Розмовляла Анна Вінницька ■ КРИНИЦЯ ■ 2011-03-30

{mosimage}

Не важливо, де ми живемо, а важливо, куди прямуємо та що робимо, – говорить директор Воєвідської реабілітаційної лікарні м. Ґурова-Ілавецького Данута КУНИЦЬКА

Вас 2005 р. визнано “Жінкою успіху” на Вармії та Мазурах, а вже 2006 р. Ви опинилися в золотій десятці менеджерів цього ж реґіону. Чим для Вас є успіх? – і в праці, і в особистому житті.
-Названі нагороди були для мене справжньою несподіванкою, оскільки я роблю, так мені здається, тільки те, що до мене належить. А що я люблю свою працю, то, можливо, маю такі результати. Однак не приховую, що кожне вирізнення тішить і водночас – ще більш мобілізує до активності. Я просто люблю спілкуватися з людьми і допомагати їм.

Я хочу допомагати навіть тоді, коли ніхто не просить, бо ми – гості на цій землі, і кожний з нас повинен залишати по собі тільки добро. Важливо, щоб ми вміли добачати іншу людину. Те, що роблю, – це моє захоплення. Тішуся, що маю можливість зробити щось корисного, це дає мені відчуття щастя. Я намагаюся не нарікати – моя родина каже, що я шалена оптимістка і саме оптимізм допомагає мені кожного дня. Просто світ бачу у світлих кольорах – якщо навіть нависне чорна хмара, то знаю, що потім засвітить сонце. Тому кожне вирізнення сприймаю як виклик, бо ж можна зробити ще більше. Для мене найважливіше – допомагати іншим людям.

Під час вручення звання “Жінки успіху” Ви сказали, що дуже рідко відзначають досягнення жінок з провінції і що Ваш успіх означає, що місце проживання насправді не є важливе – важливо те, що і як ми робимо. Це девіз Вашого життя?
-Так. Сьогодні вже ніхто не повинен мати жодних комплексів з огляду на своє місце проживання. Людина, яка працює, повинна знати свою вартість, бо ж не головне, де ми живемо, важливо, куди прямуємо та що робимо. Потрібно творити добро у широкому розумінні цього слова – для того, щоб світ ставав кращим. Одного разу, а було це взимку, приїхала до нас на лікування пані доктор, яка працювала в Міністерстві охорони здоров’я. Пізніше вона згадувала: “Куди цей водій мене везе – це ж кінець світу. Коли я, однак, зайшла в лікарню, то перше, що я побачила, – це усміхнені обличчя працівників. Тоді я подумала, що тут панує неймовірна атмосфера, яка допомагає пацієнтам у їхньому лікуванні”. Такі слова приносять задоволення не лише мені як директорові, але всім працівникам.
Щоб цього досягнути, нам усім було треба важко працювати. Однак варто було. Тому я своїм працівникам пропоную різного роду семінари, а потім вимагаю добре виконаної роботи – кожен з нас знає, які в лікарні пріоритети. Коли пацієнт через 4-5 тижнів залишає лікарю з задоволенням, то це приносить радість нам усім. На початку, як правило, ніхто не вірить, що в такому малому містечку, де проживає всього біля 5 тис. людей, може бути добра лікарня. І саме це рахується.

Наприкінці минулого року Воєвідська реабілітаційна лікарня м. Ґурова- Ілавецького (www.szpitalgorowo.pl), директором якої вже 8 років є саме Ви, опинилася серед нагороджених у конкурсі “Найкращий продукт та послуги на Вармії та Мазурах”. Нагорода призначена за найкращі реабілітаційні послуги. Це, однак, не єдина нагорода для лікарні. Яким чином вдається вам бути серед найкращих, беручи до уваги непросту ситуацію в нинішній службі охорони здоров’я?
-У лікарні працюю біля 30- ти років, натомість директором Воєвідської реабілітаційної лікарні – вже 8- й рік. У нашому закладі завжди добре лікували, однак для дальшого функціонування лікарні необхідно було негайно змінити всю інфраструктуру і медичну базу. Тому не було іншого виходу, як просто взятися до діла. Слід було роздобути кошти, щоб побудувати нові об’єкти, бо старі пам’ятали ще 80-ті рр. Таким чином, 2005 р. комплексно модернізовано старі будинки лікарні та побудовано новий реабілітаційний будинок, в якому знаходяться сучасні маніпуляційні кабінети, комфортні одно та двоособові кімнати для хворих і конференційний зал. Побудовано теж 2006 р. новий реабілітаційний басейн з гидромасажем. Крім того, зведено нову екологічну котельню на біомасу – отак, попри те, що дійшло біля 900 квадратних метрів нового будинку, то кошти функціонування всіх споруд зменшилися на 25%. Це тільки невелика частина того, що вдалося зробити під час мого директорування, якщо йдеться про модернізацію та осучаснення об’єктів. Ми ввели також систему моніторинґу якості медичної допомоги, т.зв. ISO. І так, щороку лікарня отримує високу оцінку послуг згідно з цією системою – від 96 до 98 зі 100 можливих балів. Це свідчить, що лікарня надає послуги на найвищому рівні. У нас працюють лікарі з усієї Польщі – не було легко цього досягти, оскільки Національний фонд охорони здоров’я (пол. NFZ) – єдиний платіжник – ставив перед нами високі вимоги, бо ж немає значення чи живемо в малому містечку, як Ґурово- Ілавецьке, чи в столичній Варшаві. Сьогодні в нас працюють лікарі з Білостока, Перемишля, Кудови- Здрою, Лодзі – це спеціалісти з ортопедії, реабілітації, фізичної медицини та бальнеології. Маємо також своїх спеціалістів, які щойно завершили спеціалізацію. Натомість пацієнти походять з усієї країни, а то й трапляються з за кордону.

А чи згадані спеціалісти приїжджають до ґуровської лікарні лише давати консультації, чи вже переїхали до Ґурова на постійне проживання?
-У нас дуже добрі не лише умови праці, а й висока платня. Варто згадати, що лікарня не має заборгованості, а беручи до уваги непросту ситуацію в нинішній службі охорони здоров’я, це можна вважати за успіх. У нас надалі виплачують річні нагороди, а в лютому навіть підвищено ставки. Кошти роздобуваємо з різних джерел, однак велике значення має підтримка воєвідського самоврядування. Дуже часто наші лікарі приємно вражені, що в такому малому містечку надаються їм такі можливості праці. Наприклад, коли почала в нас працювати спеціалістка з реабілітації, яка останні 4 роки була лікарем у Португалії, то не могла начудуватися: “це не кінець світу, а початок Європейського Союзу”, – сказала вона. Тому тішуся, що лікарі хочуть у нас працювати і жити. Ми також спомагаємо фінансами навчання у вишах, кваліфікаційні курси та різні семінари – завжди намагаюся допомогти своїм працівникам.

Лікарня, якою Ви розпоряджаєтеся, може бути символом доброї якості – з Вашим приходом на пост директора лікарня пройшла ґрунтовну модернізацію і тепер користується великим зацікавленням. Тут, як Ви вже говорили, лікуються не лише місцеві жителі, але й з інших частин Польщі, а також з -за кордону. Здається, у Вашій лікарні лікувалася навіть відома оперна співачка Марія Фолтин.
-Справді, Марія Фолтин приїхала до нас після операції. Незважаючи на те, що відвідала нашу лікарню ще до ремонту, то дуже їй тут сподобалося. Сказала, що в лікарні легко відчути теплоту наших сердець, а таке добре какао, суп і вареники варила колись тільки її мама. Наші пацієнти походять з усієї Польщі. Інколи про нашу лікарню хворі довідуються від визначних професорів з Варшави, Кракова чи інших міст – це особливо тішить, оскільки свідчить про те, що наша лікарня відома. Денний стаціонар забезпечує допомогою 100 хворих, а лікарня сьогодні дає стаціонарну й амбулаторну поміч. Для нас найважливіший пацієнт – він мусить себе добре почувати. Здається, наша праця не йде на марне, бо ж неодноразово можна почути від пацієнтів, що почуваються тут, як у небі. Ми тільки можемо радіти з цього факту.

Звідки берете сили для того, щоб, як кажуть про Вас, “ставити людей на ноги”?
-Колись я сама потребувала такої допомоги, бо перебувала у важкому стані. Будучи пацієнткою подібної лікарні, також бачила я світ з позиції лежачого. Знаю, наскільки важливе є відчуття безпеки та відповідний підхід до пацієнта. Тому, коли бачу хворого, який був у важкому стані, – скажімо, до лікарні привезено його на носилках, – а з лікарні він іде на своїх ногах, то це мене немов окрилює. Дуже часто, бачачи таких людей з вікна свого кабінету, я просто плачу. Плачу й дякую Богові за те, що цій людині наново повернуто сенс життя. Сама маю двох синів і кожного дня молюсь, щоб їм нічого не сталося. Як лікар я мушу зробити все, щоб хворому допомогти. І саме це помагає мені прожити кожний день.

“Сенс життя полягає в тому, щоб тішитися з нього та чинити його чудовим для кожної людської істоти” (Давид Бен Ґуріон). Здається, ці слова Вам особливо близькі.
-Це правда – я щаслива, коли інша людина віднаходить сенс життя. Скільки радості дає усвідомлення того, що ми допомогли комусь, а коли порахувати всіх пацієнтів – то як не тішитися? Їхня позитивна енергія повертається до нас, а нам це дає сили, щоб знову допомагати іншим. Я є людиною дуже емоційною, тому багато черпаю з особистих контактів з пацієнтами. […] контактів з пацієнтами.

В одному інтерв’ю Ви сказали, що Вашим місцем на землі є саме Ґурово- Ілавецьке, а у своїй роботі кладете наголос на людей, які з Вами спів працюють (Ви переїхали з Лідзбарка- Вармінського). Як кажуть, Ви – жінка -менеджер на важкі часи в службі охорони здоров’я. Отже, чи не мріється Вам більше місто, ще більші виклики?
-Коли я закінчувала навчання у Варшаві, то мала різні пропозиції праці – чи то в столиці, чи, скажімо, в Ольштині. Однак я не хотіла працювати деінде. На мою думку, саме в малих місцевостях потрібні люди, які хочуть робити щось більше, бо ж тут також живуть ті, які потребують допомоги. Я не маю комплексів з огляду на місце проживання – тому поки що свої життєві плани хочу реалізувати якраз тут. Саме в Ґурові -Ілавецькому я спільно зі своїм сином заснувала товариство “Ми є разом” і денний центр для людей з обмеженими фізичними та психічними можливостями “Барка”, в якому працює кільканадцять майстерень. Щоденно до “Барки” привозять 70 таких людей – і вони наново віднаходять сенс життя через участь у різного роду заняттях (у центрі працює кілька майстерень – комп’ютерна, фотографічна, художня, кравецько- трикотажна, реа білітаційна; дім взаємодопомоги, секції домашнього господарства, технічно- столярська, пластична, освітня, кравецька, рукоділля та кераміки, а також радіо- музична). Виявляється, що люди з обмеженими можливостями можуть творчо реалізувати себе і в такий спосіб радіти з життя. На жаль, дуже часто це потрібно нагадувати, бо здорові люди не пам’ятають про це. Люди з обмеженими фізичними та психічними можливостями віднаходять у нас внутрішню радість – і саме це найважливіше. Вони в центрі “Барка” мають свій другий дім, а буває, що й перший, якщо на щодень живуть в різному середовищі, також нетолерантному. Ті, хто щоденно відвідує наш центр, кажуть, що в суботу й неділю, коли “Барка” закрита, не можуть собі вдома знайти місця – вони тужать за нашим центром. Тому організовуємо різного роду фестини для людей з обмеженими можливостями – наприклад, “Сьогодні вони – завтра ми”. Важливо, щоб у своїй праці ми завжди пам’ятали про другу людину. Будьмо чутливі на людську біду і нещастя. Побіч нас живуть різні особи – також хворі та з обмеженими можливостями, яким, можливо, не пощастило так, як нам.

Це тим більш важливе на території, де колись були пеґеери, де високий рівень безробіття, а тим самим і бідності. Бо ж ніхто не хоче бути викинутим поза суспільство тільки тому, що він “інший”.
-Коли людина потребує помочі, то я не дивлюсь, чи він багатий, чи бідний, бо насамперед бачу людину, яка такої допомоги потребує. Усі ми страждаємо так само, тому коли ми більш освічені та даємо собі в житті раду, то повинні допомагати слабшим, а не лише концентруватись на власній кар’єрі.

З самого початку нашої розмови Ви підкреслюєте, що Ваш успіх не був би можливий, якби не важка праця – не лише Ваша, але й усього колективу. Не кожний вміє позитивно оцінити роботу інших, натомість Ви ставите завжди інших у центр.
-Я ніколи не кажу, що я найкраща. Звичайно, я добре виконую це, що роблю. Проте, на мій успіх працював також колектив, з яким співпрацюю щодня. До того, велику підтримку надало мені воєвідське самоврядування – тодішні маршалки розуміли потребу розвитку лікарні якраз в такому малому містечку, бо ж вона, крім якісного лікування, дає також робочі місця. Завжди повторюю, що кожна людина повинна з покорою підходити до власного життя. Потрібно бути твердим, однак не можна кривдити інших. Пам’ятаю, коли я була дитиною, мій батько казав до мене: “Доню, завжди будь доброю людиною, нам було тяжко, тому хочемо, щоб тобі було легше, ти мусиш вчитися, але завжди будь людиною”. За мого вже директорування пацієнтом лікарні була моя мама. Вона тут зустріла свою товаришку, якої не бачила понад 20 років. Якраз було літо – обидві сиділи на лавочці в парку, і моя мама, не завваживши, що я йду побіч, сказала до своєї товаришки: “Настуню, яка я щаслива, що моя доня є тут директором. Я ніколи навіть про це не мріяла, але все життя молилася, щоб мої діти були здорові і не працювали так важко, як ми. З малих літ я ще їм казала: діти, будьте для інших добрі”. Я ніколи не підведу своїх батьків.

“Наше слово” №14, 3 квітня 2011 року {moscomment}

Поділитися: