості», без якого в парламенті ніщо не пройде, ось така: це не є резолюція проти України. Це просто позначення позиції Польщі, а документ жодним чином не віддзеркалиться на сьогоднішньому партнерстві Польщі з Україною. Ба, більше: у резолюції висловлено «солідарність з Україною, яка бореться з зовнішньою аґресією, щоб зберегти територіальну цілісність». Сейм, підкреслюють у правлячій партії, не перекладає відповідальності на всіх українців і не висуває до них жодних претензій.
Реакція офіційного Києва… І тут власне проблема, ким є офіційний Київ. На президентському рівні Київ показав незвичайну стриманість: Петро Порошенко, який раніше клякнув перед пам’ятником жертв Волинської трагедії у Варшаві, висловив жаль з приводу рішення Сейму Польщі і закликав «продовжувати рухатися шляхом християнського примирення».
Але на інших рівнях Київ обурений і вимагає реваншу. Без сумніву, польсько-українська історична – навіть не дискусія, радше: комунікація – завдяки рішенню Сейму РП на багато місяців у глухому куті.
Водночас реакції українських політиків черговий раз підтвердили брак розуміння того, що відбувається в Польщі. Україні часто здається, що Волинь спеціально хтось «витягає», і то найкраще – пов’язаний з Москвою. Мало хто в Києві усвідомлює, що питання Волині Варшава ніколи не ховала. І Києву про це раніше чи пізніше треба буде говорити, не перекидаючи все на інтриґи російських аґентів. Однак тепер найважливіше, що це усвідомлює президент Порошенко.
І найголовніший пункт: українці в Польщі, що і де ми є. Скажу відверто, поки що ми опинилися в найгіршій з-посеред усіх сторін позиції. Чому? Нас мало, тому завжди потребуємо підтримки ззовні. Почну від найлегшого: Київ на найвищому рівні, судячи з його реакції, дуже обережно буде підходити до питання, отже марно чекати оборони з України, якщо з нашою громадою щось станеться на кшталт червневого нападу на церковну процесію в Перемишлі.
Складніше з польським рівнем. З одного боку, в парламенті були депутати, які чинили спротив «волинській» резолюції. Однак робили це з огляду на Київ, а не на українців Перемишля, Варшави чи Ольштина. Водночас про ситуацію в Перемишлі говорили ті депутати, котрі явно не є приязними щодо українців у Польщі. Наприклад, Малґожата Пемпек із «Кукіз’15», яка з сеймової трибуни заявляла: «Обов’язком польського уряду є захист інтересів Польщі та захист поляків і польської пам’яті. Товариство захисту пам’яті перемиських орлят обурене позицією поліції 26 червня, під час маршу українських націоналістів у Перемишлі під прикриттям релігійної процесії. Товариство вказує на численні порушення закону. Я хотіла би запитати: чи буде розслідування цієї справи?» – наголошувала вона.
І ніхто не посперечався з тезою пані Пемпек про «ходу українських націоналістів у Перемишлі під прикриттям релігійної процесії». Підсумок: якщо у Сеймі РП було кілька депутатів, котрі боронили українців у Києві, то ніхто не вважав за потрібне вступитися за українців Перемишля. Мусимо сприйняти це як факт.
Українці в Польщі опинилися на віcтрі боротьби великої політики. І міґранти з України, і національна українська меншина. Опинилися не з нашої вини і прагнення – так оберталися коліщата політичної дійсності. Зрештою, не вперше в історії демократичної Польщі – проте вперше ми в настільки слабкому становищі. Нині наша зброя, поза механізмами, які ще залишаються – це слабкість. Слабким можна вигравати поєдинки з сильними. Тут прикладом є кримські татари. У їхній боротьбі з велетнем СРСР важливим став принцип не насильства, але солідарності й підтримки всередині спільноти. Вірю, що ми, українці в Польщі, можемо бути мирними і згуртованими.
Тож відкладімо на інші часи дрібні суперечності, що їх я немало бачив у наших громадах. Адже страх, з якого я почав цей матеріал, раніше чи пізніше може прийти і до вас, читачі, якщо ви яким-небудь чином ототожнюєте себе з українцями в Польщі або друзями українців у Польщі. Соціологічні опитування демонструють, що в Польщі знижується тенденція приязного ставлення до українців. І якщо когось це конкретно поки що не зачепило, це не значить, що ми застраховані.
Однак важливо, щоб наші побоювання не стали панікою, бо, розм’якшені нею, можемо легко піддатися на провокації. Не варто боятися говорити про свій страх. Говорімо у громаді про важливе, не сварімося за дрібне. Підтримаймо того, хто цього потребує, не біймося попросити про підтримку.
Бо зараз ми – на полі бою. І мені теж бракує підтримки. І я теж про неї прошу. ■
Ігор Ісаєв, головний редактор Мультимедійного порталу українців у Польщі PROstir.pl
