Григорій Сподарик ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №33, 2016-08-14
«Розбрат Росії з Україною. Стратегія виходу з піке», Антуан Аржаковський, Видавництво «Віват»», Харків 2015, с. 255
Антуан Аржаковський – це французький історик, філософ і богослов російського походження. Працював у Росії та в Україні, зокрема у Львівському католицькому університеті. Книжку «Розбрат Росії з Україною. Стратегія виходу з піке» написав з метою представити французьким інтелектуалістам, які часто перебувають під впливом російської пропаґанди, правду про події української Революції гідності. Українською мовою праця вийшла 2015 р.
«Грізний бог»
Перед представленням свого погляду на шлях до примирення Аржаковський розглядає джерела конфлікту. Одне з них він бачить в анархічній поставі росіян, за чим іде їхня потреба впорядковувати світ. Одночасно духовність росіян спирається на віру в «грізного бога», тому вони хочуть будувати впорядковане суспільство і вірять, що це можливо. Владимір Путін дуже добре зрозумів ці механізми і робить усе, щоб співгромадяни бачили в ньому власне такого бога, жорсткого і водночас милосердного. Якщо випускає на волю Михайла Ходорковського чи представниць гурту «Pussy Riot», то десь при нагоді не забуває також лаяти Захід за «безстатеву і безплідну толерантність». У такій ситуації він сам та керована ним держава стають єдинослушними захисниками моралі. Лише для порядку можна пригадати, що в дійсності мораль у російському варіанті – це корупція, політичні вбивства, цензура у мас-медіа, переслідування громадських організацій та, врешті, розпалювання конфліктів у державах колишнього СРСР. також відомо, що відновлення цієї радянської імперії – це омріяна мета Путіна.
Різні політичні шляхи
На думку Аржаковського, Захід помилково прийняв, що з розпадом СРСР зник у новій Росії комунізм. Ставлення до цієї системи і її сучасних прихильників добре ілюструє різницю вартостей, за якими хочуть жити росіяни та українці. Комуністи в Москві – це сильна й реальна сила, а в українському політикумі – вже ні. Як відзначає автор, президент Петро Порошенко не погодився на їхню адміністративну делеґалізацію. Їм дозволено піти до виборів, але народ не пустив їх, як партію, до Верховної Ради. «Йдеться про рішучі поворотні зміни, які свідчать про те, що Росія та Україна вибрали зовсім різні політичні шляхи», – пише Аржаковський. Аналізуючи ці процеси, він повертається століття назад і вказує, як їх бачили, наприклад, Самуель Гантінгтон, Михайло Грушевський, Микола Карамазін чи Микола Гоголь. На погляд автора, великою мірою сучасні відносини детермінує українсько-російське суперництво, у тому числі на релігійній площині, за спадщину Київської Русі.
Пропаґанда
У цього роду аналітичних працях завжди появляється розділ, присвячений російській пропаґанді у мас-медіа. Не обминає цієї теми й Аржаковський. Описуючи могутність російської пропаґандивної махини, автор зосереджується на таких питаннях, як фабрикація подій, технологія обману чи на «корисних ідіотах». Останні діють у системі задля реальних, у тому фінансових користей, наприклад, німецький політик Ґергард Шредер чи інтернетівські коментатори, які за кремлівські гроші кілька годин в різних країнах світу спроможні вести дискусію відповідно до вказівок Москви. За дослідженням незалежних російських журналістів, за таку працю можна отримати понад 20 євро на день. Інші стають «корисними», бо фраґменти російської пропаґанди співпадають з їхніми поглядами. У польських реаліях у таку характеристику доволі легко вписується сумнозвісний духівник кс. Тадеуш Ісакович-Залеський. У своїх коментарях, зокрема в Інтернеті, він практично ніколи позитивно не висловлюється про Україну, зате нон-стоп, як і російська пропаґанда, залякує якимось сучасним радикалізмом українців. У розпалі Революції гідності своїм читачам він говорив про повалення леґітимно обраної влади в Україні.
Болісна реальність
У чергових розділах Аржаковський пише про Революцію гідності в контексті проєвропейського повстання молоді, захисту людської гідності, ролі релігійних конфесій тощо. Автор пропонує і свою оцінку нової влади, її перших кроків та рішень. Потім переходить до «кремлівської міфології» з такими стовпами, як суверенна демократія, Євразійський союз та православна релігія. Він також пропонує огляд причин, які вплинули на те, що проект «Велика Росія» не став успішним попри анексію Криму та аґресію в Донбасі. «Російський президент маніпулює своєю аудиторією і самовпевнено бреше, коли не може обійтися напівправдами. Це нігіліст у філософському сенсі, який вірить лише в право сильнішого – як на рівні міжнародних відносин, так і національному. Не вагаючись, він говорить про плани приєднання до Росії територій і жителів великого реґіону, що складається з восьми областей, тоді як факти доводять, що це населення здебільшого не сприймає можливості інтервенції», – пише Аржаковський. Тут він констатує факт, що болісним поверненням до реальності буде відкриття звичайними росіянами, що сотні їхніх побратимів загинули для ідеї «збирання земель руських». Автор писав книжку кілька місяців після Євромайдану, певно, тому говорить лише про сотні жертв. Сьогодні це будуть тисячі жертв, але росіяни й надалі не хочуть бачити справ такими, які вони є в дійсності. Останню частину книжки автор присвячує міркуванням про шлях до примирення.
Завдання
Тут одне з завдань автор ставить перед істориками. Це вони повинні допомогти «роззброювати» небезпечні міфи, які стають основою війни. Йдеться про боротьбу за спадщину Київської Русі. Історики, на думку Аржаковського, повинні пояснювати, що ексклюзивності тут не може бути, а право на спадкоємність мають два народи. Він вважає, що необхідним для виходу з конфлікту є теж пройдення Росією шляху, який у 1960-ті рр. подолала Франція. Це усвідомлення себе як держави-імперії. Після цього має бути визнання Росією Криму колонією, а потім мав би відбутися процес деколонізації. Завдання в даному процесі ставиться також Європі та США. Воно полягає у дальшій економічній підтримці, яка дозволить провести там усі необхідні реформи. Суб’єктність України варто зміцнити наданням їй зброї, проте водночас треба пояснювати Росії, що при пошані демократичних принципів ніщо їй не загрожує і двері до Європи залишаються для неї відкриті. Що стосується України, тут потрібна постійна праця, яка допоможе зрозумінню солідарності між суспільством і владою. А щоб українську позицію могла почути і зрозуміти Європа, Київ мусить зміцнювати свою медійну присутність у європейському просторі.
Рецепти, представлені Аржаковським, важко визнати революційними. Питання в тому, чи що-небудь із цих порад урешті буде втілене в життя?.. ■
