«Багато вміють, знають і можуть»

Григорій СподарикРОЗМОВА№52, 2014-12-28

Розмова з головою Товариства коучів PRIZM Марцином Джоном, який професійно займається підтримкою розвитку людей та інституцій. Недавно він працював з активними студентами з України, що навчаються в Польщі. Разом задумувалися над тим, що можна зробити з потенціалом, визволеним в акціях підтримки України. Така зустріч була першою частиною проекту «Європейська Україна. Українська Європа», ініціатором якого виступало Об’єднання українців у Польщі (ОУП).

Григорій Сподарик: Твою діяльність називають з англійської мови коучингом. Твоя праця в чому полягає?

Марцин Джон в рамках проекту допомагав розвивати потенціал студентів з України (на фото нижче), які навчаються у Польщі. Фото автора статті
Марцин Джон в рамках проекту допомагав розвивати потенціал студентів з України, які навчаються у Польщі. Фото автора статті

Марцин Джон: Коучинг спрямований до тих, хто хоче змін, які можуть бути шляхом до якоїсь мети. Наприклад, я працював з клієнтом, котрий не знав, чи має продовжувати кар’єрний ріст у фірмі, чи розпочати власний бізнес. Тут ідеться про ситуацію, коли стоїш на місці, маєш дилему і не знаєш в яку сторону піти. Звертаються до мене теж організації та фірми, які хочуть покращити внутрішню комунікацію або взагалі збільшити свою ефективність. Тоді допомагаю опрацювати стратегію, визначаючи ціль і т.д. Коуч – це такий «мозок, що розміщений ззовні» і бачить більше. Моє завдання полягає в тому, щоб це «більше» зауважив ти сам і розширив свою перспективу. Я не являюся експертом твого життя і не спроможний сказати тобі, що ти повинен вибрати. Покажу тобі лише дорогу, і це добре, бо моя мета – усамостійнити клієнта так, щоб у майбутньому він сам доходив до того, до чого дійшов зі мною.

Ти вирішив безкоштовно поділитися своїми знаннями зі студентами з України. Як з’явилася така потреба?
У нашій організації є багато енергійних людей, які небайдужі до того, що діється довкола. Багато з них працює у самоврядних організаціях, реалізуючи суспільні проекти. Коли ми побачили, що діється в Україні, самі зголосилися до голови ОУП Петра Тими, пропонуючи йому наші послуги. Добре пам’ятаю, як сидячи перед телевізором і дивлячись на події в Україні, я подумав: «Боже, це так само мене стосується, як і їх». Я хотів допомогти. Однак не хотілося мені займатися збіркою одягу, це не моя ділянка, тому я ствердив, що можу допомогти своїми знаннями і тим, чим професійно займаюсь. Якщо це може комусь пригодитися, то будь ласка.

Ти згадав медіа, що приближують нам проблеми України. Чи не маєш враження, що цей процес сьогодні вже трохи вигасає?
Напевно завжди є так, що медіа спочатку щось роздувають, а потім забувають. Але в цьому конкретному випадку, коли сам входиш глибше і бачиш, що діється, розумієш, що насправді нічого не згасло. Тому і надалі ми готові надавати нашу допомогу. З ОУП я домовився продовжувати нашу діяльність, яка стосується студентів з України.

На чому спирається програма, яку приготувало твоє товариство?
Нам сказали, що ці люди діють у різних містах, але для всіх важливо одне й те саме – вони хочуть, перебуваючи в Польщі, підтримувати Україну Тому нам залежало на тому, щоб зробити з них якусь сітку, довести до обміну контактами, показати, хто чим займається і заохотити до співпраці. Це була короткотермінова перспектива і думаю, що ця мета була зреалізована. У дальнішій перспективі ми хотіли б їм прищепити мислення про створення власної організації, необов’язково окремої, бо може повинні до когось приєднатися. Звичайно, можуть залишитися неформальною групою, де кожний включиться і на чомусь знається, а всі разом працюють над досягненням чогось більшого. Тому ми почали від визначення мети – чому саме кожен тут є і з якою ціллю ми тут разом.

І ствердили, що…
Головною своєю місією назвали спільну діяльність для України і європейської спільноти. Сказали теж, що хочуть діяти для розвитку демократії в інших країнах, наприклад, у Білорусі. Також їм залежало на тому, щоб заохочувати до діяльності не тільки українців, а й кожного охочого. Після визначення головних цінностей ми зайнялися конкретними помислами, написання яких зайняло три дошки. Це були різні справи, починаючи від найменших, як-от ярмарок рукоділля, карнавальний бал і аж до відзначення річниці Майдану. Потім вибрали собі кілька ініціатив, котрі опрацювали детальніше, ділячись на групи. Ми хотіли, щоб вони вийшли не з порожніми руками.

І що, на їх думку, можливе для виконання найближчим часом?
Загалом працювало нас четверо тренерів. Моя група займалася проектом, який можна назвати «Зустріч з історією». Я працював з людьми, які ствердили, що хочуть організувати дискусію польських та українських істориків, а також політиків і різних діячів з метою приближення і розповсюдження історії. Придумали, як це має виглядати через рік, через два роки і т.д. Наприклад, вони вважають, що результатом такого проекту повинно бути видання шкільного підручника, в якому б об’єктивно розповідалося про спільну історію. Група вирішила, що протягом року добре було б організувати 3–5 таких зустрічей. Що важливо, зустрічі повинні відбуватися у співпраці з конкретними академічними осередками в різних містах Польщі, а за їх організування могли б відповідати активні там українські студенти. Появилася й уже згадана ідея балу, який мав би відбутися у Ґданську. Там навчається дівчина, яка це придумала. Це мав би бути бал у повному розумінні цього слова, а це значить з відповідним оформленням, у відповідних костюмах тощо. Мета – запросити людей до Ґданська, познайомитись, зінтеґруватися. Таким чином, характер цих ініціатив є різний, і це прекрасно, бо кожний може включитися в те, що йому близьке і в чому добре почувається. А все це – задля України. Тепер все залежить лише від них. По-перше, чи зреалізують свої ідеї і що з ними зроблять потім. Наразі вони запланували, що через півроку ще раз зустрінуться, обговорять, на якому вони етапі і спробують вирішити, чи насправді хочуть створити власну організацію.

Ти на даному етапі які рішення запропонував би?
З мого досвіду виникає, що часом, шоб діяти, не треба відразу реєструвати організацію. Вони знають один одного відносно недовго, а тепер, якщо захочуть сісти писати статут, залагоджувати всі формальності і будувати структури, займе це їм щонайменше півроку. Протягом цього часу вже могли б діяти. Зустрічі, присвячені історії, вони не мусять організовувати як якась формальна організація. В цьому випадку можна підключитися до тих, що вже існують, які мають досвід, бюро, зал і т.д. На мою думку, вони вибрали цілком мудрий вихід, вирішуючи спочатку зробити конкретні справи як неформальна організація і відкладаючи на пізніше рішення про можливе створення організації. Мені здається, що більш важливим є конкретна діяльність, а не те, яку юридичну форму вони будуть мати.

На чому можна було б і надалі будувати співпрацю між тими молодими людьми та ОУП?
Звичайно, треба продовжувати діяльність і знову зібрати цих студентів. Я не спроможний сказати, чи ці люди повинні записатися до об’єднання або в якусь іншу організацію, це вони самі мусять вирішити. Однак ОУП мусить створити для них якийсь простір, говорити, що готове їх прийняти, а також висилати сиґнал, що вони можуть діяти під їх вивіскою. Тут можна для них самому придумати якусь пропозицію або попрацювати над нею з ними. Виходячи з методів коучингу, варто виявити кілька ключових постатей і з ними попрацювати індивідуально. Йдеться про вибраних активістів, котрі мають якісь плани і могли б їх реалізувати спільно з ОУП. Думаю, що саме в тих молодих людях і є потенціал. У мене таке загальне враження, що молодих людей часто недооцінюють, хоч вони вже багато вміють, знають і можуть. Це просто належить використовувати і не відноситися до них, як не готових до дії. Вони багато розуміють, зріло говорять про різні проблеми.

Ідея студентів провести історичну зустріч показує, що вони хочуть займатися і такими важкими справами, як трагічне спільне минуле.
Маю враження, що вони, власне, хочуть знайти якусь форму порозуміння в цій матерії. Це видно по тому, що вони вважають, що спеціалісти з України і Польщі повинні разом, а не по різних сторонах, висловитися на таку тему, як Волинь. Мені здається, що для них є також близькою така позиція: якщо винною є якась сторона, то це діялося 2–3 покоління назад і не може за це відповідати теперішнє покоління.

Діяльність такої організації, як ОУП, дуже широка і цільові групи різні, наприклад, з огляду на вік, місце проживання тощо. Питання, чи в цьому випадку взагалі можливо знайти спільний знаменник?
Спочатку потрібно всіх запитати, навіщо вони в цій організації. Питати належить так довго, аж поки не дійдуть до якихось спільних речей. Коли вони побачать, що прийшли для того самого, що й інші, тоді виявиться, що вони грають в одній команді. Водночас я не належу до любителів того, щоб усі робили одне й те саме. Старші люди, якщо, звичайно, не хочуть, не мусять ходити на рокові концерти, але їх співпраця повинна полягати в тому, щоб допомогти знайти зал. Потім молоді люди можуть, наприклад, організувати 20-особову публіку на якийсь інший захід. Співпраця завжди можлива. Це залежить від запланування дій, відповідних до вміння і предиспозиції всіх, але так, щоб кожен у цьому знайшов щось своє. Важливі є лідери – це вони повинні вміти знайти стимул для всіх.

Працюючи з молодими українцями, ти міг трохи ближче з ними познайомитися. Чи щось особливо звернуло твою увагу?
DSC04499_3008x2000_3008x2000_3008x2000В анкетах ми питали їх, що вони вже зробили для України і чому хочуть взяти участь у проекті. У відповідях вони писали, зокрема, що бачили війну і вмираючих людей. Писали про загиблих у родині і знайомих. З цього випливала їх активність і бажання допомагати. Читаючи ці анкети і пізнаючи досвід, який вони сюди привезли, ми були шалено зворушені. У нас було таке враження, що це все звучить, як з розповідей наших дідів з часів війни і, наприклад, Варшавського повстання. Нам хіба і надалі важко повірити, що так близько діються такі речі… ■

Поділитися:

Категорії : Розмова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*