Блаженнійший Святослав на Х Ґнєзненському з’їзді

диякон Петро СивицькийПОДІЇ№13, 2016-03-27

Ґнєзно – особливе місто в центрі Польщі, якому немає аналога в Україні. Найдавніша польська столиця (Х–ХІ ст.) доволі скоро була змушена поступитися Кракову, а то й – Варшаві.

Блаженнійший Святослав під час прес-конференції в Ґнєзні. За zjazd.org.pl, Павел Кенска
Блаженнійший Святослав під час прес-конференції в Ґнєзні. За zjazd.org.pl, Павел Кенска

За Ґнєзном довше залишився статус єдиної, а після 1367 р. першої та важливішої з двох римо-католицьких митрополій у Речі Посполитій, на знак чого ґнєзненські архиєпископи з 1417 р. користувалися титулом Примаса Польщі. Та з плином історії церковний аспект величі Ґнєзна вслід за політичним канув у Лету. Нині примаство у Латинській церкві має виключно почесний характер, а Ґнєзно залишається столицею однієї з 14 римо-католицьких митрополій у Польщі, ніяк не першої за реальною вагою. Нинішньому ж примасові випало бути не лідером всієї Римо-католицької церкви (РКЦ) у Польщі, як його попередники ще у ХХ ст. (кардинали Гльонд, Вишинський і Ґлемп були за сумісництвом митрополитами Познані до війни, а після війни – Варшави), а скоріше сторожем та опікуном старовинних церковно-культурних традицій і пам’яток у давній колисці Польської церкви і державності. Треба признати, що цю роль гідно виконують чергові ґнєзненські архипастирі. Особливим же способом нагадати світові про Ґнєзно є тамтешні з’їзди, які започаткував 1997 р. архиєпископ Генрик Мушинський (з 2010 р. на пенсії).
Це міжнародні конґреси вчених, митців, громадських діячів, політиків, священнослужителів, людей різних конфесій, які спільно розмірковують над місцем християнства в сучасному світі, ведуть діалог між собою та з запрошеними нехристиянами й невіруючими, а також спільно моляться. З’їзди мають, таким чином, екуменічний характер. І варто відзначити, що завдяки таким людям, як засновниця варшавського товариства «Ефата» Данута Башковська (вона ж заступник голови екуменічної комісії в організаційному комітеті з’їздів), цей екуменізм не тотожний вилученню греко-католиків, як це часто діється. Навпаки, УГКЦ має в екуменічній комісії оргкомітету постійного представника в особі о. Петра Кушки ЧСВВ, який засідає там разом з представниками римо-католиків, православних, методистів, лютеранів, кальвіністів, маріавітів і баптистів. Делеґати від Української греко-католицької церкви беруть теж участь у з’їздах – напр., на VII з’їзді (2007 р.) УГКЦ в Польщі представляв, крім о. Петра Кушки, ще й автор цих рядків, а Церкву в Україні – тодішній ректор УКУ о. Борис Ґудзяк (нині єпископ у Парижі).
Цьогорічний з’їзд має десятий номер, причому першим із серії був історичний з’їзд 1000 р., коли у Ґнєзні зустрілися польський князь Болеслав Хоробрий з римсько-німецьким імператором Оттоном ІІІ. Саме тоді проголошено створення Ґнєзненської митрополії. Приурочений до 1050-річчя хрещення Польщі з’їзд відбувався під кличем: «Європа нового початку. Визвольна сила християнства». І невипадково окрему увагу на ньому приділено Україні, яка після Майдану будує свій «новий початок». Найвагомішим українським акцентом з’їзду стала участь у ньому предстоятеля УГКЦ, верховного архиєпископа Києво-Галицького Святослава Шевчука. Блаженнійший Святослав виголосив важливу доповідь на тему примирення між українцями і поляками та українцями і росіянами. Він зустрівся з журналістами, брав участь у спільних моліннях. По дорозі ж до Ґнєзна заїхав до Люблина.
В чому, на мою думку, полягає основне значення цих подій? Щоб оцінка була адекватною, слід врахувати обставини. А вони в Польщі досить невтішні. В основному вигас уже ентузіазм поляків для героїзму днів Майдану. Як і в самій Україні, набагато помітніше зараз розчарування, бо не проведено внутрішніх реформ, розчарування олігархічним характером влади, банкрутством антикорупційної кампанії, невизначеністю фронтової ситуації. На ці настрої накладається проплачена і стихійна (де край першої та початок другої?) пропаґанда про всюдисущих «бандерівців», про збройні сили, які не вміють боротися з «ополченцями», зате тисячами мордують, грабують і ґвалтують мирних жителів Донбасу… Не останнє місце відведено в цій пропаґанді й УГКЦ, образ якої малюють суцільно чорним кольором – від масової підтримки греко-католицьким клиром ґеноциду поляків під час ІІ Світової війни по сучасне «бандерівство» цієї Церкви, тобто: діди закликали мордувати і «святили сокири», внуки ось-ось почнуть робити те саме. У контексті останніх зрушень у беатифікаційному процесі митрополита Андрея (проголошено вже т.зв. декрет про героїчність чеснот, що є передостаннім етапом підготовки до проголошення блаженним) особливо багато болота ллється саме на нього.
Звичайно, хтось міг би закинути мені перебільшену оцінку того явища, мовляв, усе зводиться до публікацій у малотиражних виданнях та в Інтернеті. Однак погляд, що ця сфера – марґінальна, що життя суспільства повністю та адекватно висвітлюється у ЗМІ «головного річища», давно вже фальшивий, а підтвердженням цьому стали результати виборів 2015 р. Особисто я схильний думати, що поєднання російських аґентурних впливів, легкості розповсюдження поглядів в Інтернеті та «громадських зусиль» різних «кресових» середовищ довели до того, що неприхильне ставлення до українців, а зокрема до УГКЦ, досягнуло тепер нечуваних досі розмірів. Може, це суб’єктивний погляд, і я сам дуже хотів би помилятися в цьому. Та якщо навіть перебільшую розміри явища, все ж таки явище залишається фактом.
У таких обставинах приїжджає до Польщі предстоятель УГКЦ, людина молода (досі залишається одним з наймолодших католицьких єпископів у світі), освічена, без комплексів, володіє мовами (у т.ч. польською цілком непогано, як на когось, хто ніколи в Польщі не вчився і не проживав), має теж що сказати. Говорить конкретно, просто і зрозуміло, а не єлейно і трафаретно – з почуттям гумору, автентично. Таким чином, представляє собою помітний контраст до неодного з ієрархів, наголошує також на важливі справи. Не вдає, наприклад, що підписання ієрархами кількох спільних документів про примирення є примиренням між народами. Навпаки, примирення бачить як процес, який щойно почався і вимагає ще багато праці на місцевому та міжлюдському рівнях. Одночасно дуже влучно нагадав у люблинській доповіді (повторив це й у Ґнєзні), що суттю екуменізму є стремління до єдності між християнами в Ісусі Христі. Коли хтось хоче будувати екуменізм на основі національно-політичної спільноти (як чимало патріотично налаштованих українців), чи як тактичний союз проти спільних ворогів, як секуляризм чи ісламський фанатизм (ідея патріарха Кирила) – той, по суті, від екуменізму далекий.
Вважаю, що візит до Польщі глави УГКЦ має значення, перш за все, як нагода для Церкви показати польському суспільству (а завдяки з’їздові у Ґнєзні також представникам інших суспільств) украй інше, ніж у ворожій нам пропаґанді, обличчя Греко-католицької церкви. Це дуже важливо. Не слід, проте, переоцінювати цей фактор. Пам’ятаймо, що події, пов’язані з візитом, притягнули великою мірою або вже переконаних прихильників, або людей, принаймні, відкритих. Запеклі ненависники залишаться при своїх поглядах або іґноруючи візит взагалі, або вважаючи висловлювання Блаженнійшого облудною грою. З другого ж боку, вплив одноразової події завжди слабший, ніж те, що можна осягнути витривалою працею на місцях.
Який з цього висновок? На мою думку, слід уже перейти до здійснення отого «низового етапу примирення». І тут я б особисто бачив для Церков (серед них і УГКЦ) дві основні площини діяльності: по-перше, підтримка церковними структурами обабіч кордону належного вшанування жертв минулого. Хай РКЦ по польській стороні допоможе, де треба, впорядкувати українські могили. Хай УГКЦ за кордоном допоможе облаштувати польські поховання. У таких випадках інколи потрібна просто підтримка місцевого священика, відповідне формування ним свідомості прихожан. По-друге, між двома католицькими Церквами обабіч кордону залишаються відкритими майнові питання. Ясно, що назад історії не повернути. Більшість церков, що стали костелами, і костелів, що стали церквами, до давніх власників не повернуться, оскільки змінився склад населення. Проте треба якимось формальним актом завершити цю фактично вже давно завершену зміну, а там, де одна зі сторін має право почуватися покривдженою, і там, де можливо поверненням майна помогти другій стороні, не кривдячи себе, – віддати. Таким чином погасимо наявні конфлікти і запобіжимо появі наступних. Думаю, що такі жести з боку Церков могли б бути надійним початком справжнього процесу примирення на місцях і на ділі. ■

Поділитися:

Категорії : Події

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*