Григорій Сподарик ■ РОЗМОВА ■ №41, 2015-10-11
Розмова з представником нашої громади Марком Сирником, який у парламентських виборах балотується в Кошалінському виборчому окрузі № 40.
Григорій Сподарик: У нещодавньому зверненні ОУП є заклики до виборчої мобілізації українців у Польщі. Що, на Вашу думку, є головною ставкою для нашої громади саме в цих виборах?
Марко Сирник: Сам факт присутності в парламенті наступного скликання представників української громади. Ніби всі це розуміють, хоч повного усвідомлення радше нема. На мою думку, є замало інформацій про поточну працю парламентаріїв, лобіювання та пильнування справ щодо функціонування національних меншин. Варто пригадати, що в одному з минулих скликань ми не мали представника. Тоді наша позиція та можливості вирішувати певні питання були набагато меншими. З моєї освітянської ділянки не бракує прикладів у другий бік. Завдяки теперішньому депутату Миронові Сичу, а також зустрічам у Міністерстві національної освіти чи окремих відділеннях освіти нам вдалося розв’язати багато проблем, наприклад покликати в Підкарпатському воєвідстві методиста української мови.
«Громадянську платформу» («ГП») як правлячу команду піддають постійній критиці. Що було головним у Вашому рішенні в такій непростій ситуації балотуватися з її списків?
До мене з такою пропозицією звернулися представники саме цієї політичної сили в Західнопоморському воєвідстві. У попередніх виборах від «ГП» балотувався тут голова Кошалінського відділу ОУП Роман Білас. Цього року він відмовився балатуватись, але я переконаний, що український кандидат повинен, однак, бути в цьому реґіоні. Для мене важливим було й те, щоб в одному окрузі не йшло 2–3 представників нашої громади. Ішлося про непотрібне відбирання голосів, як це було в інших реґіонах, а також під час останніх самоврядних виборів.
Полем Вашої професійної та громадської активності є освіта, зокрема українська. Як Ви оцінюєте освітню систему і які зміни, на Вашу думку, в ній потрібні?
В українській освіті маю кілька пріоритетів, а основний серед них – це пункти навчання української мови. Маємо добрих учителів, але постійно треба старатися підвищувати рівень навчання та забезпечити в міру незалежне функціонування тих пунктів. Вони дуже чутливі на процеси в нашій громаді та сфері місцевої політики. Важливим є також догляд за нашими школами. Тут напевно нам варто продумати питання промоції та набору. Побоююсь, що ми скоріше спираємося на критерії 70–80-х років, тобто віру в почуття обов’язку, на основі чого до шкіл надалі мали б потрапляти учні. Так не буде. Вони самі не прийдуть. До учнів і батьків треба постійно виходити і водночас боротися зі стереотипами щодо наших шкіл. Для прикладу, якщо до Білого Бору не йдуть учні з поблизьких Мястка або Члухова, значить, що на лінії громада – школа щось не функціонує. Саме цим треба серйозно зайнятися. Школи створювалися з думкою про нашу громаду. Виховування наступних поколінь має продовжувати її існування.
Цей процес може обірватися, якщо 50–70% учнів буде з України, оскільки в багатьох випадках вони повернуться до себе. Працюючи в Головній управі ОУП, я складав постулат щодо проведення спеціального освітнього конґресу, де ми б обговорили такі важкі питання, а навіть дещо покричали один на одного, бо й так можна доходити до усвідомлення проблем. На жаль, такий конґрес не відбувся. Крім браку підручників та методичних матеріалів, невідповідною є система вдосконалення кваліфікації вчителів. Щоб були результати, повинна бути окрема та спеціалізована установа. Це – системна розв’язка, якою власне в системі державної освіти протягом років так і не хочуть зайнятися. Тому буду весь час повертатися до концепції створення такого закладу вдосконалення вчителів. Лише для українців це неможливо зробити, але для всіх вчителів меншинної мови у Польщі – так.
Якими ще проблемами щодо української нацменшини Ви б хотіли зайнятися в парламенті?
Освіта – це питання, в якому почуваю себе добре і компетентно. Я хотів би зосередитись і на проблемі мови ненависті, яка дуже часто «вбиває» будь-яку дискусію. Нема ніяких сумнівів у тому, що в полі мого зацікавлення буде все, що пов’язане з широким інтересом української громади, оскільки це і мій інтерес. Я своїм балотуванням хочу переконати людей, що незалежно від того, де ми будемо – в Познані чи у Валчі – треба і варто бути активним. Світ не зміниться від нашої пасивності. З нею ніщо не піде вперед, а ми залишимося з наріканням.
У парламенті періодично появлялася і, певно, буде надалі появлятися справа історичного польськоукраїнського минулого, яку часто супроводжує напруга і політичні маніпуляції. Якою є Ваша концепція вирішення цього роду проблем?
Зрозуміло, що як депутат я не буду спроможний якось комплексно вирішити це питання. Хто захоче політично використовувати тему польсько-українських конфліктів, той буде це постійно робити. Отже, як довго це буде політичною темою, так довго ми її не вирішимо. У моїй оцінці, це поле для активності, зокрема, польського та українського Інститутів національної пам’яті. Крім того, треба мати свідомість, що не лише ми тут підключені. Часом ми «граємо в чужу гру», оскільки різні сили працюють на загострення наших відносин. Тому потрібно якнайбільше контактів між Києвом та Варшавою в різних ділянках, також у цій науково-історичній. У це включається й допомога польської сторони українській у документації подій щодо ІІ Світової війни, оскільки над Дніпром щойно починається будова історичної пам’яті. Звичайно, цей процес остаточно відбуватиметься без польських, російських чи інших побажань та сподівань.
Відомо, що лише українських голосів не вистачить для виборчого успіху. Якими є Ваші пропозиції для ширшого кола виборців у Вашому реґіоні?
У Кошалінському 40-му виборчому окрузі 2011 р. депутатами стали кандидати зі списків «Громадянської платформи», які отримали біля 8 тис. голосів. Цього року така кількість також дає шанси на мандат. Я розумію, що це не можуть бути голоси лише українських виборців, хоч на них розраховую, тому передовсім прошу про підтримку. Водночас, крім нашої громади, моє прізвище, наприклад, у Валецькому повіті досить знане. Пропозиція для загалу виборців пов’язана з моїм професійним життям. Це побудова системи психологічної допомоги дітям, молоді і старшим людям у повітах і менших місцевостях. Вона тут практично не існує, а тепер маємо щораз більше проблем з емоційним і психічним здоров’ям дітей. Чергові мої ініціативи будуть спрямовані на допомогу особам з обмеженими можливостями функціонування у суспільстві.
Ви згадали про менші місцевості. Як з Вашого професійного досвіду виглядають освітні шанси учнів з таких осередків, адже там надалі живе багато представників нашої громади, хоч помітним є так само явище їх міґрації до більших міст?
З освітою є так, як з усім іншим, – добре використання наявного дає шанси. Наприклад, у нас одна з гімназій у меншому осередку відбирає учнів з Валча, оскільки там є кращі умови та можливості. Отже, не буде правдою те, що українська школа в Білому Борі з населенням 5 тис. осіб не може утримати себе і дати добру освіту. Тут є місце на активність та компетенції не лише директора, але й усього колективу. Цей останній повинен одночасно розуміти, що, дбаючи про розвиток школи, зберігає свої робочі місця. Активність, а не величина місцевості має значення. Це правда, що люди «втікають» до великих міст і за кордон. Але варто на ці виїзди дивитися також, як на шанс кращої праці і гідного життя. Звичайно, такі виїзди – це проблема для таких міст, як Валч, у якому живу. І тому на рівні місцевого самоврядування, де я активний, намагаємось шукати відповідних рішень. Одне з них – це самоврядний контракт, який має бути фінансований з бюджету Європейського Союзу на роки 2014–2021. У рамках програми хочемо розвивати систему освіти, зокрема стажувань для учнів професійних шкіл. Якщо цей проект удасться довершити, то він дозволить професійним школам підготовляти випускників на ринок праці, а не продукувати безробітних.
Які заходи зі сторони Польщі та демократичного світу загалом потрібні в найближчому майбутньому щодо України?
Я побоюсь того, щоб Україна не стала повністю, хоч частково вже є, предметом торгів між великими державами. Щоб її не продано за спокій у Сирії чи вирішення інших інтересів сильніших ніж вона держав. Безумовно, Україна мусить багато проблем, таких як корупція чи нова система управління державою, вирішити сама. Напевно, важливим є будування підтримки і доброзичливості в сусідстві. Це те, що Україна зараз отримує від Польщі, але також від Балтійських країн, зокрема Литви. З іншого боку, вони як члени ЄС, підтримуючи офіційний Київ, повинні усвідомлювати, що діють і для власного добра. Напевно, не було цим допущення до укладення «понад своїми головами» договору щодо побудови газопроводу «Норд Стрім ІІ» в обхід України. Надіятися на зовнішню підтримку та сприяти їй треба, натомість головні важелі виходу з неоголошеної Росією війни – по українському боці.
Які Ви бачите завдання в плані підтримки України для світового українства,зосібна нашої громади в Польщі?
У Польщі активність ОУП, церковних та інших структур стосовно матеріальної допомоги – це важлива справа, яку, звичайно, треба продовжувати. Потрібно також входити у спільні програми, оголошувані різними фондами, що спрямовані на побудову в Україні громадянського суспільства. Це такі теми, як розвиток демократії чи вільної журналістики. Деякі наші осередки вже включаються в ці ініціативи. Загалом я переконаний, що українська громада в Польщі, Європі, Канаді, США чи Австралії досконало виконує роботу у своїх державах щодо підтримки інтересів України. Там, де є більша фінансова незалежність, це, можливо, дається трохи легше, а в інших випадках просто треба більше попрацювати головою, проте всі здають екзамен з підтримки незалежної держави України. ■
