Мирослав Левицький ■ ІСТОРІЯ ■ №36, 2015-09-07
Під проводом митрополита Андрея Шептицького Церква робила все можливе, щоб полегшити страждання іншої частини України, яку Москва фактично вбивала голодом. Про цю мало відому нині грань праці Церкви розповідає виставка «Надія наша в Бозі», приурочена до 150-ліття з дня народження митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького, яку 4 серпня цього року відкрито в київському Національному музеї «Меморіал жертв голодомору».
Виставка складається з семи тематичних стендів: «Надія наша в Бозі», «Дві України – одна біда», «Митрополит Андрей Шептицький», «Україна в передсмертних судорогах», «Український громадський комітет рятунку України», «День національної жалоби та протесту», «Коли світ дізнався…». На них у дуже стислій формі розкривається великий, хоч маловідомий у всій Україні пласт історії – об’єднання 1933 р. українців у Галичині та на Волині для допомоги братам з Великої України. Церква і творчі еліти Галичини та Волині мобілізувалися заради інформування всього світу про нечуваний у світовій історії злочин більшовицько-російської влади, хоч непросто це було робити. Весь пропаґандистський та дипломатичний апарат сталінської імперії, працював на те, щоб переконати світ, що в УРСР були великі врожаї, що українські селяни там заможні, ситі і щасливі. Коли на тому тлі до всіх людей доброї волі появляється звернення «Україна в передсмертних судорогах», то людям у світі важко повірити, що у Європі можуть мати місце описані у зверненні звірства.
Людям доброї волі
Назва виставки «Надія наша в Бозі!» – останнє речення із звернення «Україна в передсмертних судорогах». У працях вчених, у зверненнях отців УГКЦ, авторство того звернення приписують митрополитові Шептицькому. Проте на одному зі стендів поміщена перша сторінка газети «Мета» за 30 липня 1933 р. (орган Українського католицького союзу, який виходив у Львові у 1931–1939 рр. На репродукції можна виразно прочитати, що це було звернення Українського католицького єпископату Галицької церковної провінції до всіх людей доброї волі відносно подій у Великій Україні. Під ним стоять підписи всіх тодішніх архиєреїв, а не лише митрополита. Настрій для допомоги братам з Великої України був загальний. І це стосується не тільки греко-католицької Галичини, а й православної Волині, яка тоді перебувала в юрисдикції Константинопольського патріарха. Документ цей перекладено на основні мови Європи.
Стенд «Дві України – одна біда» нагадує, що з мільйонів, приречених на смерть кремлівським режимом, лише одиниці мали силу і можливість втекти й шукали порятунку в Західній Україні, за Збручем. У львівській газеті «Нова зоря» наведено дані, з яких виходить, що в січні-березні 1933 р. радянсько-польський кордон перейшло 359 біженців з Великої України. Першу допомогу втікачам надавали члени «Просвіти» і священики УГКЦ. Вони підшукували прибулим притулок, виділяли кошти на тимчасове їхнє перебування, підтримували їх як могли. Ця допомога мала добровільний характер і не мала чітко структурованої системи.
Зі спогаду Анастасії Луців з Бучача на Тернопіллі дізнаємося, що втікачі зі сталінського «раю» готові були міняти родинні реліквії – вишивані рушники, намисто на хлібину або кілограм-два борошна. Та чи в релігійній Галичині тоді, 1933 р., були такі, хто намагався збагатись на страшній трагедії? У цитованому спогаді є слова: «Мій батько вчив: „Ніколи не можна відпускати голодну людину з порожніми руками”. І ми їм давали їсти – квасолю, картоплю, юшку…».
«Ми в Галичині про неї знали. Єдине, що ми могли зробити, то на заклик та під проводом Церкви ми ділилися часткою своїх убогих статків, аби рятувати наших братів у Великій Україні», – також розповідав про це мій батько.
Побороти дух розколу
Наступний стенд – про митрополита Шептицького, на якому дуже стисло показана його громадянська позиція. Його заклик: «Усі, скільки нас є, мусимо зробити все, що можемо, щоб помиритися і в собі самих побороти дух розколу і ворожнечі проти братів», не викликає двох думок.
На засіданні Закордонного бюро Української радикально-демократичної партії (утворена в Чехії 1923 р. спадкоємиця заснованої 1905 р. в Києві УРДП) 28 листопада 1932 р., обговорювалась інформація про голод в УСРР (1936 р. перейменована на УРСР). Тоді прийнято резолюцію, в якій була вимога, щоб українські партії, громадські, кооперативні, професійні та культурно-просвітні установи й організації, а також всі українські громадяни ставили перед світовою громадськістю питання голоду в Україні. Як виникає з експонованої копії документа 14 грудня 1932 р., Закордонне бюро УРДП звернулося до митрополита Андрея з повідомленням про голод та з проханням дати рятункову комісію в охоплену голодом Україну. «Вас, Високопреосвящений Владико, всі послухають: і високі достойники Церкви, і світова преса, і міжнародні благочинні установи, які зможуть завчасно вирядити на Україну безсторонні анкетні комісії, досвідчитись на свої власні очі, що там діється, і може своєчасними заходами врятувати життя не одній тисячі людей».
На стенді відносно цього сказано, що «Відповідь Митрополита на це грудневе звернення була блискавичною: 24 липня 1933 року весь світ облетіла історична відозва «Україна в передсмертних судорогах». Отже, ніяк не зрозумію, чому на відповідь, яку автори виставки називають блискавичною, знадобилося аж 7 місяців. Вимагає теж вивчення, чому щойно в липні 1933 р. з центром у Львові практично всі (35) українські установи (крім КПЗУ, звичайно) заснували Український громадський комітет порятунку України. Його заклик до українського народу «Биймо у великий дзвін на трівогу!» поміщено в 33 числі газети «Мета»: «Український Народе! Велика Україна, Твій материк, цей найбагатший край в Європі, корчиться нині в голодових муках і болях, терпить невиносимий національний гнет. Російські комуністи-більшовики, що вогнем і мечем знищили Українську державу над Дніпром, що багнетами насадили свою диктатуру на нашій землі, розпинають тепер український нарід. Вони нищать найкращих його синів розстрілами, мучать тюрмами й засланнями і масово виголоджують все населення на Україні. (…) Український Народе! Де б Ти не жив – чи на власній землі, чи на еміґрації, чи в Європі, чи за океанами, ставай одностайно в суцільні лави боротьби з насильством. Мобілізуй опінію світа проти всіх комуністичних страхіть на Великій Україні, чим можеш».
Між уже згаданими листом з Праги, зверненням до світу й утворенням Українського громадського комітет порятунку України минуло понад 7 місяців, але це не означає, що це було пасивне очікування. На виставці експонується копія листа-доручення митрополита, написаного в лютому 1933 р. у резиденції в Підлютому. В тому листі архиєрей просить одного з владик, щоб відозву архиєреїв з протестом у справі голоду на Великій Україні перекласти на італійську мову і від імені митрополита переслати до відома святійшому отцю, святійшій конґреґації і нунцієві.
З цього бачимо, що митрополит Шептицький активно реаґував на події в УСРР. Неодноразово УГКЦ зверталася до світу з приводу голоду в УСРР.
Зі стенду «День національної жалоби та протесту» дізнаємося, що 29 жовтня 1933 р., в неділю, вперше в історії у сотнях населених пунктів оголошено день національної жалоби і протесту проти більшовицьких насильств і голодомору українського народу. Того дня в парафіях УГКЦ відправлялися богослужіння за український народ, що проживає під комуністичною диктатурою, та панахиди за померлими майже в усіх містах і селах Галичини та Волині. Проведено віча, на яких були прийняті резолюції з осудом радянської політики, «проти страшного мучення та нищення нашого народу». Також проходив збір добровільних пожертв на організування допомоги і передача коштів до Земельного банку гіпотечного у Львові, поширювалися видання «Лихоліття України» Василя Мудрого та «Рятункова акція для Великої України» Андрія Жука.
Коли світ дізнався
З цього стенду дізнаємося також, що 29 вересня 1933 р. питання про голод в Україні розглянуто на закритому засіданні Ліги Націй. Його учасники спрямували звернення до товариства Червоного Хреста з проханням допомогти голодуючим. У жовтні 1933 р. з ініціативи кардинала Теодора Інніцера у Відні утворено спеціальний Комітет для надання допомоги жителям УСРР. Вагому роль у цьому відіграв митрополит Андрей Шептицький.
Мене найбільше вразив останній стенд – «Коли світ дізнався…» Лідери демократичних держав закривали очі на злочини комуністичного режиму. Вони пішли на зближення з СРСР, щоб зупинити поширення гітлерівського нацизму, бо того вимагала тогочасна кон’юнктура. Тому й жертвували мільйонами українців, які вмирали у страшних муках голоду. А потім за таку злочинну недалекоглядність самі заплатили страшну ціну, оскільки, як нині вже відомо, сталінський комуно-соціалізм активно допомагав утверджуватися гітлерівському націонал-соціалізмові.
На стенді показано також, що Комітет Теодора Інніцера 16–17 грудня 1933 р. у Відні проводив конференцію представників усіх комітетів допомоги голодуючим в Україні, яка повинна була згрупувати всі акції допомоги. Представником УГКЦ митрополита А. Шептицького на конференції був єпископ Микита Будка; представниками Українського громадського комітету рятунку України – Мілена Рудницька, Зеновій Пеленський та радники, участь брали Комітети допомоги голодуючим в Україні з Берліна, Брюсселя, Варшави, Лондона, Праги та Чернівців. Підсумкові рішення конференції стосувалися бойкоту купівлі пшениці, експортованої з СРСР; активізації праці Міжнародного Червоного Хреста і благодійних організацій США з допомоги голодуючим; інформування урядів нейтральних країн щодо питання голоду в Україні тощо. Цей голос Церкви та громадськості не почули уряди багатьох країн.
Основу виставки склали матеріали Центрального державного історичного архіву міста Львова та електронного Архіву українського визвольного руху, співорганізатором є Міністерство культури. Виставка відкрита до 8 листопада цього року. ■
