Павло Лоза ■ РОЗМОВА ■ №41, 2015-10-11
«Якщо навіть нас у Польщі буде 200 чи 300 тисяч, ми все одно не проштовхнемо до Сейму РП українського представника, який не був би пов’язаний з якоюсь політичною силою. Для цього треба було б змінити всю виборчу систему. А єдиним місцем для дискусії в цій справі та шансом її успішного завершення є парламент, – говорить Петро Федусьо, кандидат до польського парламенту, що балотується зі списків Виборчого комітету «Новочесна» Ришарда Петру.
Павло Лоза: Ви – адвокат. У вас власна юридична канцелярія. Ви 2012 року стали лауреатом престижного конкурсу, що його організовує місячник «Forbes» і тижневик «Newsweek» «Profesjonaliści Forbesa 2012 – Zawody Zaufania Publicznego» в категорії юрист Поморського воєвідства. Чому всетаки вирішили піти у політику?
Петро Федусьо: Крім того, що людина робить щось для себе – приватно і професійно реалізує свої задуми, вона також може зробити щось для сусідів, суспільства і держави, у якій живе. Саме тому я вирішив балотуватися. У праці для інших я хочу використати свої знання і напрацьований роками досвід. Вважаю, якщо є можливість змінити щось на краще, треба це зробити. А, виявляється, міняти треба багато.
Наприклад?
Наприклад, політику держави щодо підприємців. Економіка, податки, закон – це ті питання, якими я займаюся щодня. Щоб тут змінити щось, треба спочатку змінити закон. Я бачу, що в цій сфері можна використати мій досвід. Це стосується також і політики держави у відношенні до нацменшин. Тут я можу запропонувати свій досвід співпраці з Об’єднанням українців у Польщі. Водночас я багато років співпрацюю з Гельсінською спілкою прав людини. Бачу, що люди часто мають проблеми зі зрозумінням закону, який юридично може вирішити їх справи. Тому необхідно спрощувати закон.
Гарантом на це є «Новочесна»? Тому Ви балотуєтеся саме від цього Виборчого комітету?
У політичних діях я брав участь ще 1989 року, а це був час, коли я складав іспити на атестат зрілості. Тоді я вночі бігав по вулицях Ґурова-Ілавецького, розклеюючи виборчі афіші «Солідарності». З того часу постійно спостерігав за політикою та аналізував те, що діється в державі, але не включався в політику. «Новочесна» обрала мету, до якої теж я хочу прямувати. Думаю, що ця партія знає, як реформувати державу. «Новочесна» має програму, яка збігається з моїми думками і моїм поглядом на світ. Наприклад, один з постулатів партії говорить про строк праці депутатів у парламенті (два скликання). Я вважаю, що це добрий спосіб, щоб верифікувати працю політика. Це свого роду спосіб контролі політика. Деякі особи більше як двадцять років сидять у політиці, і при кожних виборах повторюють одні й ті самі обіцянки, а навіть обіцяють більше, ніж у попередніх виборах. Ніхто не наобіцяє людям стільки, скільки наобіцяє політик. Це треба змінити. Для мене важливо також, що моя сім’я підтримує мій вибір. Якби було інакше, я б навіть не пробував висуватися у виборах.
Яке ставлення кандидатів «Новочесної» до питання меншин?
«Новочесна» відкрита на нові ідеї, нове мислення, нових людей, а також на меншини. Виникає це з того, що у Виборчому комітеті є багато молодих людей, з освітою, які бували у світі. Не закриваються на чуже, інше.
Деякий час триває Ваша виборча кампанія. Ви вже зустрічалися з українською громадою. Які Ваші враження після цих зустрічей?
Виборча кампанія – це, в основному, безпосередні зустрічі з виборцями, яких треба переконувати не тільки до нової партії та її програми, але й до себе. А люди скептично відносяться до нових ідей. Не вірять, що можна щось змінити, зробити щось краще. Проте є проблеми, вирішення яких можна прискорити. Вибори – це також своєрідний іспит з того, як вміє мобілізувати себе наша громада і її здатність організуватися. У випадку нової політичної сили, від якої я балотуюся, кожен її кандидат, незалежно яке має місце у списку, має такий сам шанс на перемогу. Тому рахується голос кожного виборця. Коли говорити про зустрічі з українською громадою, то досі я мав нагоду спілкуватися з українцями в Битові, Мястку, Барціні, a також у Ґданську. Хоча Ґданськ – це сусідній до мого округ, але маю надію що й українці з Ґданська мене підтримають, оскільки це лише 8 км до Ґдині. Ці зустрічі були дуже змістовні. Присутні сприймали мене з зацікавленням, питали про українські справи, які торкаються їх тут на місці. Ми говорили про фінансування навчання української мови та культурної діяльності, а також виборчої системи.
Чи українці в реґіоні Вас знають, може, хоч чули про Вас?
По-різному. Звичайно, що я мусив і мушу розказати про себе. Я сам тепер є членом Товариського суду ОУП, a також членомРревізійної комісії Поморського відділу Об’єднання українців у Польщі. Протягом чотирьох років був я теж членом Головної управи ОУП. Однак з часом подумав, що моя освіта, моя професія і юридичний досвід будуть більш придатні для громади, якщо я буду вирішувати або розв’язувати конкретні юридичні проблеми. А з такими проблемами наша громада й ОУП на щодень мають діло. На цьому я й вирішив зосередити свої зусилля.
Які конкретно?
Вони різні. Одні пов’язані з Народним домом, де треба було, наприклад, зайнятися справою встановлення відповідальності представників міста за доведення будинку Народного дому до аварійного стану. Наступні були пов’язані зі слідством у справі Акції «Вісла», де треба було формувати концепцію ведення справи, писати і складати скарги в суди, зокрема до Страсбурґа. Також як юрист я займався безліччю проблем, пов’язаних зі знищенням пам’яток української культури чи пам’ятників на цвинтарях.
На Вашу думку, які українські питання може вирішити депутат Сейму Польщі?
Звичайно, є проблеми, специфічні для української меншини. Таким прикладом може бути фінансування навчання мов національних меншин. Як відомо, бюджетні гроші у формі субвенції на навчання мови меншин потрапляють до самоврядувань, тобто ґмін. Але ґміни не завжди переказують усю суму для шкіл, бо на це їм дозволяє закон. От і проблема. Її не можна розв’язати на рівні ґміни. Цим мусить зайнятися Сейм РП, який повинен прийняти зміни в законі.
Інша проблема – це, наприклад, справа центрів культури для меншин. У багатьох місцевостях працюють міські будинки культури. Вони фінансовані з податків. Але нема жодного культурного центру, праця якого була б зосереджена на культурній діяльності тільки однієї нацменшини, наприклад, української, фінансованої з податків. Хтось запитає, чому ми не можемо самі заснувати центру культури? Виявляється, справа не проста. Меншини спирають культурну діяльність на ґрантах, які отримують у річній системі. Це нам не дає такої стабільності, щоб ми могли заснувати такий центр, бо не знати, як виглядало б його фінансування у наступних роках. Покликання культурних установ, які стануть для меншин їхніми площинами праці, дасть змогу реалізувати проекти в майбутньому. Тільки за таких умов можна розвивати культуру, а не лише зберігати її у вигляді фольклорних колективів. Цю проблему теж мусить вирішити уряд і депутати.
Чергова справа – це двомовні таблиці у ґмінах та друга мова (як допоміжна). Щоб сьогодні встановити такі таблиці, у ґміні мусить бути 20% населення меншини. Нашій громаді важко досягти такого рівня, бо українці розкидані по різних закутках Польщі. Поріг 20% можна знизити лише шляхом змін у законі.
Такі таблиці можна ввести і шляхом опитування.
Дійсно, але навіть якщо консультації у справі таблиць будуть позитивними, тобто більшість жителів ґміни захоче встановити такі двомовні таблиці, все ж остаточне рішення приймає ґмінна рада. Ну, а як нам впливати на ґмінну раду, якщо нас там нема? Тут теж треба знайти якусь системну розв’язку, що буде задовольняти всіх. Є й інші проблеми. Наприклад, нема українських представників у парламенті. Білоруси, німці мають більші шанси, щоб їх кандидат потрапив до Сейму РП, бо живуть більш сукупно. Вони навіть спроможні вибороти під час виборів два або три місця в парламенті. Натомість ми мусимо йти на компроміси з різними політичними угрупованнями, щоб від них балотуватися. Тому українці висуваються з різних партій. У певному сенсі ми є заручниками ситуації. Питання, чи не можна запропонувати меншинам у Польщі таку розв’язку, яку мають у Хорватії, Словенії?
Тобто?
Там виділено меншинам мандати, де меншини, можуть обирати своїх представників до парламенту. Таким чином у Хорватії для меншин є виділених 8 мандатів: 3 для сербів, по одному для італійців, угорців, чехів та словаків, один для українців, поляків, болгар, німців, австрійців, ромів, росіян, турків і євреїв, та один для албанців, босняків, чорногорців, македонців та словенців. Кандидат, який у тих групах отримає найбільше голосів, отримує мандат.
У Словенії меншинам приділено 2 мандати: один для італійців, другий для угорців. Голосування відбувається у масштабі держави, окремо для італійців та окремо для угорців.
Теперішня система функціонує так, що як навіть нас у Польщі буде 200 чи 300 тисяч, ми все одно не проштовхнемо українського представника, який не був би пов’язаний з якоюсь політичною силою в Сеймі Польщі. Тут треба було б змінити виборчу систему. А єдиним місцем для дискусії в цій справі і шансом її успішного завершення є парламент.
Ви декларуєте тіснішу співпрацю з Балтійськими державами, а також південно-східними сусідами Польщі. Це відноситься й до України?
Звичайно. Оскільки я маю також історичну освіту, то на майбутнє дивлюся крізь історію і в ній шукаю практичних розв’язок. В історії треба шукати позитивних висновків. Усі знають: якщо між сусідами є добрі відносини й усі дотримуються прийнятих домовленостей, це корисно для всіх сторін. У двадцяті роки минулого століття, хоч тривало це коротко, з польсько-української співпраці виникли дуже позитивні речі. Моя мрія, щоб західні держави, які є в НАТО, більш стисло співпрацювали зі східними державами, в тому з Україною. На цій ниві я теж хотів би працювати.
Дякую за розмову. ■
