Вижити й розповісти: пам’ять українців у Польщі

Роман КабачійРЕЦЕНЗІЇ ТП ОГЛЯДИ№3, 2014-01-19

Roman Drozd, Ukraińcy w Polsce wobec swojej przeszłości (1947 – 2005), Słupsk – Warszawa, „Tyrsa”, 2013, 416 s.

 okladka Roman Drozd_NS kol«Нас мало, але нас видно» – таку фразу свого часу я почув від о. Стефана Батруха з Люблина. У цих п’ятьох словах – історія витривалості та мужності українців у Польщі після ганебної депортації в рамках Акції «Вісла» 1947 р. В тому, що українців у Польщі таки видно, я переконався сам, об’їхавши чимало громад на рідних землях і на нео-Закерзонні, як я сам собі окреслив місця поселення українців на повернутих землях Польщі. І весь час не полишали мене питання, як і чому так вийшло – десятиліття минули, а ви є, ви ходите до церков, ваші діти й онуки ходять до пунктів навчання української мови, шкіл та ліцеїв. Звідки така сила бути собою, не зрадити? Книжка Романа Дрозда «Ukraińcy w Polsce wobec swojej przeszłości (1947–2005)» саме про це.
Вочевидь, у кожного, хто читає ці рядки і хто захоче прочитати публікацію Р. Дрозда, мабуть, є свої рецепти, свої родинні історії. Але автор зібрав під однією палітуркою приклади й загальні тенденції, які пояснять, передусім полякам, бо книжка написана польською мовою, як ви почувалися на чужині, чого вимагали і чого врешті добилися. Розкажуть про те, як перед вашим приїздом польських мешканців готували до того, що «їдуть різуни», як люди в деяких місцинах виходили на станції і блокували вашу висадку, як ви боялися їх, а вони вас, засинаючи за забарикадованими дверима, з засунутою під подушку сокирою. Як ви не вірили кресов’янам, їх розповідям про Волинь, а вони не вірили вашим про сплюндровану Холмщину і Перемищину. Як вчилися приховувати від небажаного ока своє походження, занурюючись у ґето «національно-культурного підпілля». Як були «гіршими», ніж «правильні» українці в УРСР, подібно до «поганих» німців на Силезії та в ФРН, порівнюючи з «хорошими» у Східній Німеччині. Як забороняли своїм дітям одружуватися з неукраїнцями.
Але історик – тому й історик, а не просто збирач фактів та оповідок, що зіставляє видобуті з архівних течок документи, аналізує причину появи того чи іншого рішення й аналізує на тлі того, про що було відомо вам. Власне тому книжку Р. Дрозда цікаво читати не лише як нарацію, а як аналітику, як влада блокувала повернення українців на Закерзоння, які арґументи використовувалися, щоб нібито визнати «помилки» 1947-го, але не допустити масового переїзду назад. Як влада не дозволяла Римо-католицькій церкві переймати ваших святинь і як неґативно ви таке переймання сприймали, не знаючи, що ті церкви мають шанс зберегтися саме під опікою римо-католиків. Як влада й оточення боялися «будування України» на західних землях Польщі, страхаючись навіть звучання нашої мови в публічному просторі.
Однією з переваг книжки є те, що автор не боїться розлогих цитат. У цитатах – сіль ментальності, вони відкривають нам чимало того, що людина не просто сказала (скількись там років тому), а й про що вона могла подумати. Чимало з тих цитат можуть бути відомими вам, наприклад, виступ Вітольда Яросінського на І З’їзді УСКТ 1956 р., коли цей комуністичний діяч фактично визнав Акцію «Вісла» непотрібною і злочинною, або заява Леха Валенси щодо національних меншин у квітні 1989 р., у якій він у властивій для себе манері пояснив полякам, що національні меншини є, вони мають свої потреби і є такими ж рівноправними громадянами Польщі. Але є й висловлювання, які дають підстави вкотре замислитися над тим, що історія не буває білою або чорною.
Наприклад, у листі перемиського єпископа Римо-католицької церкви Францишка Барди до Державного репатріаційного управління (пол. PUR – Państwowy Urząd Repatriacyjny, займалося вивезенням українців до СРСР) написано: «Неприсутність руського єпископа не означає ліквідації єпархії […], не позбавляє руських священиків тих прав, що їм ґарантовані церковним правом та які були надані їм їхнім єпископом. Ці священики надалі підпорядковуються Святійшому Отцю та користаються в міру потреби опікою польських єпископів латинського обряду. У разі позоставлення руськими священиками церкви, ці святині та все їхнє майно рухоме і нерухоме, будучи власністю Католицької церкви, має бути залишене в підпорядкуванні місцевого духівництва та латинського єпископа». На мою думку, тут чітко і ясно проглядаються, по-перше, повага до руського єпископа та духівництва, по-друге, сміливість у захисті храмів і майна перед злом комунізму.
Р. Дрозд пише про те, що після виселення українців з рідних земель матеріальні пам’ятки української спадщини – церкви, цвинтарі, споруди українських організацій, на кшталт народних домів чи «Руської бурси» – перестали перебувати у сфері публічного вжитку, натомість стали символом духовного зв’язку депортованих з утраченою вітчизною. Доречно нагадує польському читачеві, що такими ж символами залишилися пам’ятки польської культури в Західній Україні, лише з різницею в тому, що, крім цього зв’язку, ті пам’ятки символізували «польську державну присутність на тих теренах». Пам’ятаю, як один з депутатів Сейму РП на зустрічі зі східноєвропейською молоддю щось там пробелькотів про захист «бєщадзкіх церкєвек», але, думаю, він зовсім не орієнтувався в темі. Бо церкви, як свідки українства, стояли і стоять не лише десь у Бескидах, а уздовж польсько-білоруського, польсько-українського і польсько-словацького кордонів, тепер вони є надбанням не лише українців, які їх збудували, не лише Польщі, на чиїй території вони стоять, а всієї європейської культури. І тим українцям у Польщі, які намагаються рятувати храми та цвинтарі в рідному колись селі, варто пам’ятати про це – як про шлях порятунку для храму.

Інша справа, що на тлі національно-культурного відродження українці в Польщі зустрілися з неприхильним, а нерідко й відверто ворожим, ставленням до цього поляків. Найбільше це проявилося в Перемишлі, мешканці якого за роки комунізму призабули, що місто належало до польсько-українського пограниччя, було княжим руським містом, через що сприймали «об’явлення» українців як загрозу. Р. Дрозд пише: «…на вибух протесту [поляків] мала вплив ситуація, яка склалася в Перемишлі. Поновлення після більш як сорока років видимої української присутності в Перемишлі виражалося в організуванні в місті процесії на український військовий цвинтар у Пикуличах чи процесії на свято Йордану на Сян з метою освячення води. Супроводжували ці процесії не лише церковні хоругви, а й українські національні прапори. Кроки щодо повернення майна, забраного державою 1947 р., а на той момент зайнятого різними державними та міськими інституціями, також створювали враження «затирання польськості міста».
На думку історика, антагонізму можна було б уникнути, якби ЗМІ цей процес висвітлювали як нормалізацію, виправлення історичних кривд. Але сталося так, що перемиські «війни» то за повернення греко-католицької катедри, то за збереження бані над нею, щодо повернення Народного дому такій нормалізації не сприяли. Та Р. Дрозд схильний у цих війнах вбачати вину не лише польської сторони: «Українська сторона мала б з тим погодитися, концентруючись на важливіших речах, пов’язаних зі збереженням національної тотожності. Втягнулися в тривалу і виснажливу суперечку, яка лишень погіршила польсько-український діалог та утруднила реалізацію інших українських починань у Перемишлі. Нові власники [катедри – отці кармеліти босі] були ображені тим, що українці хочуть обмежити їх право розпоряджатися своєю власністю […]. Могла теж взяти гору певна пиха, мовляв, меншість не буде диктувати більшості, що робити». Хоч, звісно, й поляки не були білими та пухнастими: сам факт непускання папи Івана-Павла ІІ до римо-католицької святині запам’ятався надовго…
Для автора книжки важливою є роль українців у Польщі, їхньої історичної пам’яті в процесі формування приязних стосунків між Україною та Польщею. З одного боку, українці в Польщі постійно нагадують про своє існування, про право на національно-культурний розвиток, про історію земель Закерзоння і є свого роду подразником у міждержавних стосунках. З іншого боку, «якщо не ми, то хто»? Подвижницька діяльність Євгена Місила, Богдана Гука, Григорія Купріяновича й усього Українського історичного товариства в Польщі, інших українських структур вказує: інакше бути не може. Я б навіть наважився порівняти позицію українців у Польщі з позицією поляків у Литві, попри виразну різницю на користь останніх у плані політичних досягнень, допомоги з боку Польщі, – обидві меншини є помітними в суспільствах, і з ними рахуються. Втім, з появою незалежної України українці в Польщі зіткнулися з низкою проблем, про які раніше мало хто думав: як боротися зі стереотипом українського бандита, українського мафіозі (у середині 90-х), як навчити поляків розрізняти поняття «українець» і «громадянин України», як залучити українців, які приїжджають з України, у життя української меншини в Польщі і як прищепити цим українцям повагу до історичної пам’яті українських автохтонів родом із Закерзоння?
Відповідь Р. Дрозда: важливо, щоб інформація про життя меншини, її ініціативи з’являлася в засобах масової інформації. Ця інформація має бути виваженою, не можна спекулювати на стереотипах, треба дивитися в майбутнє, а не в минуле. От тільки медіа живуть із сенсацій. Достукатися до ЗМІ, щоб журналіст захотів і зміг адекватно представити ваш погляд, – будь ласка. Але навряд чи вдасться заборонити тиражування повідомлень, приміром, про історичну реконструкцію Волинської різні в Радимні. Проте, як сказав на презентації фільму Ґжеґожа Лінковського «Вибачити всіляке зло» в Люблині єпископ Венедикт (Алексійчук) зі Львова, говорити таки треба: «…Ніколи ми не дійдемо до того, що до кінця зрозуміємо один одного, неправда. Мене ніхто не зрозуміє, лише Бог. Але маємо зустрічатися». Зрозуміти українців у Польщі мають не лише їхні сусіди-поляки, а й великою мірою українці з України. Зрозуміти самих себе мають власне українці в Польщі та з’ясувати – чому «як не ми, то хто», «чому і як ми стали такими»… ■

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*