Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ №7, 2016-02-14
Здається, що редакція білоруського тижневика «Ніва» задивилася на тих польських політиків, яких дратує українство у Польщі. Услід за ними вона взяла на приціл державні дотації.
Нагадаймо, що згадувані політики хотіли прив’язати державну фінансову підтримку до поглядів лідерів організацій щодо складного польсько-українського минулого. Відповідь державних службовців у цій справі чітко говорить, що було б це порушенням закону про нацменшини, а також конституційного права про вільне висловлювання думок. Редакція «Ніви» пішла дещо іншим шляхом, але й він проходить крізь дотації. Державні службовці радше не будуть тут відповідати, тому спробуємо ми. У тексті в «Ніві» з 24 січня «Розподіл понад вреґулюваннями» появляється такий закид, що державні гроші наділяють меншинам несправедливо. В оцінці тижневика та цитованого в матеріалі лідера білоруської спільноти Яна Сичевського, визначником повинна бути величина даної громади, яку, зокрема, визначає перепис населення. Констатація така, що майже 2200 українців на Підляшші у зіставленні майже з 40-тисячною білоруською громадою отримують непропорційно велику суму грошей. Спочатку в цій справі варто зазначити, що переписи населення з 2002 р. та 2011 р. нацменшини опротестовували як такі, що не дають справжнього образу. Вписування даних олівцем, маніпуляції рахівників, страх людей перед виявленням своєї національності, статистичне конструювання даних на основі зібраних раніше даних – це лише деякі моменти, на які вказували нацменшини. Пропорційний підхід, при якому розмір дотації залежить від величини меншини, не витримує критики і з інших причин. За останнім переписом населення в Польщі живе близько 400 тис. осіб, які мають статус національної та етнічної меншини, або послуговуються реґіональною мовою (кашубською). На підтримку ініціатив для збереження їх ідентичності з бюджету Міністерства внутрішніх справ і адміністрації цього року виділено близько 15,5 млн. злотих. Знову-таки перепис з 2011 р. вказує, що найменша караїмська спільнота нараховує всього 300 осіб. Якщо математично зіставити їх кількість з чисельністю всіх нацменшин, то караїми з міністерського бюджету мали б отримати всього нецілих 12 тис. зл. Здається, що й білоруські оглядачі погодяться, що за такі гроші навіть у такій невеликій громаді не вдасться зберігати свою ідентичність. Караїми, як і інші меншини, потребують коштів на діяльність організації, друковані публікації, у тому числі часописи та культурну активність. Держава, на щастя, не застосувала до них пропорційного підходу і передала на цьогорічну діяльність трохи більше, як 100 тис. зл.
«Суха» математика не працює на користь і тижневика «Ніва». Їхня дотація на цей рік при тиражі 1300 примірників складає 492 тис. зл. «Наше слово», у свою чергу, з тиражем 2800 примірників буде підтримане сумою 420 тис. Варто відзначити, що газети мають подібний формат, кожна по 12 сторінок. Зіставлення тиражів – дотація у випадку тих двох видань вказує на те, що або «Наше слово» повинно мати близько 1 млн. зл. дотації, або «Ніві» більше ніж наполовину слід її скоротити. Такими є результати пропорційної білоруської математики. Це правда, що її застосування довело б до зменшення державної підтримки для всіх українських організацій у Польщі. Але… за переписом населення з 2011 р. у Польщі проживає близько 44 тис. білорусів. Їх процентне відношення до всієї 400 тис. спільноти меншин з 15,5-мільйонного «дотаційного торта» дає на їх потреби 1,7 млн. зл. На щастя, міністерство не наділяло грошей за білоруською арифметикою і на всі їхні проекти призначило цього року близько 2,4 млн. зл.
У згадуваному тексті в «Ніві» відзначається, що більшість білоруських організацій отримує такі кошти, яких просто не вистачає на бажані проекти. У цьому моменті суперечливостей ніяких нема, бо під таким твердженням стосовно своєї структури підпишеться, властиво, кожна організація нацменшин, оскільки відомо, що «нацменшинний бюджет», який традиційно становить суму в межах 14–16 млн. злотих, вистачає всього на половину ініціатив. Навіть зовнішні експерти не раз відзначали, що такий стан не ґарантує розвитку ідентичності нацменшин, а щонайвище її зберігання. У такій дійсності структури нацменшин подають заяви на перевірені, організовані щороку проекти. Часом пропонують щось нове, але завжди стають перед дилемою, чи вкладати немалий і часто до межі сил завантажений людський потенціал в ініціативу, яка скоріш за все не знайде державної підтримки? Маючи на увазі саме такі обставини, українські лідери вже багато років домагаються створення установ культури нацменшин на зразок польських будинків культури. Такі установи мають свій окремий бюджет і штатне забезпечення.
У нацменшинному варіанті вони могли б якісно доповнювати і розширювати діяльність громадських організацій. Коментатор «Ніви» Я. Сичевський публічно заявляв, що не варто боротися за такі установи і рекомендував прийняти позицію державних службовців, що на таку ціль немає коштів. Що ж, фахова, послідовна і солідарна праця з іншими меншинами складніша, ніж популістські лозунги щодо пропорційності. Згадуючи в «Ніві» саме про непропорційність підтримки українців і білорусів, Я. Сичевський відкидав арґумент про розпорошення по всій Польщі перших і компактність проживання других. Автор відзначав, що білоруси також могли б створити свої центри у повітах і вимагати кошти на їх підтримку. Проблема в тому, що якби Я. Сичевський хотів точно копіювати український варіант, то спочатку білорусів треба було б насильно виселити з їхніх хат на Підляшші, загнати у вагони і вивезти кілька сотень кілометрів від рідної землі, а потім розселити їх у понищених будинках по всій державі. Ще треба би було їх десятиліттями цькувати, приклеювати ярлик націоналістів і піддати пильному наглядові спецслужб. Питання в тому, чи дійсно білоруси хотіли б того, що хоче пан Сичевський? ■
