Ростислав Крамар ■ КРИНИЦЯ ■ 2009-12-24
{mosimage}
Життя поряд із нею, обдарованою та феноменально цілеспрямованою, не було комфортним ані для рідних, ані для співробітників. Соломія Крушельницька – галицька попівна, яка в ім’я, здавалося б, недосяжної мрії – навчання в консерваторії – насмілилася відкликати вже анонсований шлюб (понад сто років тому – нечувана річ!). А ще вона – багата й шалено популярна оперна співачка, яка на вівтар високого мистецтва поклала тиху радість материнства і душевний спокій найближчих. Врешті, Соломія – це унікальний голос, який став… знаряддям її смерті (померла на рак горла).
Хтозна, чи звершився б геніальний драматичний талант Крушельницької без отих гострих поворотів у її біографії? Підпорядковуючи свої людські немочі сильному прагненню сповна реалізуватися на сцені, вона очікувала розуміння й адекватної реакції від оточення. Та чи багато таких, кому під силу бриніти в унісон із напруженим, немов натягнута струна, Талантом? Тож і повзли услід за Соломіїними успіхами й славою образи, пересуди, заздрість та інтриґи…
Особливо тісно перепліталися в житті співачки радощі сценічних тріумфів та біль, завданий недоброзичливцями, у період її варшавського контракту (1898-1902 рр.). Уже після перших виступів 26-річної Соломії Крушельницької на сцені Великого театру тодішні авторитетні варшавські критики заявили про “цінний набуток нашої сцени”, “незрівнянну співачку”. У рецензії на оперу “Графиня” С. Монюшка з Крушельницькою в головній ролі Антоній Сиґетинський зокрема зазначав: “Вона (Крушельницька – Р. К.) приголомшує почуття слухачів, не вдаючись до заяложених ефектів театрального і співацького мистецтва. У кожному її слові відчувається не лише професійна співачка, а й досконала артистка, яка завдяки природженому талантові й досвіду, набутому наполегливим навчанням, вміє з однаковою легкістю бути одного вечора Галькою – дівчиною з простолюду, а назавтра – графинею, великосвітською дамою…”.
Вістки про успіхи Крушельницької на варшавській сцені швидко долинули до батьківщини оперного мистецтва – Італії, де театрознавчий часопис назвав українську співачку “справжньою коштовністю”, яку публіка любить і звеличує. Знаючи про тріумфи українки на польській сцені, композитор Микола Лисенко якось зі смутком написав Соломії: “Чому ж то ляхи щасливіші від українців, і коли Україна буде мала щастя чути й бачити художню перлину русько-української нації?”.
Значною мірою саме завдяки талантові Крушельницької польська національна опера зайняла належне їй місце в репертуарі Великого театру. На зорі варшавської кар’єри примадонни славнозвісну “Гальку” С. Монюшка поспіхом ставили тільки тоді, коли з якихось причин виникала “діра” в анонсованій програмі. Саме “Гальку” (оперу, якій українка дала “друге дихання”) вона обрала для свого бенефісу в березні 1899 р. Після тієї пам’ятної вистави варшавська преса писала, що опера Монюшка стала для співачки “суцільною овацією”. Ніжні фіалки та конвалії від вдячних глядачів так рясно спадали на сцену, що встелили її суцільним барвистим килимом.
У ролі Гальки бачимо Крушельницьку й у виняткову мить тріумфу польського оперного мистецтва – 9 грудня 1900 року. Ювілейна п’ятисота вистава “Гальки” – однієї з найкращих опер Монюшка, в умовах російської займанщини стала своєрідною маніфестацією культурної самобутності польського народу. Режисер Юзеф Ходаковський створив незабутнє драматичне дійство. Прологом до ювілейної “Гальки” було попурі з уривків різних опер композитора. Один за одним виходили на сцену Монюшко ві герої і клали на знак найвищої шани пальмове гілля до погруддя маестро, що стояло посеред сцени. Останньою була пара головних героїв з опери- ювілянтки – Галька (Крушельницька) та Йонтек (Сенкевич). На завершення прологу барвисте ґроно найкращих артистів, обступивши погруддя, виконало врочисту кантату “Золота веселка”. На чолі цього добірного товариства стояла примадонна Крушельницька. Під час виконання кантати на сцену посипався дощ квітів. Глядачі, всі як один, підхопилися з місць і в залі розлігся справжній ураган оплесків. Оплески не вщухали п’ятнадцять хвилин. Коли завісу врешті опустили, публіка змусила підняти її ще раз. У мить найвищого визнання для режисера Ю. Ходаковського, який надав нового, національного характеру Великому театрові, поряд із ним стояла лише незрівнянна Сальомеа.
В акторському складі театру Крушельницька була поза конкуренцією. Театральний критик про “Гальку”, де головну роль виконувала інша співачка, писав як про цілковитий провал. Мовляв, важко дорівняти “одній з найкращих Гальок на нашій сцені”. Отож не дивно, що Соломія була найкраще оплачуваною акторкою театру.
Саме абсолютна позаконкурентність примадонни-українки спричинила ту нездорову моральну атмосферу, що змусила співачку залишити Варшаву. 1900-й, рік, овіяний для співачки славою та визнанням, водночас був роком цькування в пресі й пліток, які отруювали актрисі життя. Тяжким ударом для неї стало вкрай несправедливе обвинувачення у зверхньому ставленні до польської культури та в неприхильності до опер польських композиторів. Режисер Ю. Ходаковський, оцінюючи ситуацію, писав примадонні, що здійнятий газетами галас нагадує цілеспрямовану кампанію. Саме він порадив акторці виступити в пресі з відкритим листом на захист свого доброго імені. Спростовуючи інсинуації, Крушельницька заявила на шпальтах щоденної варшавської газети “Кур’єр варшавський” зокрема таке: “Національність мою знають усі, я її не змінювала й ніколи не зміню, незважаючи на те, що підлизування й ставання під прапори сильніших іноді приносять вигоду…”.
Вражена до глибини душі несправедливістю, примадонна вирішила розпрощатися з Варшавою. Та реакція шанувальників таланту улюбленої Меї була більш ніж несподіваною. Про це багато писали варшавські газетярі, адже прощання з Соломією вилилось у небачений раніше вияв любові до артистки. На прощальній виставі в червні 1901го були сотні засмучених меломанів, гори квітів, транспаранти з проханням не залишати Варшаву, навіть петиція такого змісту з кількома тисячами підписів. “Славетній артистці – Гальці, Графині, Балладині, – душа яких з тобою відлітає”, – було написане на одній зі стрічок, котрими ряхтіли букети й ґірлянди.
Зворушена таким виявом любові, С. Крушельницька співала у Варшаві ще до кінця наступного року. У переддень католицького Святвечора 1902 р., востаннє виступивши на сцені Великого театру, вона остаточно розпрощалася з містом, яке принесло їй стільки радощів та розчарувань і яке назавжди запам’ятало її горду поставу.
Замість післямови
На повернення “незрівнянної Гальки” Варшава чекала… 107 років. 19 листопада 2009 р. у Великому театрі врочисто відкрили бронзове погруддя видатної співачки українки, виготовлене у Львові, а профінансоване киянами. Після тривалої перерви примадонна, яка ніколи не ставала під прапори сильніших, прибула до міста над Віслою в образі Графині. Щоб застигнути в бронзі, Крушельницька – величина з розряду національних “вирівнювачів хребта” – обрала не Гальчину селянську свитку, а шати аристократки…
“Наше слово” №52, 27 грудня 2009 року {moscomment}
