Григорій Сподарик ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №34, 2016-08-21
≪Ukraina. Syndrom postkolonialny≫, Mykoła Riabczuk, Kolegium Europy Wschodniej, Wrocław–Wojnowice 2015, s. 260
«Україна. Постколоніальний синдром» – це видана польською мовою збірка есе останніх років популярного українського письменника і публіциста Миколи Рябчука. Частина текстів друкувалася в польських виданнях. Ставлячи в центрі книжки Україну, автор говорить про її роздвоєння між Сходом і Заходом, про російську колоніальну спадщину і культурні проблеми, а також про актуальні події, як, наприклад, Євромайдан тощо. Свої роздуми ставить в одному ряду з тезами інших оглядачів, які доволі часто цитує, або протиставляється їм. Отак розширює перед читачами пізнавальний простір.
Автор збірки представляє, наприклад, ідеї європейських та американських оглядачів, згідно з якими такі держави, як Білорусь чи Україна, слід залишити в зоні впливів Москви. Бо до неї, мовляв, вони належать в культурній, релігійній та політичній ідентифікаціях. Сам Рябчук, однак, вказує, що в такому підході обминається те, що «близькість» становить результат аґресії та імперських устремлінь Кремля. Автор пояснює, чому для України кращою була «польська ворожість», ніж «російська любов». Цю останню найкраще ілюструють відносини між Робінзоном Крузо та П’ятницею, при чому Москва записує собі право бути тим першим персонажем. У той спосіб Рябчук входить у тему довгої домінації Росії над Україною та асиметричності у відносинах. Якраз цей процес проходив чи не на всіх рівнях українсько-російських зв’язків, у тому числі і в літературі. Але, як зауважує Рябчук, коли російські критики говорять про «якогось там Ірванця», а про його творчість у той час знали вже і в Польщі, і в Західній Європі, то вони презентують не домінацію, а скоріше свій примітивізм та обмеження.
«Повноцінне функціонування культури залежить від повноцінного функціонування мови», – пише Рябчук, вказуючи чергову проблему українців щодо поборення постколоніального синдрому. «Важко це робити, якщо продукти, написані мовою титульної нації, витісняються іншими – імперського походження».
Автор відзначає, що україномовна культурна продукція спрямована на вузьке коло інтелектуалів, але вже в масовому вимірі часто не знаходить споживача. Рябчук переконує, що так діється, зокрема тому, що українські ориґінальні фільми озвучені так штучно, ніби є перекладами закордонної продукції. Пастку становить і те, що місцеві митці не цікавляться один одним, не будують творчого середовища, яке було б джерелом взаємних інспірацій. Щоб усе це змінити, потрібна як політична воля, так і системне поборювання наслідків російського колоніалізму.
У свою чергу, на постаті Миколи Гоголя, який говорив про свою «велико- та малоруську душу», автор демонструє складність ідентичності. Саме Гоголю випало жити в той час, коли закріплювалися окремі національні ідентифікації, а малорусинство інакше, ніж у середньовіччі, вже не містилося в матрьошці великорусинства. Рябчук нагадує, що Миколу Гоголя і Тараса Шевченка відрізняла віра у два міфи: відповідно – помираючої та воскресаючої України. Т. Шевченко очолював складений 2001 р. рейтинґ національних героїв України. Своє місце знайшли тут Михайло Грушевський, Вячеслав Чорновіл та інші. У список потрапили також такі сумнозвісні постаті, як Леонід Брежнєв чи Володимир Щербицький. На думку М. Рябчука, це результат постійного розщеплення між радянською та суто українською традиціями. У цьому рейтинґу Симон Петлюра, хоч і як дивно, стоїть невисоко. Це черговий доказ «світоглядної дезорієнтації» українського суспільства. Однак брак декомунізації і деколонізації – лише частка причин такої ситуації, на яку вказує Рябчук.
Далі автор розглядає питання пам’яті, засвоювання та відкидання певних кодів, у тому й державну історичну політику. Тут знову спрацьовує модель боротьби між радянською спадщиною та українським підходом. Це протиріччя дуже вдало використовували посткомуністи в Україні. Вони свідомо антагонізували суспільство за названими кодами, а себе позиціонували в ролі захисників хоч і поганого, але все-таки миру.
В наступній частині Рябук демонструє зміну, яка відбулася у ставленні до пам’яті та історичної політики в Україні після приходу до влади «помаранчевого табору». Введення до чергових есе описує «бойовий плацдарм» пострадянських та українських незалежницьких течій. Таке суперництво проходить, зокрема, навколо пам’яті про Українську повстанську армію та постаті Степана Бандери. Йому присвячено окремий текст, вихідний пункт якого становить прийнята 2010 р. резолюція Європейського парламенту, яка критикувала визнання Бандери Героєм України. У тексті є згадка і про роль польських євродепутатів, але в основному матеріал базується на деконструкції ряду міфів. Щодо історії С. Бандери Рябчук констатує: «Є в ній як темні, так і ясні сторінки. Жодна з них не повинна переоцінюватись ані недооцінюватись, а що важливіше, на кожну слід дивитись крізь призму історії та сучасності».
Боротьбу між пострадянським та українським дискурсами Микола Рябчук показує також крізь призму спецслужб та ролі Російської православної церкви, водночас він аналізує сучасне ставлення росіян до України, а книжку завершує висновками щодо подій Євромайдану.
