Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ №14, 2016-04-04
У Міністерстві внутрішніх справ та адміністрації 18 березня відбулася наглядова зустріч щодо виконання постанов державного документа під назвою «Стратегія розвитку української освіти у Польщі». Зустріч організовано вперше, хоч, як відзначала українська сторона, документ прийнято вже п’ять років тому.
Фінансувати інакше
Представник української делеґації, віце-маршалок Вармінсько-Мазурського воєвідства Мирон Сич відзначав, що моніторинґ стратегії необхідний навіть з огляду на динаміку суспільних процесів. Наприклад, документ приймався тоді, коли до Польщі не так масово, як сьогодні, прибували громадяни України. Проблема спільного навчання їхніх дітей з дітьми української нацменшини в Польщі лише частково демонструє виклики, які стоять перед системою освіти. М. Сич, який має також досвід парламентської праці, вважає, що одне з ключових питань – це оновлення механізму фінансової підтримки, який повинен стати більш прозорим і відповідним до потреб. Кращому розпізнанню напевно допомагає стратегія. Тому в ході засідання вирішено, що для моніторинґу цього документа постане спеціальна група.До її складу входитимуть українські освітяни і лідери неурядових організацій, зовнішні експерти, представники Міністерства внутрішніх справ та адміністрації (МВСіА), Міністерства національної освіти (МНО) та інших державних установ.
Представники нацменшин можуть отримувати спеціальні запрошення на такі зустрічі, що дозволить оправдовувати їх відсутність в ці дні на місцях праці. Але з державного боку не знайдено можливості повернути кошти проїзду. З огляду на п’ятирічні занедбання, у першому періоді група повинна зустрічатися частіше, а потім – раз на рік. Такий підхід має ліквідувати випадковість у процесі оцінки стратегії. Необхідність моніторинґу підтверджують умови функціонування освіти української меншини і, загалом, освіти меншин. Проте було й позитивне. Наприклад, скориґовано освітні державні субвенції. Досі було так: якщо в одній школі частина учнів вивчала німецьку мову, а друга частина – українську, їх кількість додавалася. Це могло довести до перевищення встановлених лімітів і зменшення субвенції. Тепер кожну меншину рахуватимуть окремо. Залишається, однак, ряд інших проблем, зокрема критерій розподілу коштів. Самоврядування можуть згідно з правом отримані з державного бюджету гроші на освіту меншин у значному розмірі передати, наприклад, на ремонт дороги. Це питання багато разів ставилося на засіданнях Спільної комісії уряду і нацменшин, а також в офіційних зверненнях Об’єднання українців у Польщі (оуп). Державний апарат досі не змінив системи. Нещодавня відповідь МНО українським організаціям може вказувати на те, що вище цінують зручність функціонування самоврядних органів, ніж реальну підтримку української освіти. Трохи дивно, що саме це відомство переконує в тому, що зміна принесла б обмеження у фінансах місцевої влади. Результат? Для економії коштів пункти навчання української мови часто організують так, що на одному занятті є учні різних вікових категорій. Практики не мають сумніву, що якісне навчання тут, властиво, неможливе. МНО у тій справі говорить, що зараз тривають у воєвідствах дискусії над зміною системи освіти. Туди можна подавати свої вимоги (більше про дебати і графік їх проведення – на офіційному сайті МНО). Відбувається так само перевірка використання самоврядними органами освітніх субвенцій, і вже відомо, що в багатьох випадках кошти треба буде повертати. Проте українська сторона зустрічі не переконана в тому, що контроль виявить неточності саме у фінансуванні освіти меншин, бо, як згадувалося, зменшувати цю суму можна, не порушуючи законів. Українці хочуть, щоб система сприяла ефективності навчання, а не лише відповідала формальним вимогам. Одна з їхніх пропозицій полягає в тому, щоб гроші потрапляли на спеціальні рахунки, як це має місце у випадку підтримки навчання дітей особливими потребами. Як повідомлено в ході зустрічі, ця можливість повинна розглядатися на державному рівні.
Чи будуть підручники?
Найбільш складною проблемою досі залишається видавання підручників. Нагадаймо: МНО твердить, що не може заздалегідь передати грошей організаціям на розробку і друк підручників. Може їх повертати після завершення процесу. Частина меншин прийняла цей варіант. Українці переконують, що це хибна розв’язка. Найбільша організація – ОУП – у видавництві «Тирса» має лише двох працівників. Крім видавничого тягаря величезних коштів, треба також полагоджувати авторські права чи просити авторів чекати невідомо скільки на належні гонорари. Водночас, як відзначав голова ОУП Петро Тима, експерти організації, які досліджували справу, переконані, що за ряд проблем відповідає відомство освіти. Воно, наприклад, при приватизації державного видавництва «WSiP» не подбало про права до підручників, а тепер до їх видавання намагається змусити нацменшину. Під час засідання появилась ідея спроби вирішення проблеми. МНО повинно провести розмови з кількома навчальними закладами, де є факультети україністики, про можливість розробки підручників. Відомство у цьому варіанті має зайнятися так само полагодженням справи щодо авторських прав і пошуком видавництва. Якщо цей варіант не спрацює, оголошуватимуться відкриті конкурси. Ця друга стежка означає видовження процесу. В дискусії про підручники українська сторона теж підкреслювала, що видання з України не відповідають навчанню нацменшини.
Випускний іспит відштовхує
Ще одне важке питання – це необхідність складання іспитів на атестат зрілості. Обов’язковий в українських школах, на рівні пункту навчання він становить проблему. Тут державна система, не ґарантуючи умов для якісного навчання, змушує учня підходити до екзамену. Ця ж сама система водночас не бере до уваги факту, що сьогодні більшість учнів не виносить основ рідної мови з дому. Внаслідок цього батьки нерідко виписують дітей з української мови, побоюючись слабкішої оцінки у свідоцтві, бо це погіршує старт у вищі навчальні заклади. У зв’язку з цим прозвучала пропозиція, щоб випускний іспит у пункті навчання зробити добровільним. Голова Українського товариства Григорій Купріянович для ілюстрації проблеми відсилав до статистики. А ця виразно показує, що тільки невелика кількість з тих дітей, які вивчають українську на рівні середньої школи, вирішує складати іспит на атестат зрілості. Його обов’язковість призводить до того, що відмова вивчати мову трапляється вже на рівні гімназії. Ведучи зустріч, керівник департаменту нацменшин у МВСіА Добєслав Жеменєвський відзначав, що така зміна знизила б престиж української мови. Крім цього, на його думку, батьки, записуючи дитину на навчання, розуміють виникаючі з того обов’язки. Однак, приймаючи зауваження української сторони, Д. Жеменєвський запевнив, що відомство не буде проти розгляду можливості зміни правил щодо випускного іспиту.
Потреби вчителів
Перегляду вимагає також система методичних порад. Цікаво, що Міністерство національної освіти до таких заходів зарахувало організування конкурсів малюнків, поетичних конкурсів, шевченківські урочистості тощо. На такі казуси нещодавно вказував в офіційному письмі спеціаліст з питань української освіти Марко Сирник. З зіставлення, яке він підготовив, виникає, що, крім кількох випадків, у більшості реґіонів не відбувалися курси чи конференції для підвищення кваліфікації вчителів. На зустрічі щодо стратегії про ці проблеми говорила, зокрема, директорка української школи в Бартошицях Любомира Тхір. У своєму реґіоні вона виконує функцію методиста української мови. Цей голос показав, як далеко розходиться практика з правовими вреґулюваннями. Бо що з того, що є вчителі, охочі поїхати на навчання в Україну, якщо директор їхньої школи не знаходить підстав для відпустки та фінансового забезпечення: «Лише 2–3 вчителів із 40-а приносить мені відрядження для затвердження. Інші приїжджають на власний рахунок», – говорила Л. Тхір про «особливості» участі українського вчителя в методичних заходах. На думку Л. Тхір, необхідним є проведення анкети серед вчителів щодо умов праці в їхніх школах. Цей процес, однак, повинен відбуватись анонімно, оскільки багато вчителів бояться директорів, яким підлягають з огляду на службові обов’язки.
Названі вище проблеми, звичайно, не закінчують списку. Тут і шкідливе для установи подвійне підпорядкування ґміні та маршалківському управлінню української школи в Білому Борі, неможливість спільного навчання дітей, громадян України, і представників нацменшини, не призначення школам коштів на додаткові освітні матеріали тощо. За роки функціонування української освіти не розроблено й не видано жодного підручника з географії та історії України. Як відзначав учитель пункту навчання у Варшаві Олександр Пустовий, обмежена кількість годин історії не вистачає для такого ключового сьогодні пояснення молодим людям українсько-польського протистояння. Отже, запланована на осінь чергова зустріч у справі стратегії знову базуватиметься на змаганні. З одного боку, стоятиме підтримуюча «наявний правовий порядок» державна сторона, а з другого – українці, які виразно бачать необхідність змін.
* * *
З українського боку, крім названих осіб, у зустрічі брали участь: директор школи в Ґурові-Ілавецькому Марія-Ольга Сич та заступник директора Лена Латанишин, директор школи в Перемишлі Петро Піпка, директор школи в Білому Борі Андрій Дрозд, директор школи у Лігниці Анна Гаврильчак-Маланчак, директор школи в Мокрому Марія Білас, вчитель української мови в Горлицях і Гладишеві Еміль Гойсак, представник батьківської ради пункту навчання у Варшаві Мирослав Скірка та вчителька української мови у Перемишлі Уляна Боднар. ■
