Юрій Гаврилюк ■ ІСТОРІЯ ■ №41, 2015-10-11
Швидке просування в Галичину російської армії принесло біженське лихо й населенню Перемиської фортеці, завданням якої було блокувати шлях в Угорщину. Збудована в останній третині ХІХ ст., постійно модернізована, вона була не окремою будівлею, а системою оборонних споруд обабіч Сяну з Перемишлем у центрі. Її основою було кільце з кількох десятків бетонних фортів, зокрема 15-ти головних, озброєних важкою артилерією, що збудовані на відстані кільканадцяти кілометрів від міста.
Околиця була густо заселена, отже в цьому кільці опинилося біля 20 сіл, тому початок воєнних дій міг замкнути на довгий час десятки тисяч цивільного населення, в тому більш як 45 тис. у самому Перемишлі. звісно, це породжувало низку проблем не лише гуманітарного, але й чисто військового характеру. Як для міщан і селян, так і солдатів загрозою була не тільки нестача харчів, зокрема в місті, а й інфекційні захворювання, загалом викликані низьким рівнем гігієни. Тому в моменті, коли небезпека облоги стала неминучою, австрійське командування взялося не лише поправляти й розбудовувати військову інфраструктуру, але й виселяти «зайвих» мешканців, частина з яких і сама не бажала залишатися на території сподіваного бою. Крім стихійного біженства, викликаного вістками з фронту, 2 вересня видано наказ австрійського військового командування про примусову евакуацію населення, яке проживало всередині фортеці. У самому Перемишлі залишилося тільки 20 тис. людей (умовою, що давала право залишитися, був трьохмісячний запас харчів), інших вивезено залізницею з головного вокзалу і станції в Бакончицях.
Серед виселених опинилася мисткиня Олена Кульчицька, яка від 1909 р. проживала з сестрою та матір’ю в Перемишлі, працюючи вчителькою рисунків у жіночій вчительській семінарії. Спочатку наказ виїзду був поєднаний з «путівкою» до табору в Талергофі, куди місцеві повітові старости (переважно поляки) намагалися висилати не лише «москвофілів», у яких австрійська влада вбачала потенційних «російських помічників», але й усіх помітніших українців. Від цієї «пригоди» О. Кульчицькій вдалося спастись завдяки вуйкові з боку матері, який працював у Перемишлі на прокурорській посаді. Ось що про ці вересневі дні згадувала сама художниця: «Перемишль був твердинею, а хто хотів залишитися в ньому так, як ми, мусив забезпечитися продуктами. Ми – я з сестрою – записалися до санітарної праці в шпиталі, який знаходився в дівочому інституті. Настрій поляків до українського населення був ворожий. Вони нас вважали причиною війни. Ми враз з багатьома українцями попали в список призначених на вивіз до Талергофу, значення якого було тоді для нас незрозуміле. Документ висилки є у мене ще й досі. На ньому зазначені клопотання Романа Стебельського, на основі яких змінили напрям нашої дороги. Ми виїхали з родиною Стебельських до Відня. В дорозі бачили, як кругом Перемишля горіли села, а людей виселяли з поля битви. Кого вивозили, а кого виганяли. В дорозі українці були наражені на страшне переслідування зі сторони мазурів… Настрій наш був такий, ніби ми їдемо на похорон…».
Згадане палення сіл мало на меті очистити передпілля фортеці з усього, що могло б давати захист нападникові та заважати спостереженню й артилерійському обстрілу. Тому в широкій до 15 км смузі нищено не лише сільську забудову і сакральні будівлі, а й ліси та сади. Спалено тоді 21 село і 23 присілки, при чому частина їхніх мешканців була евакуйована, але більшість залишено напризволяще, тому незабаром вони опинилися в зоні інтенсивних боїв. Так склалося, що дійшов до нас свого роду «голос із пекла» – лист селянки з Поповичів, отже з цього терену, на якому в першій декаді жовтня 1914 р. відбувалися найбільш запеклі бої. (Поповичі, Тишковичі й Дроздовичі – це села, які тепер є в межах України. Вони лежали неподалік головних фортів у Селиськах і Лучицях; Корівників на окраїні Перемишля, отже, поза зоною сутичок).
«Як настала війна, то всі люди з Попович утікли до Тишкович, бо Поповичі були в дирекційній лінії. Усі будинки наперед потаксували, сади повирубували, а відтак ціле село спалили. Усі околичні села були спалені під час битви. Прокляті москалі поробили собі окопи в гаю на горі, а наші канони на Вовчій ямі, і так з гармат кулі свистали понад наше село, а ми так сиділи під ними. Ми собі повикопували ями і кажемо: „Як настане великий бій, то ми там поховаємося”. Як стріляли з ґверів, то ми крилися в ямі, а як почали стріляти з гармат, то ми поховалися у стодолі за верствою (укладеними снопами – Ю.Г.). Як у ту яму, в якій ми перше сиділи, праснув московський ґранат, то зрівняв її з землею, а ми у стодолі залишились живі. А кулі не жаліли нікого й нічого. Як упала куля на будинок, то спалила, а як на чоловіка, то убила; як Господь Бог не охоронив, то сам чоловік не міг охоронитися. Вночі перестали стріляти, то ми поховалися до панської стайні разом з коровами. За розваленими мурами були наші жовніри. Як їх москаль побачив, як став з гармат прати, то так, як би звар’ював. Один наш капітан прийшов до стайні та й каже: „Люди! Втікайте сеї ночі під Перемишль, тут на завтра ладиться великий бій!” Люди почали втікати, і кожний думав лише про себе: не знав брат брата, не знала вітця чи матері донька – кожний, як міг, так тікав. Нашому татові вирвався кінь з рук і втік аж до Попович. Тоді тато заслабли, мама зостала коло тата на моїй оборі, а тут москаль світить світло. Отже, я з дитиною, Павлінка і Марися лишили їх обох, а самі з людьми лише у тому, що мали на собі, повтікали до Дроздович на поле і там під голим небом на слоті були 4 дні; жили тим, що нам давало військо. Приїхали паші форшпани (селяни з підводами, мобілізовані до транспортних послуг – Ю.Г.) і забрали нас до Корівник, це село було без людей і ми там прожили цілий тиждень.
Звідти Павлінка пішла вночі до Тишкович подивитися, де там лежать убиті тато і мама. Вона приходить до панської стайні, а вони обоє живі, і корови коло них: моя і їхня. Ми плакали цілий тиждень за ними як день, так ніч, бо там у селі жива душа не встоялася в панській стайні. Taто за чимось-там схилилися, а їм помежи ноги через муровану стіну перелетіла куля з канона, але їх не зранила. В той час Павлінка привела їх вночі з коровами до Корівник і ми там відпочили щось зо три дні. Відтак нас забрали на залізницю і відіслали до Чехії. До кождого чеського села дали потрохи людей. Фасуємо кожна особа по 45 грейцарів на день. З того маємо виживитися і углє (вугілля – Ю.Г.) купити, а тут все дороге».
Згадуючи про родичів та інші села неподалік від Перемишля, які в момент її виїзду опинилися «на тамтім боці», тобто за лінією австрійсько-російського фронту, втікачка пише: «і не знаю, що там з людьми сталось: чи живуть, чи ні. Я дякую Богу, що нас врятував від тяжкої неволі та благаю Господа, щоби наступив кінець і щоби наш Найяснійший Пан виграв».
Евакуація мешканців знищених сіл, яким пощастило вижити під вогнем, відбулася після 10 жовтня, коли російські війська були на деякий час відкинуті. Вдруге російське кільце замкнулося довкола Перемиської фортеці 8 листопада 1914 р. Цим разом облога тривала понад чотири місяці. Зморена голодом і хворобами залога, знищивши боєприпаси, фортифікації та мости на Сяні, капітулювала 22 березня 1915 р. Однак незабаром виявилося, що це останній помітний успіх російської армії. Через кілька тижнів відбувся німецько-австрійський Горлицький прорив, і 3 червня до Перемишля після двотижневої облоги повернулися австрійці.
Отже, «наш Найяснійший Пан виграв», а його генерали могли вішати на груди нові ордени. Програними, як завжди, були «звичайні люди» з обох сторін фронту, які для примх «найяснійших» та «сіятєльств» утрачали життя, здоров’я і надбання всього життя. Але й навіть тим, хто був лише «спостерігачем» і залишився живим, здоровим та мав куди повернутися, ще довго приходилось змагатися з «невидимими» воєнними травмами.
«Восени 1915 р., – згадувала О. Кульчицька, – вернулись ми з Відня до Перемишля. Все, що ми бачили, пережили та передумали з сестрою, залишилося ніколи не стертими образами в нашій пам’яті. Враження, які лишила мені війна, були такі сильні, що залишились у моїй душі на ціле життя. Викликали величезну нехіть до тої несправедливості, яку зазнали не лише ми, а й цілий український народ. Цей страшний час я нераз ще переживала в композиціях: 1) „Двох мордується й топче на землі третього”, 2) „Три постаті”, або „Музика війни” (одна постать в золоті й плеще в золоті тарелі, друга – біда – свище в суху кістку, а побідник – смерть – бубнить на бубні. Смерть має на шиї червону хустку). Таких композицій багато. В них хотіла я зазначити той жаль за змарнованим життям, за осиротілим господарством і тому подібне. Картини, створені в 1916–1917 рр., є переважно на ці теми».
Хоч через 3 роки на О. Кульчицьку чекали чергові, схожі й навіть більш дошкульні неприємності, то все ж восени 1915 р. воєнне вигнання для неї закінчилося. Але для мільйонів людей поневіряння саме тоді тільки почалися. Серед них було й не менше як сто тисяч галичан, що гнані страхом або примусово опинилися в Російській імперії. Чимало з них уже не повернулось, їхні імена забулися… Були серед них і ті, що їх навесні 1918 р. Павло Тичина відспівував поетичними рядками:
«На Аскольдовій могилі
Український цвіт!»
Про це все незабаром і напишемо…
