Ігор ІСАЄВ: Наскільки живою в українському суспільстві є тема Волинської трагедії?
–Ігор ІЛЬЮШИН: У громадській свідомості більшості українців, як мені здається, її не існує. Є загальна тема складної історичної спадщини поляків та українців. З нею пов’язані певні стереотипи, насамперед про те, що поляки були панівною нацією і завжди принижували українців. Це залишається до сьогодні, попри всі кроки останнього двадцятиліття, які офіційна Варшава робила назустріч Києву, зокрема, будучи його адвокатом у Євросоюзі. У Польщі все по-іншому: тема Волині в поляків була і буде присутньою, – і напевне завжди.

Чому?
-Це була трагедія цивільного населення, з-посеред них людей літнього віку, жінок, дітей. Таких трагедій було не багато. Її проблема тривалий час замовчувалася в самій Польщі, і це також відіграло свою роль у тому, що нині, коли про Волинську трагедію можна писати й говорити, польська громадська думка лише радикалізується в погляді на неї. Мені здається цілком реальним те, що від звинувачень українських націоналістів того періоду в антипольськості певні сили можуть перейти на звинувачення усього сучасного українського народу.

Це – Ваш прогноз, а чи можна уникнути такого сценарію?
-Можна, якщо в Україні надалі не замовчуватиметься тема Волинської трагедії, якщо в нас не прислухатимуться до того, що в Польщі про неї говорять, чи якщо робитимуть вигляд, що проблема для українців не існує. Вона є.
Поляки залишатимуться завжди західним сусідом українців, і, як би там не складалися відносини з росіянами чи американцями, поляки завжди будуть важливим сусідом України. А тому варто відверто вести діалог: в чомусь погоджуватися, щось заперечувати, але розмовляти з ними. Інакше, повторюю, Волинська трагедія лише “підігріватиме” радикальні настрої серед поляків.

А чи серед українських істориків не відбувається така ж радикалізація в дослідженні питання Волині-1943?
-Варто на початку зазначити, що немає однорідного гуртка істориків в Україні. До речі, ті, що займаються питанням, поділені не за географією чи школами – волинською, львівською або київською, – а за поглядами. Для мене, київського дослідника, близькі погляди певних львівських чи луцьких істориків, але я не можу погодитися з багатьма моїми київськими колеґами. Безумовно, радикалізація поглядів може відбуватися в нечисленному гурткові українських дослідників: але це радше зворотній процес, відповідь на те, що відбувається в польській громадській думці, науці. Але я не хотів би, щоб так відбувалося. Нам потрібен діалог, попри те, що в наші часи темою Волинської трагедії дослідники займатимуться винятково під пильним оком політиків.
Раніше такого не було?
Колись, наприкінці 80-х – поч. 90-х рр., коли я щойно почав займатися волинською проблематикою, політики про неї нічого не знали. Нині про неї важко говорити так, як ти думаєш: є тиск політиків, громадської думки, засобів масової інформації, і не тільки польських чи українських, але й західних. Просто треба зважати на різні речі.

Що означає цей політичний тиск?
-Якщо в Польщі Сейм, тобто найвищий законодавчий орган країни, у 2009 р. прийняв постанову, де стверджується, що ОУН і УПА в 1943 р. провела масову антипольську акцію мордування населення, яка носила ознаки етнічної чистки та риси геноциду, то після цього будь-якому польському історику важко буде сказати про трагедію щось інше. Розуміння того, що таку характеристику дав один з найвищих органів країни, здійснюватиме тиск навіть на свідомість найбільш прискіпливих дослідників. Я вже не говорю про українських науковців, свобода яких, як на мене, більш обмежена, ніж польських.

А що для українських істориків є найбільшим каменем спотикання в дослідженні Волинської трагедії?
-Передусім у Польщі й Україні є певне коло “ліберальних” істориків, які досить згідні у своїх висновках щодо подій на Волині у 1943 р. Ми були в однакових архівах і бачили ті самі документи, тож можемо погодитися щодо принципових питань. Загалом для польської історіографії не є питанням те, як визначати антипольські дії УПА на Волині. Для української ж історіографії навіть не про це ідеться: ідеться про те, щоб визнати: антипольські дії УПА носили інший характер, ніж антиукраїнські дії Армії крайової в Західній Україні. Більшість українських істориків ставить між цими діями знак рівності, а отже вважає рівнозначною кількість жертв конфлікту. З тим, що все не так, загалом погоджуються польські колеґи: і ця теза не є їхньою вигадкою – є документи, звіти, підписані керівниками та виконавчими референтами УПА.

Чи це означає, що Армія крайова не скоювала воєнних злочинів проти українців?
-Скоювала, але характер її дій був іншим. Якщо УПА хотіло повністю деполонізувати Волинь і якоюсь мірою Східну Галичину, то польські військові формування не ставили за мету деукраїнізацію території. Теоретично в них навіть не було змоги це здійснити.

У Польщі ось уже кілька років поспіль намагаються встановити 11 липня Днем пам’яті мучеництва кресов’ян. Чи Україні потрібен подібний день пам’яті Волинської трагедії, як Ви вважаєте?
-Думаю, що такого ніколи не буде, та й Україні він – не потрібен. В українців – досить багато трагічних подій власної історії, про які вони повинні пам’ятати: це і Голодомор, і Друга світова, і хоча б Акція “Вісла”. Поки що в Україні, наскільки знаю, жодного дня в пам’ять потерпілих від депортації 1947 р. – немає.