Юрій Гаврилюк ■ РЕПОРТАЖ ■ №18, 2016-05-01
Кожне велике свято, зокрема Великдень, – це подія і суто церковна, і народна. Оскільки церковна складова з її євангельським і богословським стержнем має залишатися незмінною, то прив’язані до неї народні звичаї, часто ще з дохристиянської доби, проходять постійну еволюцію, адже умови життя людей постійно змінювалися.
Основний деструктивний фактор, актуальний для кожного закутка території, на якій традиційно проживали українці, це повсюдна урбанізація. З одного боку, загал народних обрядів, пов’язаних із християнськими святами, виник у сільському хліборобському середовищі, отже важко їх у традиційному об’ємі застосовувати в місті, якщо навіть було б це місто таке, як і село, повністю українське. А що говорити, коли це місто десь у Польщі або й на іншому континенті, де, можливо, будуть на тебе дивитися, як на диво якесь. З другого боку, до міст не переселяється поголовно вся сільська громада, лише окремі жителі, у першу чергу, – молодь. А вона найменше занурена у «старовині», проте найбільш податлива на різні новинки, зокрема тоді, як вони асоціюються з суспільним ростом чи просто легшим життям, що влучно показує, сказати б, «сучасна приказка», яку я почув колись у Топчикалах під Більськом: «ліпше в місті суху булочку з’їсти, ніж м’ясо зі слоїка в батька на межі». Тому й не дивно, що нитка традиції зривається також у цій частині Підляшшя, яке обминули примусові виселення.
Якщо більшість «доміських переселенців» і дотримується основних церковних правил та наказів, зв’язаних зі святами, то живе уже «набакир» з традицією рідного села. Зрештою, було б, дивним, а навіть проти законів порядку, коли б у середині Великого посту хтось його «перебивав», розбиваючи на вулиці горшки з попелом. У добу ефективних миючих засобів та мийних машин відпала навіть потреба в такому, для інших нешкідливому, ритуалі, який колись цей Великий піст починав – спеціальному виварюванні горшків та іншого кухонного посуду і чищення їх попелом зі скоромного. Тримається, однак, традиція принесення з церкви вогню в Чистий четвер Страсного тижня, хоч би в Більську, де надалі можна спостерігати, як із кожної з п’яти церков виходять після богослужіння люди і несуть додому запалені свічки, що виглядає особливо мальовничо, коли Великдень – на початку квітня і починає вже сутеніти.
На Підляшші, яке постійно бачу, період основних змін, коли міська модерність перемогла сільську традиційність, співпав з моїм 50-річним життям. До 15-ти років село і місто я спостерігав дещо ззовні, адже наша родина проживала в самотній «кольонії» (наслідок ще довоєнної «комасації» ґрунтів), яка формально мала міську адресу, але практично до міста було настільки далеко, що я спочатку ходив 2 кілометри до школи в село і досить реґулярно «підживав» у бабусі на селі, з якого походить моя мама.
У сільському середовищі польською мовою тоді ніхто не говорив. Польську почав я тоді вживати, коли пішов до школи. Був це час, коли щойно починалася епоха телебачення, яке стало основним засобом проникнення польської мови в підляське село. Адже в більшості сіл поміж Більськом і Гайнівкою поляків практично не було, а ті, що приживалися, швидко ставали так само українськомовними, як і автохтони. На православні свята – Різдво і Великдень – діти до школи, звісно, не ходили, а одного теплого понеділка після Провідної неділі навіть було улаштоване загальне обливання водою. Та коли згадую той період, відразу спадає на думку те, що нас у цій школі ставало щораз менше. Коли я прийшов до першого класу, дітей у школі було, принаймні для мене малого, тьма незчисленна. Тодішні старші класи нараховували, певно, десь по двадцять учнів. Але в нашому класі було вже тільки семеро дітей, а коли приходили чергові молодші річники, то цих нових першокласників постійно було п’ятеро. Те саме було видно й у селі, куди я їздив «до бабці». Ще дітей і молоді на вулиці було, як на величину села, досить багато. Вечорами збиралися на лавках, трохи навіть співали. Але, з другого боку, ці діти переважно були від мене старші. Другий симптом – практично всі мої двою- і троюрідні сестри та брат, які народилися і проживали вже у Білостоці, Сім’ятичах, а навіть у Більську, говорити «по-нашому» (іншої атрибуції місцевого варіанту української мови я тоді не знав) вже не вміли.
Їхні батьки були першим поколінням, яке у 50–60 рр. минулого століття покинуло село й поселилося в містах, котрі відбудовувалися з воєнних знищень та розбудовувалися в ході тодішньої «соціалістичної індустріалізації», а це в першу чергу торкалося Білостока. Так формувалася ця первісна міґраційно-культурна схема: діди залишаються на селі, діти поселяються в місті, а внуки вже навіть з дідами рідною мовою не говорять, отже старі починають викручувати язик польською. На основі власного спостереження можу сказати, що найбільш інтенсивний період переселень почався в 1970-ті роки, як тодішня народна партійно-державна влада переконувала, що постає «друга Польща». Покращилося тоді становище хліборобів, продукція яких була потрібна й непогано оплачувалася, що відкрило селянам можливість «побудуватися в місті». Практично відбувалося це так, що батьки, залишаючись на селі, для своїх підростаючих дітей у місті, переважно найближчому, будували «мурованку», або купували «бльок». Цей процес інтенсивно продовжувався також у 80–90 рр., поки не вичерпалися людські ресурси сільської околиці (нині в багатьох ґмінах Більського і Гайнівського повітів народжуваність настільки низька, що дітей ледве вистачає на один клас у єдиній на всю ґміну школі).
Обітованою землею цього «ексодусу» був, у першу чергу, Білосток та повітові міста – Більськ, Гайнівка і Сім’ятичі, з яких два перші не лише швидко «напухли», але й за складом населення стали переважно «нашими». Скажімо, у Більську, в якому за офіційною статистикою початку 1930-х було удвічі більше римо-католиків, ніж православних, після 1960 р. бачимо збільшення кількості населення з 10-ти майже до 30-ти тис. у 1990-х, що найбільшою мірою відбулося саме завдяки міґрації з сіл, які тут довкола православно-українськомовні. У 1990-х, коли зникли антирелігійні рестрикції «народної влади», плодоносило це швидким розвитком міської парафіяльної мережі – у Більську до трьох старих долучилися дві нові парафії (отже, відновлено їхню кількість з XVI – початку ХХ ст.), а єдину парафію в Гайнівці поділено на три (римо-католицьких парафій в обох містах на одну менше).
У випадку Більська і Білостока позитивним цієї нової демографічної ситуації є те, що вона стала ґрунтом для розвитку свідомого українства. Відтак, трансльовані з Білостока українські радіо- і телепередачі стали засобом нагадування про цінність народних звичаїв, а елементом навчання української мови у школах і дитячих садочках є нині залучення дітей до писання писанок чи випікання «буслової лапи» (цей другий звичай – пов’язаний зі святом Благовіщення). Звісно, це вже не традиційне діяння – «бо так завжди було», а зумисне намагання відродити те, що може стати елементом національної ідентичності.
Така ситуація типова сьогодні вже не тільки для міст, бо щораз більша й більша марґіналізація традицій, можна б сказати, що своєрідна остаточна перемога християнства над залишками слов’янського язичництва притаманна не лише містам, але й селам, які швидко старіють. Вистачить сказати, що в деяких типово сільських ґмінах, тобто розташованих осторонь від повітових міст, завдяки яким найближчі до них села мають шанс деякого розвитку, кількість населення за останні 15 років зменшилася на 20–25%! Такий процес буде, звісно, проґресувати, наприклад, у ґміні Дубичі-Церковні, у якій відбувається найбільше українське дійство на Підляшші «На Івана, на Купала», 2014 р. народилося всього-на-всього дев’ятеро дітей на майже тридцять сіл! Схожа ситуація і в інших, найбільш однорідних «наших» ґмінах, отже сільським дітям щораз важче знайти однолітків, щоб разом обходити хати родичів, зокрема «хрищоних», за «волочебним», та мати в них партнерів до таких забав-змагань, як качання яєць чи перевіряння їх міцності «на вибитки». Ситуації не покращує й те, що на свята до своїх родичів, зокрема дідусів-бабусь, приїжджає трохи дітей і молоді, адже більшість з них не має жодної уяви, як «повиньон виглядати наш Велікдень». Крім цього, щораз більше є сімей, у яких всі живі покоління – то «вже містови люде». Отже родини, які не обмежуються до освячення «вербочок» і «свещонкі» (з купленою в крамниці «бабкою» замість паски) та відвідання церкви, стають, хоч і ніде поза свій рідний реґіон не виїхали, своєрідною діаспорою.
Все ж таки село навесні є ще місцем єднання колишніх його уродженців та їхніх дітей, адже після Великодня – це традиційно час поминальних богослужінь на могилках (назва цвинтар на Підляшші зарезервована виключно для місця, на якому стоїть церква). Це часто єдиний момент протягом року, якщо немає другого богослужіння восени, коли можуть зустрітися розкинуті по різних сторонах світу родичі та колишні сусіди. На деяких цвинтарях на могилі можна після Великодня ще знайти і писанку або крашанку… ■
