Степан Мігус ■ РЕПОРТАЖ ■ №16, 2014-04-20
Як тільки почув про брутальну спробу розгону в Києві учасників протесту в ніч на 1 грудня минулого року, отець Олександр не вагався ні хвилини. Повернувшись уранці з церкви, священик увімкнув телебачення, власне у безпосередній трансляції показували страшне побоїще на київському Майдані, з пораненими людьми. Одразу ж попросив матушку Оксану: «Насипай миску борщу, миску гречки, готуй теплі речі. Гріх сидіти. Їду до Києва. На Майдан». Дружина, мати трьох малолітніх дітей, поспитала: «Ти куди?», а панотець, показуючи на телеекран, одним словом відповів: «Туди». Жінка промовчала, хоч парох відчув, що вона хотіла ще щось сказати, але передумала й узялась поратися біля кухні, а потім – готувати одяг… Не минуло й години, як парох єдиної православної парафії Української православної церкви Київського патріархату в Кривому Розі, отець Олександр Репетько подався до столиці.
У перших рядах
Коли ще до 30 листопада, слідкуючи за політикою та всіма подіями на Майдані, парох Олександр бачив, як б’ють людей, стримувався перед поїздкою, переконував сам себе: «Я священик. Чого мені пхати голову, коли події такі…»
Старався трохи заспокоїти себе.
«Але в суботу, коли я прийшов з панахиди, від дружини почув, що вже розігнали Майдан… Включаю „5 канал” і дивлюся, як „беркути” б’ють і розганяють тих дітей. Одразу щось у мені перемкнулося – „клац”. І все… Їду. Мушу», – згадує отець.
Поснідав, одягнувся тепло. Узяв речі – і на автовокзал, бо зранку жоден поїзд на Київ не йшов… Приїхав до Києва десь о дев’ятій вечора й відразу поспішив на Михайлівську площу, бо там, як він почув у радіо в дорозі, всі збиралися.
На Михайлівській площі вже згуртувалося трохи людей. Священик подався до Михайлівського собору. Трішки зігрівся, тож і вийшов надвір. Отець Олександр був у підряснику, тому люди почали його обступати, мали до священнослужителя безліч запитань.
«Усю ніч ми провели в розмовах. Люди питали, що з цього всього буде, як усе закінчиться, чому не всі українці виходять на Майдан, а воліють спостерігати за подіями безпечно перед телевізором… Ще сталася одна кумедна історія. Пролунало несподівано „Беркут”. І той, хто крикнув, показав, з якого боку. Всі почали тікати в протилежну сторону, а я один побіг туди, звідки мали надходити „беркути”, бо хотів захищати людей. А що був я з голими руками, прихопив із собою чимале поліно, яке валялося коло бочки з вогнем, і побіг далі… Та ось мене доганяють ті хлопці, що я з ними балакав, і кажуть: „Отче, ви побігли в той бік, де мала бути загроза, а ми – у протилежний, але як побачили, що ви берете поліно й біжите далі, нам стало соромно, і ми – назад, за вами…”»
Настав ранок. На сцені почали виступати люди. Отець Олександр теж піднявся й почав заспокоювати присутніх, щоб вони нічого не боялися: «Я сподівався, що все буде транслюватися в телебаченні. Тому закликав українців виходити на Майдан і нічого не боятися: «Я ж приїхав з Кривого Рогу і не боюся… А хто же, як не ми, українці, має захищати нашу Україну…»
Багато учасників протесту виступало тоді. Були заклики, вірші, пісні. Отцю Олександрові запам’яталася жінка з Макіївки на Донеччині, яка розповіла про те, як місцеві можновладці розібрали там колію, так що трамвай по Макіївці вже не їздить. Опісля колона вирушила до пам’ятника Тарасові Шевченку, і звідти з іншими колонами, які приєднувалися до походу, вони вирушили на Майдан.
«Нас назбиралося тоді, за оцінками різних експертів, мільйон п’ятсот або мільйон шістсот», – не без подиву говорить панотець. «Ми йшли дуже довго, бо були великі пробки. Коли довідалися про нас „беркути”, яких було кілька тисяч, втікали бігом. Що таке кілька тисяч силовиків, навіть озброєних, проти понад мільйона обурених людей? Похід зупинився на майдані Незалежності, який знову став нашим. Дехто хотів іти далі, – захоплювати адміністрацію президента, кабінет міністрів, парламент, урядовий квартал. Але політики, на жаль, стримали людей. Якби понад мільйон народу тоді пішов, то ніхто не зміг би чинити опору. Тоді б усіх їх розігнали, і була б перемога, а так усі затрималися на Майдані… Така моя думка. Частина все-таки пішла, і там були бої. Я довідався про це від дружини, яка телефонуючи мені сказала, що показували в телебаченні… На Майдані не було актуальної інформації про те, що діється на Банковій і в усьому Києві…»
Того дня навіть подивитися на те, що сталося під президентською адміністрацією, не давали. Наступного ранку священик пішов під адміністрацію, де все ще було чути дим від шумових, і, можливо, інших ґранат. «Зібрався доволі великий наш колектив, – пригадує отець Олександр. – Різні хлопці були. З Рогатина багато, з Черкаської області – Холодного Яру. Ми з ними чергували на Банковій. Я був майже кожної ночі, коли загрожувала найбільша небезпека, а хлопці мінялися. Вдень я йшов трохи поспати на третій поверх будинку профспілок, бо ж утома почала даватися взнаки. Увечері виходив знову на Банкову вартувати. Часто „тітушки” чинили провокативні дії і на Банковій, і на Майдані. Траплялося їх більш як десяток на день. Ми їх виловлювали і передавали самообороні Майдану».
Отець Олександр, одягнутий у підрясник і зі священицьким хрестом, часто підходив до міліціонерів, розмовляв з ними. І не міг вийти з подиву, які вони «зомбовані». Каже: «Весь час повторювали, що ми всі куплені за гроші. Я трішки розслаблював їхню дисципліну, носячи їм їсти, і «дзигари» (цигарки – ред.). На передовій не хотіли брати, але до нас приходили і в куточку, де дуже камерно було, і попоїли, і попили кави-чаю, і покурили… Насправді я їх сприймав як громадян України, таких-от, як і ми, просто поставлених з іншого боку…»
Криворізького пароха кликали додому священицькі обов’язки… Померла прихожанка, тож і треба було їхати на похорон, а ще в Івано-Франківську помер тесть… Надходило Різдво, а там – свято Йордану. Тому на цей час він повернувся додому. Безперервно стежив за подіями на Майдані. На Водохреща, після освячення води, пішов зі свяченою по хатах парафіян. «Зайшов я до третьої хати, а там у телебаченні почув і побачив, що діється на вулиці Грушевського, і вже далі не йшов. Подався на автовокзал, а звідти – до Києва. На тому мої свята закінчилися і почалися бойові будні».
На фронті і в неволі
Коли наступного дня отець Олександр приїхав до Києва, на вулиці Грушевського вже стояли барикади і горіли автомобілі.
«„Беркути” стріляли, кидали ґранати. Я цього разу попав у фронтову ситуацію. Але ходив, не криючись, хоч люди казали, що вони стріляють, вибивають очі. Я все одно поперся туди, на передову, бо мені не те що цікаво було, а для історії хотів записати на камеру. Летіли біля мене і кулі, і бруківка, і ґранатами кидали в мене». Питаю отця, чи снайпери стріляли.
«Стріляли і снайпери, але не в мене, бо якби хотіли, то попали б. Ще тоді стріляли ґумовими кулями. Я був у підряснику і з хрестом, і в мене жодна куля не вцілила, а повз мене летіла. Я так зрозумів, що вони хотіли мене залякати. Але я їм ще тоді показував, що я священик, хрест у руки брав і високо піднімав. Вони сміялися з мене, і, можливо, якесь лайливе слово кидали. Але не дуже все це було чути, бо постійно кидали шумові ґранати, гупала бруківка, лунали постріли, люди били по бочках, як по барабанах».
Перше поранення отець Олександр отримав 22 січня. Коли «Беркут» наступав, побіля священика розірвалася ґраната й осколком поранила ногу, однак не надто сильно.
«Оце 24 січня я зняв підрясник, взяв у руки щит і біту (бейсбольну палицю – ред.), бо зрозумів, що нема до кого Боже слово казати, і вирішив хлопцям фізичною силою в боях допомогти, – згадує священик. – Ми наступали і відсікали лінію, де були стрільці з рушницями. Закривали щитами, щоб люди в міру безпечно піднесли шини і коктейлі, бо необхідно було запалити вогонь, щоб пішов дим, щоб вони не бачили і не могли стріляти по людях. Я був у диверсійній групі, яка прикривала це все… Вони нас закидали ґранатами, бруківкою, стріляли в нас… Була дуже добра організація, бо ми, тридцять чоловік, мали на собі групу з декількох сотень „беркутів”, однак не відступали».
Цим геройством тридцять хлопців дали змогу іншим оборонцям накидати шин і продовжити барикаду уздовж стадіону імені В. Лобановського. Тоді отця Олександра поранила ворожа куля: «Я спершу й не відчув нічого, але з часом мене почали покидати сили, руки і ноги стали ватяні. Довелося відійти. Я сів на мішках, що були на барикаді. Прийшли медики і забрали мене в медпункт, а з медпункту – вже у лікарню. Це була серйозна контузія. Переді мною розірвалося декілька ґранат, до яких „беркути” прикріпляли металеві гайки та інші елементи. Осколок потрапив і в око».
Життя священикові урятувало те, що голова була захищена залізною каскою, він був добре, як сам каже, «одітий і прикривався щитом».
«Наступного дня я побачив свій щит, він весь був у дірках, побитий. Пішов на місце, де були бої. Познаходив і гайки, і болти (металеві стрижні – ред.), і обрізки електродів, і залізяк усяких. Замість ґумових куль „беркути” запихали в рушниці дріб і стріляли тим залізом. Декому очі вибивали. Мені, на щастя, в око не влучили. По куртці попадали, але вона – груба, зі свинячої шкіри, і тоді ще відбивала кулі. А потім, коли 18 лютого стріляли, то вже і шкіру пробивало, бо хоч кулі і були ґумові й пластикові, стріляли з вогнепальної зброї. Мені тоді рукавиці попробивало, і куля залізла аж до кістки в руку. Тоді вже ті кулі пробивали бронежилети, як у мене. Куля зупинилася аж у камізельці. Але шкоду зробила і мені», – згадує сумно священик.
Отець Олександр одержав три кульові поранення. Два в руки – ліву і праву. Одне – в шию. Перебили йому ніс у рукопашному бою 18 лютого, розбили голову і побили кийками. Через кулю, яка потрапила в шию, священик спочатку втратив свідомість і зір, і попав у полон.
«Я на момент утратив зір, нічого не бачив, і тоді з боку до нас підійшли й напали „беркути”, а спереду – наступала шеренга внутрішніх військ. Поки ми могли, тримались і відбивалися бруківкою, коктейлями. А коли вони підійшли дуже близько, почався рукопашний бій. І тоді мені котрийсь із них вистрілив у шию. Я почув, як запекло, шия вогнем горіла. Я вже нічого не бачив, але почав відходити. І тоді кілька „беркутів” на мене напали і почали бити. Звалили на землю і продовжили бити ґумовими палицями по ногах. Бачили, що не дає це ніякого ефекту. Я почув: „каску с нєво снімайте”. Отже прикрив голову руками, бо почали бити по голові. Після якогось удару відчув, що втрачаю свідомість. Як отямився, то з мене знімали куртку, бронежилет стягували і зв’язували руки за спиною. Це вже були, як я зрозумів, „ті тушки”, які били по ногах, по руках і спині. Били так, щоб поламати ноги. І я подумав, що мені краще падати. від моменту, коли зняли каску, мене вже катували „тітушки”, а можливо, що й „беркути”».
Через якийсь час ці нелюди закликали журналістів, щоб записати катованих на камеру. З отця Олександра зняли балаклаву (kominiarka – ред.), і щойно тоді стало відомо, що він – священик. Почали викрикувати: «Ми іхнєво попа словілі». Прибігли журналісти, звичайно, режимні, записували на камеру, ставили питання, чого він сюди приїхав, що духовна особа робить серед людей. На відповідь, що приїхав людей підтримати, почали кричати: «А ми ж то нє люді?!». Водили полоненого напівпритомного священика з намету в намет, про щось розпитували, чого він і не запам’ятав. По якихось двох годинах зрозумів, що він попав у полон. Зрозумів, як каже, коли побачив прапори Партії реґіонів, і почув російську «блатну» музику.
Коли нелюди «насолодилися» катуванням священика, почали питати, що з ним робити. Одні казали, що «треба його вбити», інші, більш побожні, що «хай живе, це його гріх, який мусить спокутувати». Тоді до отця Олександра підійшов один священик і тихо сказав: «Вас треба звідси вивести, бо уб’ють». Перший раз пробував вивести, але йому це не вдалося, бо підійшли якісь, відібрали, завели до намету у штаб, трохи били. Забороняли дивитися в очі, наказували дивитися в землю, а самі били кулаками по голові. Там пов’язаних лежало зі сорок полонених…
Потім цей самий священик підійшов до отця Олександра і знов сказав, що його забирає, і повів до місця, де його взяли в полон. Але там ішов бій. Самооборона якраз наступала, і він не відпустив полоненого, кажучи, що його можуть прийняти за «тітушка» й убити. Повів криворізького пароха в бік вулиці Інститутської, і він нарешті опинився серед своїх, які відвезли його в столичну Олександрівську лікарню, а потім – до львівської на Сихові. Звідти через два тижні він потрапив ще на майже три тижні до Клінічної лікарні медичного факультету Вармінсько-Мазурського університету в Ольштині.
Українському роду нема переводу
До ольштинської клінічної лікарні отця Олександра привезли 5 березня. «Прийняли мене тут чудово, – сказав він наступного дня. – Маю зламану руку, і нічого нею не можу зробити, тож медсестри допомагають мені зібрати ґумкою волосся. Зробили томографію голови. Як будуть далі лікувати, ще не знаю, бо йде обстеження». Лікували отця майже три тижні: склали поламаного носа, вигоїли побиту голову, руку і ноги, обстежили зір. «Вийшов з лікарні здоровим, – запевнив священик. – Рука ще болить, але сказали, що так має бути. По двох-трьох тижнях можна буде почати реабілітацію, та це вже вдома».
Але чи в Кривому Розі? До міста родина Репетьків ще повернутися не може. Отцю погрожують розправою. Прийдеться їхати в Івано-Франківськ, до родичів матушки Оксани. Ще перед виїздом додому отець Олександр, як і його побратим з Майдану, важко поранений пострілом снайпера Іван Раповий, що лікувався у бартошицькій та в ольштинській лікарнях, дуже цікавився життям-буттям українців на Вармії і Мазурах. Це там він довідався про злочинну, досі офіційно не засуджену (з усіма правовими наслідками) Операцію «Вісла». Напередодні від’їзду додому священик у Бартошицях брав участь у святі, приуроченому до 200-ліття Тараса Шевченка. «Уявіть собі, – емоційно сказав отець до учасників концерту, – майже на третьому десятку незалежності України, коли мене катували москалі з українським корінням, я почув від них: „Што, незалежної України захотєлі, сейчас ми вам покажем незалежну Україну”… Велика різниця існує між тими українцями, які були з боку антимайдану, які, живучи в Україні, хочуть „вєлікой” Росії, і тими, хто живе у Польщі, Чехії, Німеччині, Канаді, Португалії, Арґентині, хто дійсно хоче незалежної України. Оце дивує. Оце, мабуть, найбільша рана, а ран я маю на собі багато з тої бійні на Майдані. Та найбільша рана тут, у серці, бо свої ж, українці, розпинають, як говорив Тарас Шевченко… Майже 30 років ми жили в нібито незалежній Україні, і відчували, що вона таки залежна… Путін дуже гарно говорив, прикриваючи свої наміри, щоб нарешті показати свій отой злобний звірячий оскал. Він в Україну пішов і починає відмежовувати українські землі… Коли ми цьому спротивилися і вийшли на майдани, ми не думали, що нас чекає смерть, що помремо, а думали, скільки ми з собою заберемо на той світ прихвоснів і ворогів, які обстоюють Росію і того Януковича. Ми боролися за свою Україну, за свої родини, за своїх дітей, за своїх жінок, за своїх батьків. А вони – за що боролися? Ми – нащадки петлюрівців, бандерівців, Скоропадського, Махна, Сагайдачного, Хмельницького, Мазепи, сотень отаманів, українців, які жили на українській землі і вміли її боронити…». На переконання отця Олександра, теперішнє покоління показало, що українські патріоти не перевелися. «І так ми повинні виховувати дітей, – закликав священик, – щоб вони пам’яті мільйонів закатованих голодом, таборами українців не розтоптали. Українська нація укотре довела всьому світові, що ми не здамося…»
Прощаємось перед від’їздом отця Олександра в Україну. По дорозі додому він ще хоче відвідати свого побратима зі сотні, який лікується у Військовій лікарні в Кракові. На питання про плани панотець Православної церкви О. Репетько з Кривого Рогу без хвилини вагання відповідає: «Тільки оздоровіє рука, стаю в ряди української армії боронити українську землю». ■
