Дмитро Павличко, Богумила Бердиховська, Петро Тима ■ ПОГЛЯДИ ■ 2011-10-28
Дмитро Павличко, колишній посол України в Польщі
Богдан Осадчук – це найголовніший українець у справі поєднання відродженої української держави з відновленою демократичною Польщею. Це людина, яка з усіх українців була найближча до Єжи Ґедройця та його паризької “Культури”. Він, як мені здається, у певний час був єдиним борцем за польсько-українське поєднання в новітній історії. Коли я був послом України в Польщі, Осадчук дуже часто приїжджав до Варшави й зупинявся в кімнаті посольства, яка була спеціально для нього виділена.
Я з Б. Осадчуком провів дуже багато зустрічей різного плану і хотів би сьогодні висловити йому вдячність за те, що він підтримав мою кандидатуру на посла в Польщі. Він рекомендував мене президенту Леонідові Кучмі – і я думаю, що президента Польщі Александра Кваснєвського саме Осадчук підготовив до того, хто має приїхати й стати українським послом у Варшаві. Для мене це створило широкі можливості знайомства з керівництвом Польщі. Будучи вже послом у Варшаві, я у своїй роботі значною мірою орієнтувався на його поради, смаки – також літературні, адже Осадчук дуже добре знав і любив, зокрема, польську поезію. За посередництвом “Нашого слова” я хотів би висловити свою пошану до цієї видатної української патріотичної душі. Хочу відзначити, що надзвичайно великим був вплив Осадчука на українських політиків – він просто умів з ними розмовляти. Наприклад, я пригадую, коли Осадчук похвалив Кучму за його перші кроки щодо визначення США як стратегічного партнера України. Я думаю, що цього рішення не було би без впливу Осадчука. Професор, через певні вікові рамки, не зумів впливати на Віктора Ющенка, але безперечна заслуга Б. Осадчука в тому, що зробив добре для України його попередник. Українську громаду Польщі я б просив, щоб вона не забувала Осадчука. Це важче зробити в Україні з її теперішньою ситуацією.
Богумила Бердиховська, Польсько-український форум
Особливість феномену Богдана Осадчука полягала в послідовності щодо концепції польсько-українських відносин. Він, подібно як і середовище паризької “Культури”, вважав, що після ІІ Світової війни східноєвропейські народи не мають шансів кожен окремо вибороти незалежність – потрібне було солідарне співдіяння. Ці люди вважали, що головні події в напрямку самостановлення проходитимуть на територіях держав їхнього походження, крім того, вони, на відміну від значної частини еміґрації (поляків та українців), не очікували чергової світової війни, що мала б змінити післяялтинський порядок. В оцінці Осадчука та його однодумців, еміґрація мала сенс у тому випадку, якби їй вдалося розробити політичні програми, які б могли привабити українців та поляків, що тоді жили в поневолених комунізмом державах. Проте ключовою для майбутнього Східної Європи вважалася нормалізація й установлення партнерських польсько-українських відносин. Під впливом різних подій деякі люди, що були активні в процесі діалогу, зневірювалися й відходили, але Осадчук ніколи не відмовився від такої діяльності. Його особлива роль полягала й у тому, що він, як високо цінований експерт та публіцист свого часу найвпливовішої німецькомовної преси, інформував читача про події в Польщі та Україні, а також про активність і постулати обох діаспор. Безцінними були його інтервенційні тексти в період зростання репресій щодо опозиції над Віслою та Дніпром. Таким чином він збільшував чутливість західного суспільства до питань дотримання громадянських прав у Східній Європі.
Професор Осадчук мав велике щастя дочекатися незалежних Польщі та України – двох держав, які мали першорядне значення в його житті. Подібно як Ґедройць, він радів, коли Польща як перша країна у світі визнала незалежність України. Останніми роками його радість дещо забарвилася меланхолією, бо Осадчук дуже критично оцінював події в Україні. Побоювався, що внутрішні чвари можуть довести до втрати шансів на стійку інтеґрацію із західним світом, а з другого боку – досить критично оцінював останнє зниження зацікавленням Україною в Польщі. Він розумів, що ніколи не можна зупинятися чи відмовлятися від ведення діалогу та співробітництва, а до перепон та проблем ставився як до викликів…
Петро Тима, голова Об’єднання українців у Польщі
Богдан Осадчук писав про міжнародну політику – Радянський Союз, Китай, комунізм, але цікавився й темами, які виходили поза глобальний контекст. Тому в його публіцистиці можна знайти віднесення до ситуації українців Польщі і проблеми повоєнних депортацій. У текстах він однозначно засуджував акцію “Вісла”, але й брав слово щодо інших історичних проблем, наприклад, потреби вирішення питання з відкриттям Цвинтаря орлят у Львові – як прихильник діалогу розумів, що без вирішення деяких історичних питань важко говорити про сучасну співпрацю Польщі та України. Інколи ішов проти течії загальних суджень: як-от тоді, коли показував, зокрема, на основі власного життєвого досвіду, неґативне ставлення польської влади до українців у міжвоєнний час. Ця тематика й досі не дуже часто пробивається в польській публіцистиці.
Він став натуральним посередником у контактах між українською та польською міґрацією й опозицією в Польщі та в Україні, а в дев’яностих роках – духовним батьком концепції відносин між двома державами. Це тепер говорять про стратегічне партнерство, здійснюють такі проекти, як Євро 2012, але в 90-ті рр. серйозним питанням було визначення напрямку східної політики Польщі: чи буде це реальна співпраця, чи “паперові” договори? Прикордонне співробітництво, партнерство міст, спільний університет у Люблині, вроцлавська Колеґія Східної Європи ім. Яна Новака-Єзьоранського, польська культурна активність в Україні, зустрічі істориків – для започаткування цих проектів мусила з’явитися ідея, висловлена авторитетною особою: і нею був Осадчук.
Був дуже добрим дипломатом, вільною від фанатизму людиною, не гарячкував, хоч інколи вмів різко висловлювати свої погляди. Не було в Польщі більш відомого українця. Свого часу, можливо, таку роль, у деякому сенсі, виконував В’ячеслав Чорновіл. Але саме Осадчука польське суспільство асоціювало і брало до уваги як “елітного українця”, який вмів приблизити нюанси української історії та політики, промовляв зі шпальт щоденника “Rzeczpospolita”, чи під час семінарів для фахівців. Осадчук ніколи не був нудним, умів зацікавити співбесідника – це завжди важливо, коли зустрічаються представники різних середовищ.
Записав Г. С.
“Наше слово” №44, 30 жовтня 2011 року {moscomment}
