Наталя Кляшторна ■ РОЗМОВА ■ №33, 2016-08-14

Археологом пам’яті назвав географа Войцеха Крукара знаний дослідник Бескидів Станіслав Крицинський у передмові до своєї книжки «Bieszczady. Od Komańczy do Wołosatego». Прізвище Крукара найбільше відоме туристам, адже мапи його авторства виходять у Польщі великими тиражами. Понад двадцять років доктор географії і викладач з Риманова збирає старі місцеві назви з польського та українського боку Бескидів, реконструюючи автентичну топоніміку краю. На своїх мапах Крукар уже відновив понад 10 тисяч назв, які побутували в традиції місцевих мешканців перед виселенням.

Дванадцять років тому В. Крукар написав листа до моїх батьків, уродженців Літовищ, у якому надіслав питальник, фотокартки, власноруч намальовану мапу і конверт зі зворотною адресою. Тоді ще вдалося опитати старших людей, котрі господарювали колись у містечку, а нині запитувати вже нема кого… Про Бескиди, а також про те, як вдається польському науковцю відшукати розсіяних по світі українців з Бескидів, стараюся розпитати дослідника, який сам усно і письмово опитав понад 700 українців.

Наталя Кляшторна: Багато людей мандрують Бескидами і захоплюються місцевими краєвидами, відпочиваючи тут. А для Тебе, Войцеху, Бескиди – це насамперед праця, орієнтування на місцевості, опитування людей, пошуки… Траплялося чути, що для збереження історичної спадщини в царині автентичних назв Ти один робиш більше, ніж цілі наукові інституції… З чого почалося бажання дізнатись про назву кожного закутка?
Войцех Крукар: Туристи не тільки любуються гірською красою. Багатьох з них цікавлять безлюдні долини колишніх бойківських та лемківських сіл. Місцевими назвами я зацікавився ще на другому курсі. Я багато ходив з наплічником по горах, тому терен знав добре. Але хто би тоді сказав, що це займе 30 років мого життя?! Туристичні мапи Бескидів я вивчав з дитинства, знав назви гір, потоків, полонин. З часом довідався, що цих назв є значно більше. До документування заохотила мене книжка Ромуальда Топольського «Nazwy Beskidu Gorlickiego». Автор збирав місцеві назви від людей, котрі повернулися після Операції «Вісла» до свого краю. Почалося все 1989 р., як у Вислоку-Великому розпитував я Михайла Феньканина. Потім я виявив місцевих мешканців у Команчі та околицях. Кожне відкриття нових назв давало велику сатисфакцію і радість, що вдалося хоч щось урятувати від забуття. Це відчуття мобілізувало до подальшої праці. Коло інформаторів поступово розширювалось. Респонденти ділилися своїми контактами, пізніше терен опитувань поширився на Україну, північну і західну Польщу, навіть Америку… Це дозволило по-іншому глянути на терен. У туристів, які вивчають топографію з мап, появляється враження, що назви мають лише потоки, ріки, верхи… А тимчасом місцеві люди, українці, давали назви також тим місцям, які мали для них значення, наприклад, полям, полянам, дорогам, лукам, лісам, а вже потім і самим горам.

Наскільки складним виявилося завдання відшукати давніх мешканців?
Насправді нелегким. Бо бойківське, лемківське і долинянське населення (як ми їх тепер окреслюємо) після ІІ Світової війни було дуже розпорошене. У 1945–46 роках виселено частину з них в Україну, 1947 р. – на північ та захід Польщі, 1951 р. – на південь України. Знайти цих людей у такій розпорошеності через 50–70 років після виселень – непроста справа. Багатьох я сам розшукав, з іншими – спілкувався письмовим шляхом. Давні назви я збирав, спираючись на анкети, схематичні мапи або детальні описи топографії своїх місцевостей. За понад 20 років удалося знайти інформаторів із 85 сіл досліджуваної території.

Ти вивчив українську мову, щоб розмовляти з автохтонами. Добре говориш і пишеш, навіть розумієш діалекти. Скільки людей Ти залучив до своїх досліджень? Зі скількома поговорив сам, скільки відписали Тобі? Адже це велика і клопітка праця – виготовити питання і намалювати мапу для кожного села окремо…
Загалом я задокументував назви 220 сіл, у 65% яких не живуть автохтони. Бо 45% – це колишні села, а решта – з прибулим населенням. Кількість осіб з’ясувати важко, тому що не відразу щастить знайти людину, яка добре пам’ятає своє село. Декотрі села такі довгі, що треба знайти кількох людей з різних кінців, щоб задокументувати назви. Зрештою, кожен інформатор цінний для мене, всі вони запам’ятали щось своє, вистачить, що в різних кінцях мали поле. Думаю, що кількість моїх співрозмовників та кореспондентів, які заповнювали анкети, сягає 750 осіб. Їхні свідчення дозволили задокументувати 11 тисяч назв. Середня густота зібраних топонімів складає приблизно 4 назви на 1 км2 Найбільше їх занотовано на території малих сіл – Воля-Горянська (18 назв на км2), Довжиця коло Тісної (17), Завій (16), Присліп (11,7), Видрине (11,5), Студене і Дарів (11). Найбільше назв зібрано з тих розлогих місцевостей, з яких удалося відшукати більше людей, наприклад, з Ветлини (317 назв і 5 осіб), Волосатого (291 і 13), Довжиці коло Тісної (187 і 5), Віслока-Великого (162 і 9). Найбільшу кількість топонімів переказали мені Михайло Крупей з Дальови (169), Стефан Басара з Дарова (101), Дмитро Джула з Дверника (124), Василь Завалень з Волі-Горянської (110), Юрій Сиванич з Прислопа (90), Михайло Малий з Буківця над Сяном (83).

Наскільки люди хотіли поділитися спогадом про минуле?
Для українців, виселених 1947 р. на північ Польщі, має значення, чи особа, яка питає, має українську національність, тобто чи це «свій». Лише після цього з’ясування люди відкриваються. Виявляється, для них дуже важливо, коли хтось ззовні добре знає їхнє село, що і де діялося. Кожного разу люди оцінювали мої знання, а це уможливило взаємний контакт. Мені часто здавалося, що мої співрозмовники задоволені, що змогли так предметно розповісти про своє село. Після першої зустрічі наступні відбувалися в дуже добрій атмосфері. Деколи здавалось, що на мене чекають, хочуть розповісти якнайбільше, залишити якомога більше для наступних поколінь. Можливо, в окремих випадках я замінив їм найближчих. Діти не завжди їх розуміли…

Чи були випадки, що якась історія надто гостро врізалася в пам’ять? Ти чиї розповіді запам’ятав найбільше?
Таких ситуацій було багато. Семен Білянський зі Старого Села на Дрогобиччині на одній з ілюстрацій впізнав свою хату в Насічному, а Михайло Марич, уродженець Берегів-Горішніх, на одній фотографії побачив свою рідну маму. Ніколи не забуду, як колишня мешканка села Беньова, котра після виселення мешкала в Ланівці біля Стрия, співала пісню: «Бенівська смереко, тебе не забуду, хоть буду далеко». Всі присутні тоді плакали. Кожна зустріч була неповторною, під час кожної люди висловлювали великий жаль за залишеним не з власної волі селом у Карпатах.

Ти що вважаєш найбільшим успіхом у своїх пошуках?
Певна частина назв зафіксована на старих мапах, але виявилося, що це тільки частина, приблизно 15% від того, що згадали старі мешканці. Зібраний матеріал не тільки багатший, але й більш вірогідний, адже деколи на мапах бачимо помилкову локалізацію того чи іншого топоніму. Отже мої збори «з поля» дозволяють оцінити матеріали зі старих архівів.
Для мене важливо кожну назву почути з уст старих мешканців, почути її живою, в усних переказах. Здебільшого це вдалося. Документуючи назви, я розумів, що це останні такі записи, що їх уже ніколи не можна буде повторити. І тому, крім назв, я старався записати все, що мої респонденти могли розповісти про свої села. Отак удалося також задокументувати списки мешканців, деколи плани сіл з намальованою забудовою. Тепер ці матеріали є цінними джерелами історії досліджуваних сіл.

Існує стереотип, що більшість топонімів у Бескидах – неслов’янського походження. Наскільки це правда? Сліди чиєї присутності ще відлунюють у тих назвах? Багато припущень і гіпотез мають люди, які більшості цих назв навіть не чули…
Назви переважно слов’янські. Але є й такі, значення яких можна пояснити на ґрунті румунської мови. Також є група назв невідомого походження, отже не знаємо і їхнього значення. Декотрі гідроніми настільки старі (наприклад, Сян), що їх важко віднести до певної мовної групи. Декотрі надто дискусійні, скажімо, Бещад, Бескид. Але ж саме вони найчастіше зустрічаються в середньовічних джерелах. Надто складно з’ясувати мовну приналежність найстаріших джерел. Карпати, як гори, заселені пізніше, ніж прилеглі низинні території, оволодівали ними поступово, що й позначилося на механізмі утворення назв.


Цікаво було би знати про конкуренцію Бескиди – Бещади? Чи можна тут одному топоніму віддати перевагу над іншим? Давні мешканці про Бещади, наприклад, ніколи не чули…
Справа з назвою Бещад – Бескид є дуже давньою і складною. Дві ці назви стосуються головного карпатського хребта, через який колись проходив кордон. У середньовіччі назва Бещад зустрічається частіше, ніж Бескид. Але вже перед ІІ Світовою було інакше. У всіх бойківських та лемківських селах, що лежали понад кордоном, головний хребет називався Бескидом, а Бещад зберігся тільки в єдиному селі з польським населенням Посаді-Яслиській, ґрунти якої сягали угорського кордону. На мапах ХІХ ст. зустрічаємо кілька Бещадів, наприклад, у Вислоку-Великому і Струбовищах. Але мої співрозмовники, довоєнні мешканці, знали тільки одне окреслення – Бескид. Все ж народні назви – це одна справа, а назви, подані географами, дещо інша. У польській географічній систематиці проф. Павловський із Львівського університету впровадив для карпатських хребтів назву Бескид, відтак маємо Бескид-Низький, Бескид-Сандецький, Бескид-Малий, Бескид-Живецький. Але для частини Карпат у районі Ужоцького перевалу ввів назву Бещади. Раніше вона була записана хіба що на мапі польського геолога Станіслава Сташиця, і Павловський там її залишив.

Часто доводиться зустрічатись із хибним трактуванням походження назви. Наприклад, Ступосян – це не «ступай за Сян», а місце, де колись стояли ступи, у яких вибивали сукно. Або село Ялове, назва якого свідчить про яловий ліс, а не про бідну землю, як пишуть польські довідники.
Кожна назва – це не лише гасло, яке спрямовує нас до певного місця, але також якась інформація про дане місце. Тому важливо, щоб назва була правильно локалізована і правильно записана. Перші бойківські та лемківські назви на мапах впровадили австрійці, які часто не володіли місцевими мовами. Тому вони припустилися маси помилок. Але саме цими назвами користувалися далі протягом десятиліть, люди звикли до них. Своїми дослідженнями хочу повернути їм правильну локалізацію і правильно записати назви. Приміром, на мапах бачимо таку назву – Jeleniowaty. Звучить так, наче вона пов’язана з оленями, та насправді відноситься до ялового лісу, просто це Ялиновате. Або присілок Леобрат між Поляною і Хревтем над Сяном. Давні мешканці називали його Лівобрадом, тобто ліворуч від броду. Випадків таких багато.

Якщо вдається все вияснити, то який тоді варіант записуєш?
Тоді постає питання, чи змінювати їх? На своїх мапах я подаю дві назви.

Цікаво знати, наскільки топоніміка бойківська та лемківська подібні?
Так, подібного багато, але є також різниці. Подібність має генетичний характер, адже мови двох груп є діалектами однієї мови. Різниці оті – цікаві, хоч я не мовознавець і не можу всього зауважити. У бойків і лемків зустрічаються такі численні назви, як Кичера, Лаз, Лази, Чертіж, Пасіка. Бойківські назви відрізняються від лемківських впровадженням типових для Східних Карпат назв, які на Лемківщині не зустрічаються, або виступають дуже рідко. Наприклад, Тарниця – це назва, яку зустрічаємо на території від Румунії по Волосате. Але далі на захід її вже не знайти. Сам термін має румунське походження й означає дерев’яне сідло на коня або гірський перевал. Найвідомішою є Тарниця над Волосатим, заввишки 1346 м. Нині ця назва стосується виключно гори, яка замикає пониження хребта зі східного боку, а вже з західного є т.зв. Тарничка. Між ними – зниження хребта, назване Сідло. Іншими словами, з плином часу Тарниця в назві розділилася на три частини. На Бойківщині часто зустрічаються Берда, Борола, Берці – типові топографічні терміни, які на захід від Тісної виступають тільки вряди-годи. Бойківсько-лемківська межа майже збігалася з західною межею полонин. Це має підтвердження в топоніміці. Багато пастуших назв, а це – Сигла, Гелети, Зимівка, Мражниця (Бражниця), відомі виключно на терені Бойківщини.

Ти часто їздиш зі старшими людьми в їхні рідні села. Ви там з’ясовуєте, де, що і як називалося. Твої розмови, наприклад, 2011 р. з уродженцями Скородного. Наскільки результативнішою є праця в терені, аніж листовно чи з мапою в руках?
Звісно, я мав щастя побувати разом з давніми мешканцями в їхніх селах. Якщо ці особи в рідному краї були вперше після виселення, то враження від теперішнього вигляду колись заселеного терену виявилося настільки сильним, що просто обмежувало орієнтацію на місцевості. У таких ситуаціях люди часто казали, що їм краще було б усе описати в камерних умовах, аніж на місцевості. Найбільше дивували ліси на місці полів, нове розміщення забудови або її брак, низький рівень води в потоках, а також те, що птахи не співають так голосно, як колись.
Ніколи не забуду випадку, як приїхав до мене Михайло Буряк з Коломиї. Він народився в Мучному, проте після виселення вже ніколи там не був. Ми поїхали туди разом. Шукали місце, де раніше стояла хата, але не знайшли. Наступного дня дуже рано я почув, що мій гість уже не спить. Під час сніданку пан Михайло показав мені план розташування свого дому, зауваживши, що він стояв над потоком з назвою Суха. Цей потік є на кожній бескидській мапі. Його русло було так детально намальоване, що варто було один раз кинути оком на мапу, щоб знайти його локалізацію. Ми тоді були від нього за метрів двадцять. Пізніше я приїжджав туди сам, довго шукав сліди, адже довкола все заросло… Під час своїх опитувань часто довідувався про різні топографічні деталі. Скажімо, десь там була скала, джерельце, цвинтар з І Світової війни… З великим зацікавленням шукав я потім ці об’єкти в терені й завжди захоплювався пам’яттю моїх співрозмовників і точністю переказів.
У пошуках давніх мешканців мені допомагало багато людей. Усім їм хочу подякувати, а особливо Стефанії Пасемків та Михайлові Буряку з України, Михайлові Струмінському, Йосифу Кушталі та Владиславу Бухвакові з Польщі.

Твої мапи… Чи є села, які на них залишилися білою плямою?
Залишилася група з 20 сіл, колишніх мешканців яких не вдалося знайти. Серед них – Луг і Кальниця коло Тісної, Завої біля Риманова, Поля Петрова, Бальхівка і Завадка-Морохівська під Буківськом, Гошів і Гошівчик побіля Устрік-Долішніх. ■

Поділитися: