Богдан Гук ■ ПОДІЇ ■ №3, 2015-01-18
Перемиські уроки історії
З зав’язаними очима
Неспокій уперше огорнув мене в березні 2013 р. Саме тоді вулицями Перемишля пройшов похід на честь «Проклятих воїнів» («Żołnierze Wyklęci»). Мова тут про Казимежа Мірецького–«Жмуду», Януша Тота–«Меву», Романа Кіселя–«Семпа» і Юзефа Задзерського–«Волиняка», вони перестали бути історичними постатями. Ці ватажки, в яких на ясній сторінці совісті – опір комунізмові, а на темній – масові вбивства українців у Пискоровичах і Малковичах, а також смертельні погроми українців і жидів у Лежайську, прокинулися до життя. На площі перед Міською радою Перемишля однобічні промови лише про геройську сторону їх подвигів слухали діти й молодь. Таку ж однобічну, ідеологічну «правду» можна було чути в часи комунізму, наприклад: Народній армії (Armiі Ludowej) приписували жертвенну службу Польщі, проте антилюдський вимір цієї служби був замовчуваний.
Після походу на честь «проклятих воїнів» у липні 2013 р. мала місце в Радимні історична/істерична реконструкція подій у пам’ять про трагедію поляків на Волині. Саме тоді яскраво «засвітився» Мірослав Майковський, польський історичний реконструктор, співзасновник Польського патріотичного Перемишля (ППП). Ще кілька подій і його вже можна було розглядати, як польський варіант прославленого антиукраїнськими операціями на Донбасі російського Ґіркіна–«Стрєлкова» (раніше також історичного реконструктора). Прикрою несподіванкою був антидемократичний і антиплюралістичний клімат у Перемиському товаристві історичної реконструкції «X.D.O.K.», де він головує. З часом виявиться, що Майковський – це людина колишнього євродепутата Анджея Запаловського, нині лідера Самоврядної спільноти «Долина Сяну».
У жовтні 2014 р., після студентського червоно-чорного прапора у Фейсбуці, відбувся пікет Почесного консульства України в Перемишлі. Організували ці події ті самі люди. «Офіційним лицем» як реконструкції, так і пікету був Мірослав Майковський з Польського патріотичного Перемишля (ППП), проте чи не основну роль відіграє в цих подіях колишній євродепутат Анджей Запаловський. ППП Майковського – це, як показали самоврядні вибори в листопаді 2014 р., «клон» Самоврядної спільноти «Долина Сяну», який під брендом виборчого комітету «Самоврядна спільнота Долина Сяну» брав участь у виборчих перегонах за обрання мера Перемишля. Кандидатом був Запаловський.
Увесь 2014 р. тривала виборча кампанія Самоврядної спільноти «Долина Сяну», якої «лицем» та лідером є А. Запаловський, під виглядом виступів проти владики Йосафата Коциловського. Активісти збирали також підписи з вимогою до міськради змінити назву вулиці його імені в Перемишлі і подали скаргу в прокуратуру, але її відсторонено.
На прикладі формування Виборчого комітету «Долини Сяну» видно, як «невинні» культурні організації, які раніше мало хто підозрював би в крайніх правих симпатіях, у дуже вигідний для Росії час можуть стати активними членами правої виборчої сили та залучатися до леґальних змагань за владу в місті. У разі перемоги Перемишль мав залишитися багатонаціональним, проте українці мали б поводитися відповідно до польського державного інтересу. Як це практично мало б виглядати, ніхто не пояснив, проте висновок один: українці досі цьому інтересові тут суперечать. Тільки чекати на грімку реакцію Львова й «тиху радість» Москви.
У низці фактів слід виділити події на полі, яке, здавалося, будучи академічним, мало б проявити стійкість до політизації. Однак як ректор, так і сенат Державної вищої східноєвропейської школи у жовтні й листопаді 2014 р. не вистояли перед тиском якраз перемиських крайніх правих. Сенат цієї вищої школи, замість не входити з ними у взаємодію, засудив – зокрема на догоду власним студентам із Всепольської молоді (!) – кількох студентів, які сфотографувалися з червоно-чорним (оунівським? бандерівським?) прапором, а також не викинув у смітник письма крайнього націоналіста найстаршого покоління, голови Товариства охорони пам’яті перемиських орлят Станіслава Жулкевича, проти працівниці ДВСШ Ольги Соляр.
І от наступна подія: 13 грудня 2014 р. вулицями Перемишля іде зі смолоскипами велелюдна група, багато біло-червоних прапорів, але між ними й червоно-чорні кольори правих радикалів. Похід леґальний, а це означає, що мирний. А він таким не був, і навряд чи влада міста не могла цього передбачити. Учасники маршу зібралися біля пам’ятника перемиським орлятам нібито в пам’ять річниці запровадження воєнного стану і битви з силами армії ЗУНР під Нижанковичами 1918 р., але насправді це була демонстрація проти присутності українців у Перемишлі. Це був похід проти українців, яких найактивніша частина його учасників потрактувала, як бандерівців. Біля пам’ятника орлятам пролунали слова про українську небезпеку над Перемишлем. Дійшовши до Народного дому, початок колони вигукнув: «Znajdzie się kij na banderowski ryj!», тобто «Знайдемо било на бандерівське рило!». Спалахнули ракетки. Червоно-чорні кольори на кількох транспарантах асоціюються з нацистськими походами, а в такій ситуації стають однозначними. Неможливо мати інших, тому що в європейській традиції століттями відомо, що у вечірню пору зі смолоскипами в руці завжди ходили й ходять люди, потенційно «вибухонебезпечні». Можливо, що вже тоді подібні відчуття мали й інші люди, не обов’язково перемиські українці. Це могли бути поляки, які стримано відносяться до аґресивного патріотизму. Я впевнений в тому, що якби в Перемишлі й далі мешкали євреї, вони б мали чого боятися. І люди всіх інших національностей теж.
Учасниками демонстрації були як дорослі люди, так і старші учні чи не всіх перемиських шкіл, а також питомці римо-католицької духовної семінарії. Прихильники пам’яті з зав’язаними очима. Дивує і дедалі більш однозначним стає одне: неприхована проросійська орієнтація всіх антиукраїнських заходів у Перемишлі. Під час маршу на честь «Проклятих воїнів» 1 березня 2013 р. до війни України з Росією було ще далеко, проте нині, коли Україна захищає Польщу від Росії, якраз у Перемишлі дати дозвіл на антиукраїнську демонстрацію – це каригідна невідповідальність міської влади і політичної еліти Перемишля. Сьогодні, у середині січня 2015 р., всі неурядові організації, партії, державна та самоврядна влада, а також прокуратура мовчать. А тимчасом Перемишль на наших очах стає бурим. І хоч учасники походу 13 грудня не були одягнені в бурі сорочки нацистських бойовиків, проте не в одязі, а в мові й поставі справа.
На небезпечне управління історичною пам’яттю звернув увагу лише один місцевий журналіст. «Пройшов цілком інший марш», – так він, порівнявши перемиський похід з походами в інших частинах держави, констатував у «Підкарпатському житті» («Życie Podkarpackie», 20 грудня 2014 р.). Журналіст додав, що «молоді люди якось проґавили важливу для нашої історії й порівняно свіжу дату запровадження воєнного стану, натомість зосередилися на подіях 96-річної давності».
Як це можна розуміти?
Я звернувся до мера Перемишля, Роберта Хоми, з проханням відповісти на питання, чи він бачить схожіть або різницю між антиєврейськими походами 30-х років у ІІІ Рейсі, які закінчувалися погромами євреїв, та маршем орлят у Перемишлі, де переважала антиукраїнська риторика, горіли ракетки, біля Народного дому було чути вигук їхніх учасників «Знайдеться било на бандерівське рило!».
У відповідь мер міста сказав:
– Похід перемиських орлят – це подія політичного виміру, яка нагадує про жертовність молодих людей – борців за незалежну Польщу, одночасно це прояв постави, якій, безперечно, годі приписувати національну, расову чи будь-яку іншу ненависть. Порівняння зі смолоскипними походами в нацистській Німеччині – це, без сумніву, нерозуміння інтенцій маршу орлят. Не можна ввaжати оклики антиукраїнськими, тому що вони явно адресувалися крайній націоналістичній ідеології, яку для поляків представляє Степан Бандера. Нема й не буде згоди на прославляння фашизму або комунізму, адже це заборонено не лише польським законодавством, але й здоровим глуздом.
Остання фраза призначена була не цілком відомо кому, чи українцям Перемишля – господарям Народного дому, біля якого лунав ворожий крик, чи тим, хто кричав проти них. Зі способу мислення мера Хоми виникає, що скоріш за все українцям.
Відтак я поставив друге питання, на цей раз про головне, а саме про ґарантії безпеки для перемиських українців. Чи влада Перемишля вдасться до заходів, спрямованих на затримання зростання ворожості щодо українців – громадян Польської Республіки, які проживають у місті?
– Я цієї ворожості не бачу ані серед моїх найближчих, ані сусідів, ані інших людей. Самого себе вважаю людиною толерантною, відкритою. Як господар міста вважаю, що якраз такий спосіб мислення слід плекати й просувати. Я побоююся, що може мати місце провокування конфлікту шляхом якраз таких тез про «зростання ворожості», що не підтверджується дійсністю, – відповів Хома.
Натомість Марія Туцька, голова Перемиського відділу ОУП, констатувала:
– Маємо повторення з 90-х років, коли підпалили гуртожиток, де поселилися учасники Фестивалю української культури, та «прикрасили» стіни будинків тризубами на шибеницях. Потім антиукраїнська хвиля заспокоїлася, однак тепер поганий час повернувся. Жаль тільки, що це діється тоді, коли нам потрібна підтримка всіх поляків.
ОУП у Перемишлі не злегковажило 13 грудня та докладності, з якою біля Народного дому молоді вболівальники і праві радикали вигукували про свою позицію, демонструючи, що для них польський Перемишль немислимий без ворожості до українців. М. Туцька сказала, що організація відправила листи з інформацією та протестом до підкарпатського куратора (масова участь учнів у поході), а також до уповноваженого з питань національних меншин і підкарпатського воєводи. У підготовці – позов у прокуратуру.
Треба діяти, щоб у крамницях, які належать українцям, не почали бити вітрин, щоб українські діти могли спокійно піти до школи, щоб кожна людина іншої національності в Перемишлі почувалася безпечно. Мер Хома, хоч представляє як польських, так і українських мешканців міста, має очі, зав’язані хусткою з написом «Толерантність» і «Відкритість», але поки що це толерантність до дедалі самовпевненіших польських правих радикалів.
Тимчасом написи і знаки у місті – однозначні. Біля дороги, якою учні йдуть до школи, появився напис польською мовою «Пам’ятаємо про Волинь 1943». Другий напис, правда, трохи іншого змісту, на цей раз про «любов» автора до Бандери, з’явився напроти виходу з собору Святого Івана Хрестителя. Поруч на шибениці повисла абревіатура «УПА», а на дверях крамниці біля стадіону «Полонія» можна прочитати: «Власник – це поляк». Такий напис появився в Перемишлі чи не вперше після 1939 р. Здається, що маємо повернення не лише до 90-х, а й 30-х рр. ХХ ст., коли лють польських націоналістів вибухала тут проти євреїв. Сьогодні роль «нових жидів» починають для них відігравати українці. Це поганий знак. ■
