Вальдемар Балда ■ ІСТОРІЯ ■ №51, 2014-12-21
Самоврядні вибори, які ще довго будуть утримувати увагу поляків, недаремно називають «святом демократії». Можливість вирішувати мешканцями ґмін справи щоденного життя своїх малих вітчизн не має довгої традиції – насправді дали її громадянам Галичини щойно австрійські загарбники в ІІ половині XIX ст. (треба пам’ятати, що між початком ІІ Світової війни і кінцем ПНР вона мала обмежений характер), що теж не означає, що не можна черпати з багатого досвіду минулих поколінь. Можна вчитися від них, наприклад, коабітації (політичне співіснування – ред.) і толерантності.
Як приклад хорошого досвіду можна взяти Сянік – місто, колись королівське, яке в часі поділу Польщі було столицею повіту. Другим бурмістром міста після надання Галичині автономії був шляхетського походження відставний офіцер австрійської армії Кирило Ладижинський, в офіційних документах – Jaksa-Ładyżyński, Jaxa-Ładyżyński або de Jaxa Ładyżyński. Література, що описуює минуле Сянока, найчастіше ставить коло його прізвища «gente Ruthenus, natione Polonus». Що «gente Ruthenus» – нема сумніву, але чи «natione Polonus»?
К. Ладижинський народився 1830 р. в недалекому від м. Сянока селі Березці (тоді: Береска) в родині греко-католицького священика. Однак не пішов стежкою батька, а вибрав військову кар’єру, яку знівечила програна Австрією і Пруссією битва під Садовою. демобілізований у званні поручника офіцер зупинився в Сяноці, де дуже швидко зауважено переваги його цілеспрямованого характеру, оскільки доручали йому відповідальні публічні посади. Його 1872 р. обрано до другої в історії міста міської ради. Ця подія була визнана дуже нетиповою, бо як прибулець він не мав громадянства Сянока. Отриманий тоді мандат Ладижинський уже не віддав до смерті. Він 1875, 1878, 1881, 1884, 1887, 1890, 1893, 1897 року реґулярно діставав місце при владі. Відразу після входу до ради, що наступило після оголошення дострокових виборів, до яких змусило Намісництво, незадоволене з поведінки влади під час великого пожару, який того ж року спустошив Сянік, К. Ладижинський обійняв посаду начальника міста (титулом бурмістра шеф міського самоврядування почав послуговуватися щойно 1887 р.).
К. Ладижинський, вибраний голосами не лише самих співвизнавців русинів (до складу міської ради входили також поляки і євреї) засідав у фотелі бурмістра до кінця своїх днів. Помер під час робочого дня у своєму кабінеті 6 листопада 1897 р. Вражені смертю всіма шанованого громадянина, радні вже наступного дня прийняли ухвалу, на основі якої маґістрат узяв на себе організування похорону. Всі кошти поховання вирішено покрити з міської каси, крім того, купити вінок, призначити 2 радних-ораторів для проголошення прощального слова і визначити безплатне місце поховання на новому міському цвинтарі в кварталі заслужених осіб. Траурний похід за труною ішов прикрашеними і спеціально освітленими вулицями, церемонію опускання труни до гробу супроводжував хор. Таким чином ухвалу виконано повністю. Через рік виасигновано додатково 300 ренських золотих для надмогильного кам’яного пам’ятника. Виконав його визначний львівський скульптор Юліан Марковський.
Таке відношення до багатолітнього (а сьогодні вже відомо, що в історії Сянока ніхто не займав посаду бурмістра довше, ніж Ладижинський) зверхника муніципальної влади нікого не здивувало, бо і не могло здивувати. Підтвердженням може бути цитата зі статті, опублікованої в перемиському часописі «Сан» 1882 р.: «Пан Ладижинський вже на третє скликання обраний бурмістром, а виконує свої обов’язки з таким натхненням, що навіть найгірший ворог мусить про його працю висловитися з визнанням». Наочним символом цього визнання було надання бурмістрові 1895 р. почесного громадянства міста, в якому він був прибульцем. Як матеріальний додаток до почесного звання йому подаровано право власності на дім на вул. Сяновій.
Про відношення сянічан до бурмістра може свідчити і невеселий випадок з 1882 р. Тоді в касі маґістрату виявлено нестачу. Винуватцем мальверсації виявився міський писар і фінансовий контролер в одній особі. радні, переконані повністю в особистій порядності Ладижинського, не вимагали в нього (хоча б за брак надзору) висновків. Вистачило те, що бурмістр відчував відповідальність за гріхи підвладного і покрив разом з секретарем управління нестачу з власної кишені…
Ладижинський був не тільки багаторічним бурмістром, а передусім бурмістром, котрий керувався чітко сформованим поглядом на розвиток, який послідовно впроваджував у дію. Прийнявши владу в занепалому місті (занепад Сянока почався уже в останні роки незалежності Польщі, а поглибився в першому періоді поділу Польщі, коли місто втратило статус адміністративного осередку на користь Ліська), К. Ладижинський зробив усе для того, щоб Сянік піднявся у своєму цивілізаційному розвитку. Насамперед у місті засновано класичну гімназію з усіма правами державної школи (першим її місцем був приватний дім бурмістра), згодом уведено в дію міський шпиталь, збудовано будинок для обласного суду і дирекції скарбу, були побудовані також військові склади (Сянік тим самим отримав можливість заробляти на постачанні товарів і послуг, необхідних армії). У місті відкрито міщанське казино з бібліотекою і читальнею преси, упорядковано старі й визначено нові вулиці, впроваджено сучасну організацію міських інституцій. Бурмістр дбав навіть про фізичну кондицію молодого покоління, переконуючи радних у необхідності виділення коштів на заняття гімнастики в усіх школах.
Варто згадати подробицю, яка прекрасно ілюструє колишні стандарти, що панували в публічному житті. Коли 1893 р. Сяніцька рада вислала до Львова делеґацію на зустріч з цісарем, її члени (бурмістр Ладижинський і радні Ян Ґавел, Артур Ґольдгаммер, Павел Гидзик) зобов’язалися відбути цю місію власним коштом. Шкода, що сьогодні важко знайти такі приклади безкорисливості серед теперішніх державних службовців.
Шанований усіма мешканцями Сянока Кирило Ладижинський активно діяв у багатьох сферах. Захоплений музикою, вів хор; належав до спортивного товариства «Сокіл»; був головою товариства позичкового (міська каса ощадності); стояв на чолі добровільної пожарної частини; належав до «Macierzy Szkolnej dla Księstwa Cieszyńskiego». Його 1874 р. обрано до повітової ради, а в рік своєї смерті отримав призначення на посаду заступника маршалка повіту.
Ладижинський залишив гідного наступника – свого сина, який мав університетське звання доктора наук. Михайло Ладижинський протягом багатьох років був учителем у гімназії, викладачем грецької і латинської мови. Вихованці гімназії запам’ятали його як «Люня». Незабаром після смерті батька він сам засів у міській раді.
Сянічани не мали сумніву в тому, з якого народу походив їхній багаторічний керівник. Не мав його і він – найкращим доказом чого є інскрипції на цвинтарному пам’ятнику – польська і руська. (Поруч похована і дружина Ладижинського Пульхерія, з дому Борковська, яка народилася 1836 р, а померла 1900 р.).
Шкода, що наступники великого бурмістра, які виконують громадську службу, до сих пір не вважали за потрібне і властиве надати одній з вулиць Сянока імені Кирила Ладижинського в пам’ять за всі його заслуги перед містом. Але може все-таки прийде цей день і таке рішення? ■
