Анна Вінницька ■ РОЗМОВА ■ №2, 2016-01-10

Інтерв’ю з о. Робертом РОСОЮ, директором «Карітас» Вроцлавсько-Ґданської єпархії УГКЦ, парохом греко-католицької парафії у Щецині, а також Іваном СИРНИКОМ, головою Щецинського відділу ОУП – координаторами допомоги потребуючим в Україні

Вартість «Допомоги Україні (Pomoc UA)», яку від листопада 2013 р. церковні благодійні структури УГКЦ спільно зі Щецинським відділом ОУП (за підрахунками «Карітас» Вроцлавсько-Ґданської єпархії) доставили потребуючим в Україні, сьогодні становить понад 1 мільйон злотих. Натомість під час збірки «Разом допоможемо Україні» від квітня до жовтня 2015 р., яку організував Щецинський відділ ОУП, передано в Україну понад 11 тонн харчових продуктів.

Анна Вінницька: Щецин і Люблин – два осередки, які цілеспрямовано та послідовно організовують допомогу потребуючим в Україні. У Щецині акцію від самого початку разом координують «Карітас» Вроцлавсько-Ґданської єпархії УГКЦ та місцевий відділ ОУП.
Отець Роберт Роса: Я б не хотів якось особливо виділяти Щецин, оскільки перші пожертви, надіслані на банківський рахунок «Карітас», були з Ґданська, де місцева спільнота дуже активна не лише у збиранні грошей, але й у плані допомоги потерпілим українським військовослужбовцям, які лікуються в реабілітаційному центрі «Добрий брат» Маріуша і Якуба Марковських в Осєку. Тому не можемо казати, що Щецин більш активний, ніж інші осередки. Допомогу даємо в середньому що два-три місяці. Гроші вкладають не лише наші люди, але й поляки. Був навіть момент, коли поляки дуже активно включилися в акцію допомоги, і пожертвувань від них було значно більше, ніж від українців. Це пов’язане з тим, що в медіа відносно багато говорилося про Україну. Всім жертводавцям належиться велике спасибі.
Щецинщина, однак, є справді дуже активною. Нагадаю тільки, що коли до нас приїздив полковник Тимур Баротов з батальйону «Айдар» і просив про допомогу, то відгук з боку парафіян як зі Щецина, так і Старґарда-Щецинського та Інська був справді великий. І коли треба було прийняти на відпочинок дітей з Волині, наша громада зі Старґарда-Щецинського зробила все, щоб діти почувалися, як у себе вдома.
Іван Сирник: Великим успіхом є те, що акцію допомоги вдається спільно координувати церкві та ОУП. Я погоджуюсь, що це успіх не тільки Щецина, а й людей з різних частин Польщі, оскільки нам допомагають у Ґданську, Ольштині, Варшаві, Тихах. Усіх місцевостей просто неможливо перерахувати. Безперечно, на успіх акції працювало теж позитивне ставлення до нас міської і воєвідської влади, зокрема західнопоморського воєводи Марка Таласевича, який став партнером нашої акції. Так само президент міста Щецина Пйотр Кшистек включився в акцію допомоги Україні. Завдяки його підтримці 2014 року у Щецині відпочивало понад 100 дітей зі східної України. Самі ми нічого б не зробили, тому важливо було навчитися працювати разом і заслужити довір’я людей. Тепер нам набагато легше, бо два роки спільної з отцем Росою праці приносять плоди. Нас знають і в Польщі, і в Україні, а це набагато полегшує працю.

До кого потрапляє допомога?

о. Р. Роса: Спочатку допомогу ми передавали за посередництвом «Карітас» України для людей, які постраждали на Майдані не лише фізично, але й психічно. Багато коштів передали ми саме на психологічну опіку. «Карітас» України мав виділену групу людей і ми їм у цьому допомагали. Зрозуміло, допомога надавалася у співпраці з державними установами.
Потім, коли тільки з України надходили інформації, що потрібна допомога чи на передовій для добровольців, чи для вимушених переселенців, що мусили покинути свій дім у Криму та на східній Україні, тоді ми давали таким особам матеріальну допомогу. Це дуже широкий спектр людей. Пригадується, коли ми поїхали у вересні-жовтні з допомогою для біженців Криму, виявилося, що їхні діти, які приїхали до Львова, дуже сильно хворіють у зв’язку з іншим кліматом. Однак на це ніхто не передбачив ніяких грошей. Тоді попросили нас, чи можемо допомогти придбати ліки. Зрозуміло, ми виділили на це кошти. Особлива подяка належиться представникам «Карітас» дієцезії бєльсько-живецької, яка на поточні потреби переселенців з Криму передала 10 тис. зл. Гроші передано за посередництвом організації «Кримська хвиля».
І. Сирник: Під час Майдану ми опікувалися пораненими, надаючи їм фінансову допомогу. А вже під час війни на сході України ми брали під опіку поранених, зниклих безвісти, родини, де загинув батько або чоловік. Якраз ті родини були особливо незахищені, оскільки від держави не отримували жодного відшкодування. У Щецині проведено теж акцію «Діти Щецина дітям України». На заклик відразу відгукнувся директор Початкової школи № 47, до якої приписаний пункт навчання української мови. Це допомогло нам розширити акцію на інші школи, завдяки чому в Україну пішло більше як 200 подарунків. Крім того, відгукуємося на звернення окремих людей. Найчастіше такі особи просять про теплий одяг, потрібний військовослужбовцям на фронті, а також тепле взуття для дітей та харчі для сирітських дітей.
Кожна наша поїздка в Україну закінчується новою інформацією про потребуючих. Важливо тоді перевіряти такі інформації, бо, на жаль, трапляється, що не кожний насправді потребує цієї допомоги. Ми співпрацюємо з волонтерами в Україні, тож як їдемо з допомогою, маємо певність, що ті, хто її отримає, дійсно цього потребують.

Чи ви повертаєтесь до тих самих потребуючих, чи за кожним разом обираєте нових, щоб таким чином охопити якнайбільше коло людей?
о. Р. Роса: Справді, трапляється, що волонтери, з якими ми у постійному зв’язку, вдруге чи втретє просять про допомогу для тих самих потерпілих, однак вони розуміють, що в нас теж обмежені можливості. Хоч і як прикро, але треба робити селекцію, бо ми не спроможні врятувати всіх, а можемо допомогти лише вибраним. Допомагаємо вже самим приїздом, оскільки показуємо, що в конкретній сім’ї чи місцевості є серйозна проблема, якою повинні зацікавитися там, на місці, у тому й українські медіа. Тому кожен наш виїзд сприймаємо як успіх у плані нага-дування, що також у самій Україні потрібна більша мобілізація і солідарність. А у християнському плані це побуджує і милосердя. Буває, що наш приїзд відкриває очі волонтерам, які займаються активно якоюсь справою, однак дуже часто не бачать, що недалеко від них живе людина, яка потребує допомоги. Бо не завжди потрібно допомагати тому, хто кричить, – часом треба розшукати людину, яка чомусь не просить, однак їй більш потрібна допомога.
І. Сирник: Для нас важливі зустрічі з потерпілими, бо це теж певного роду допомога. Буває, люди є шоковані, що нам хотілося їхати півтори тисячі кілометрів, щоб відвідати їх удома і хоч хвилину поговорити про їхню трагедію. Це мобілізує місцеву громаду допомагати собі взаємно. Буває, що сім’ї, якими опікуємося, через певний час кажуть нам: ми отримали допомогу від держави, тому нам не треба вже допомагати, передайте допомогу більш потребуючим. Трапляється так само, що сім’ї, які живуть у дуже поганих умовах, просять передати допомогу тим, які живуть у ще складніших умовах. Буває, що отриманим діляться з іншими.
Тому нашим успіхом є й те, що єднаємо на місцях людей, які після нашого від’їзду намагаються один одному допомагати. Бо ж буває, що до нашого приїзду місцеві директори різних підприємств навіть не побували в терені – зараз вони ніби займаються допомогою, однак раніше ніколи не їздили до потребуючих сімей. Слід теж сказати, що нам самим також інколи потрібна допомога, оскільки розмір трагедії настільки великий, що часом не знаємо, як розмовляти з людьми. Наприклад, як говорити з жінкою, яка чекає чоловіка, що загинув; як говорити з матір’ю, яка не змирилася зі смертю сина?..

Тепер ви дещо поміняли спосіб постачання допомоги. Вже не везете з Польщі одягу і харчів, а збираєте гроші, за які на місці купуєте необхідні речі.
о. Р. Роса: Справді, та коли хтось приносить якісь речі, то ми їх, зрозуміло, передаємо в Україну. Але кошти перевезення є настільки високі, що краще купити необхідні продукти в місцевих гуртівнях. А коли власник гуртівні побачить, що приїхали «божевільні» люди з Польщі, які будуть роздавати за великі гроші продукти потребуючим, то теж намагається допомагати. Таким чином, з одного боку підтримуємо українського виробника, а з другого – той же гуртівник починає розуміти, що належить ділитися добром. Бо якщо люди з далекого Щецина вміють віднайти потребуючих, то їм самим також треба вміти це робити. Те, що вся Україна мобілізована і допомагає собі взаємно, це певного роду міф, це не до кінця правда. В Україні зустрічаємо на місцях людей, які постійно думають лише про бізнес. Після зустрічі з нами мають вибір: або переосмислять дотеперішнє мислення про Україну, у тому війну, або ми не друзі. Нинішня ситуація в Україні – це виклик для кожного українця, який повинен відчувати серцем, що треба допомагати. І про цю допомогу, можливо, менше треба говорити, а більше показувати, що ми солідаризуємося й ототожнюємося з потребуючими і розуміємо їх.
І. Сирник: Коли останнім разом (у серпні) ми поїхали в Україну з допомогою, в тому для дітей Коломиї, у місті розповсюдилась інформація, що роздаємо пакети гуманітарної допомоги. На другий день мер міста у світлі камер передав кільком сім’ям свою допомогу. Інша ситуація: всього за 100 метрів від мерії жила поранена і травмована людина, але ніхто їй не допомагав. Наша присутність все ж вплинула на те, що цією людиною зацікавилися в місті. Це і є черговий аспект нашої допомоги. Дуже часто ті, що отримують харчові пакети, котрі вистачають на кілька місяців, кажуть, що після зустрічі з нами відчувають особливу підтримку, бо ми з ними розмовляємо. Для них важливо, коли у світі прислуховуються до їхніх проблем.
о. Р. Роса: Тому потрібно робити «медіальний наступ», щоб знаходили способи допомоги теж на місці. Це дуже потрібне, бо пов’язане зі зміною менталітету пострадянської зони.

І саме про ці зміни хочу запитати, наскільки вони відбуваються у свідомості людей, тим більше, що внутрішня ситуація в Україні дуже погана: країною трясуть чергові корупційні скандали, а держава на грані дефолту.
о. Р. Роса: З корупцією треба боротися постійно – це гідра, яка має не одну голову. На жаль, корупція проявляється в різних прошарках суспільного, політичного та, мабуть, і церковного життя. Корупція в Україні дуже закорінена. Пригадується малюнок одного карикатуриста, на якому видніло: «Хто за зміни» – всі руки підняли, а «хто хоче змінитися» – руки ніхто не підніс. Звичайно, ми не можемо вимагати чудес, розуміючи, що зміни відбуваються не відразу. Коли слухаємо розповіді наших товаришів, то бачимо, що в Україні ще треба зробити велику роботу.
Тому стараюся також усвідомлювати українців, що вони свою самостійність 1991 р. отримали без великих жертв, тобто як великий дар. Як приклад, говорю про поляків, які віддавали кров за свою самостійність 1956, 1968, 1970, 1976, 1980 та 1981 року, а в Україні щойно тепер мусять боротися за свою незалежність і будувати нову державу та нове суспільство. Основне питання: на яких принципах? Бо коли чуємо, що приїхали «наївні полячки» і роздають безкоштовно допомогу, це означає, що значна частина українського суспільства не розуміє того, що їм треба будувати своє майбутнє і змінювати насамперед себе. У Польщі державний фундамент побудований на християнських цінностях, які виховувала католицька церква, а так само на етосі «солідарності». Це становило єдність.
На жаль, цього в Україні немає, натомість є деструкція. Досі не вдалося збудувати єдиного політичного руху, який об’єднував би всіх у ці важкі часи. Це велика трагедія. В Україні немає політичного класу, є політики, а перш за все – політикани. На жаль, в українській політиці функціонує багато банкрутів, а нема людей, які могли б стати достовірними ґарантами змін. Зрозуміло, треба брати до уваги й те, що велику суєту в медіах робить т.зв. «п’ята російська колона». Однак багато маніпуляцій у політичне життя вводять не тільки росіяни, а й самі українці. Для нас, християн, важливо, щоб державу будувати на християнських основах. Святий Іван-Павло ІІ, пишучи про свободу, наголошував, що це не тільки великий дар, але й велике завдання. Це в Україні треба кожного дня усвідомлювати.
І. Сирник: Справді, коли приїжджаємо, дуже часто чуємо, що допомогу привезли поляки. Тому вирішили проводити акцію не лише в одному районі, а контактуватися з якнайбільшим колом людей з різних частин України і, крім допомоги, розповсюджувати інформацію про українців у Польщі. Попри те, що допомогу передаємо від «Карітас» УГКЦ та ОУП, ми не питаємо, якого віросповідання є людина, яка її приймає. Ми допомагаємо всім: полякам, православним чи мусульманам. Своєю поставою даємо свідоцтво того, як треба чинити.
Коли питаємо, чому українці розмовляють російською мовою, дуже часто у відповідь ми чули, що нам у Польщі було легше, а їм не можна було розмовляти українською. Тоді наводжу наш приклад: ми 68 років від виселення живемо серед поляків, однак мову зберегли. Тому нам залежить, щоб в Україні знали, що українці живуть не лише у США та Канаді, бо якраз з тією діаспорою вони добре обізнані. Про нас у Польщі, на жаль, вони нічого не знають або знають дуже мало. Важливо тоді допомагати, а при нагоді розказувати про нас, щоб нарешті всі говорили, що з допомогою приїжджають не поляки, а українці.
о. Р. Роса: Подібно, коли говоримо про проблеми, які тепер має Польща як член ЄС, дуже часто спроваджуємо людей на землю, оскільки вони живуть міфом Євросоюзу та зони євро. Проте буває, що ми теж живемо міфом України та того, що всі українці – це патріоти і прихильники сильної України. На жаль, багато українців є прихильниками своєї України, де верховодить відкат (хабар службовцю – ред.) та фальш як у політиці, так і в суспільному житті.
І. Сирник: Мені здається, що українцям бракує бажання допомагати ближньому. Кожний насамперед думає про себе та свою сім’ю, а держава і мова – це другорядна справа. Натомість ми мусимо, перш за все, вимагати від себе, а щойно пізніше від держави, однак не завжди існує розуміння цього. Наприклад, студенти, які навчаються у Щецині, вони дуже часто розмовляють російською мовою, а так не повинно бути, адже це українці.
о. Р. Роса: В цьому контексті постає питання самосвідомості і самоідентифікації окремої людини як громадянина. До мене дуже часто звертаються люди з проханням посприяти в отриманні «Карти поляка». Я запитую, чи той, хто хоче отримати таку карту, має польське коріння. і, як правило, чую, що вони – етнічні українці, проте найважливішими є матеріальні цінності, а такий підхід – це зрада України. Якщо б ми так робили, етнічних українців у Польщі вже не було б. Не можна всього купити за гроші. Наші батьки та діди віддавали своє життя за цінності, які зберегли нашу гідність.

Беручи до уваги події на київському майдані та війну на сході України бачите зміни, які заходять також у польсько-українських відносинах як на рівні міжлюдському, так і в історичній пам’яті?
о. Р. Роса: На мою думку, зміна відбувається, хоч надалі існують екстремальні ситуації, які охоче бувають використовувані. У політичному плані як на рівні місцевому, так і загальнопольському. Дуже часто люди літнього віку, що досвідчили трагічної польсько-української історії, коли бачили образи з київського Майдану, переставали бути «вболівальниками» виключно польської рації, розуміючи, що мусять дати також щось від себе. Треба знайти спосіб, щоб тих людей об’єднати для доброї справи, бо це фундамент для справжнього порозуміння і поєднання між поляками та українцями. А українці в Польщі можуть цьому сприяти. Однак не все або зовсім небагато від нас залежить. Це велика відповідальність як Польщі, так і України.
І. Сирник: Ми мусимо бути відкриті для інших, але гордитися своїм. Хай кожен пам’ятає про своїх батьків та дідів і не заперечує їхнього українського коріння в собі, а тоді нас більше поважатимуть. ■

Акція «Допомога Україні (Pomoc UA)»
Сaritas Diecezji Wrocławsko-Gdańskiej Kościoła Greckokatolickiego
pl. Nankiera 15 A, 50-140 Wrocław
nr konta: 43 1020 5242 0000 2202 0117 7948
KOD BIC (SWIFT): BPKOPLPW
z dopiskiem: „POMOC UA”

Акція «Разом допоможемо Україні»
Związek Ukraińców w Polsce
Oddział Szczecin
ul. Mickiewicza 45
nr konta :
PL 85 1140 2017 0000 4502 1308 9511
KOD BIC (SWIFT): BREXPLPWMUL
z dopiskiem:
dla dzieci, dla rannych, dla uchodźców.

Поділитися: