Богдан Гук ■ РЕПОРТАЖ ■ №26 2016-06-26
Після XXVI «Кермешу св. Миколая» у Вільхівці (22 травня 2016 р.)
– Krew jest ta sama, ale reszta zanikła. To zanikłо, – говорить 30-річний чоловік, один з кількох у гурті тутешніх однолітків, що сидять під деревом і п’ють собі пиво, а 20 метрів далі вирує «кермеш», бо у Вільхівці триває свято Миколая. – A jeszcze z 30 lat temu nie wszystkie dzieci umiały mówić po polsku.
Інші не заперечують слів цього чоловіка. Він не з Вільхівця родом, пристав тут до жінки, але знає, що в селі відбувається. Уже відбулося. Знає, що значить «то», але не міг знайти відповідного слова.
– Winny jest system, szkoły są polskie, urzędу, – продовжував.
– Ale ta impreza jest nasza, i ja mam prawo iść na tę mszę, – додав інший.
– Jest zajebiście, zajebiście, – napisz to! – ще хтось додає.
– Bo to jest głęboko, że to jest łemkowskie, ale to jest! – сказав Роман Шимко.
Він один з гурту під деревом мав інший настрій. Його друзі розслаблені, а він ледь не плаче. Не в усьому можна було це приписати пиву.
– Moja matka urodziła się 12 maja 1947 r. w drodze do Swiebodzina… Z Olchowca wygnali ją w brzuchu matki. Wróciła. Pytałem ją: «Po coś tu wróciła? Tam byś miała lżej». I ludzie z Ukrainy przyjeżdżają, proszą tylko o barwinek. Tu była masakra, człowieku, tu dziecku nie można było dać imienia…
Шимко родом з Зиндранової і живе тут недалеко, в Івлі. Трохи торгує, знає Захід. Його смуглява шкіра й чорне волосся нагадали мені Івана Ґаблу. Він помер 2006 р., але встиг розповісти мені про те, чому у Вільхівці «кров є та сама, але решта зникла».
«Решта» з тилявською метрикою
Найближча «решта» – це Вільшня. Села нема. Далі – Роп’янка. Нема. Смеречне – нема. Залишилися голі назви. Тилява – село є, руснаків нема, хоч на дошці парафіяльних оголошень руснацькі прізвища, голі прізвища, тому що і церква в Тиляві стоїть, як гола будівля. Вона є, але одночасно її нема. Римо-католицькі мешканці бачать церкву, але кажуть «костел».
Голі слова замість сіл Вільшня, Роп’янка, Смеречне. Фронт восени 1944 р. розтрощив тамтешні ґаздівки. Виїзд «у Росию» на початку 1945 р. розірвав людські громади та їхній самозахист. До Акції «Вісла» у Вільшні дочекалися безпорадно дві особи, у Роп’янці – 28 людей, у Смеречному – ніхто. У Тиляві сценарій був трохи інший, але результат такий: перед війною тут жило 10 поляків, а нині усе село польське, хоч по фронті і в «Росиї» залишилося не менше як 64 руснаків. Урятувалися від «катюш», а полягли від римо-католицької метрики. Латинський пробощ із сусідства дав їм ці метрики, а римо-католики не підлягали вигнанню під час Акції «Вісла». Дивний папір – ця римо-католицька метрика, яка для руснака межувала раз з життям, а раз – зі смертю. Голі руснацькі тіла залишилися в Тиляві, але почуття, пам’ять, мову й культуру – наче повимітав якийсь страшний вітер.
Що краще? Пуста Роп’янка чи Тилява, заселена лише задля того, щоб «спадкоємці» могли підтвердити наступне: так, нас примусили віддати, у нас забрали все, ми навіть не знаємо, що втратили. У Роп’янці можна говорити з собою на самоті, але в Тиляві не можна. Бо стоїш ти біля церкви й читаєш її метрику: інформаційну дошку. Завдяки цим «арійським паперам» ніхто не може бачити того, що мав би бачити: що церква є церква. Згідно з «метрикою», яку «костелові» виписав латинський священик, 1536 р. в Тиляві не було церкви, а неозначена «святиня». Віками жили тут «мешканці», а не руснаки. От і якийсь часовий провал чи катастрофа: «23 вересня 1944 – село захопили совітські танки. 1966 – душпастирську працю почав о. Міхал Москва». Аж 22 роки в Тиляві не відбулося нічого, гідного уваги, а тимчасом у цій «порожнечі» польська держава і польський костел перемелювали русинів на римо-католиків, а потім на поляків. Ні слова про те, як після «совітських» прийшли польські танки, далі – терор служби безпеки, МО і ВОП, а на кінець – «ніжний спадкоємець» костел. «Нове» життя дарував селу приїзд латинського священика. Під датою 1967–1972 у «метриці» вже є слово «костел», хоч тилявська церква – немала, її голим оком бачить кожен, хто не осліп від контролювання власного мислення.
«Незнаному руснакові»?
Іван Ґабла з Вільхівця любив і вмів бесідувати, часто додаючи слівце «видите». Сідав він і його немалий «бріх». Нині його нема, помер 2006 р. Хоч народився 1940 р., мав добру пам’ять. Він любив він свій Вільхівець, про який говорив: «селечко якраз, але потім зістало нас 15 родин…». У 70-ті рр. старе родове прізвище Ґабла суд переробив йому на Ґабло. Більш польське. Так змінили всіх Ґаблів у селі, використовуючи нагоду, що москалі спалили метричні книги і треба було відновити прізвища.
Недалеко від нього мешкав Фецьо Томащик, званий «Бискуп». І його вже кілька років нема. Родом він був з Тихані. Під час війни вивезений до Німеччини. Там привчився служити в римо-католицькому обряді. Вихований у дитячому будинку, викинутий з підофіцерської школи, як довідалися про його родовідну «метрику». Вернувшись, але не до Тихані, а Вільхівця, де одружився, поволі ставав римо-католиком. З року на рік, не відразу, бо вінчав його ще єґомосць Іван Височанський з Крампної. І дітей хрестив. «Отримую відшкодування, бо маю посвідчення про примусові роботи. Як бим ся назвав українцьом, то бим не достав», – казав, а Ґабла за це назвав його «з шинки ковбаса».
Коли у 80-ті рр. відновили греко-католицькі богослужіння, трохи ходив на обидві Служби Божі, але остаточно вибирав римське католицтво. Не так для себе, як для дітей. Було практичніше, міг якось приховати своє русинство, бо «донощики», МО і ВОП були близько, а ксьондз – далеко. «Думав, же му буде легше, а той горб го задусив», – коментував на другий день Ґабла. Чи справедливо? Не він один для безпеки дітей за одну неділю в тій самій церкві/костелі причащався два рази, у двох обрядах. А пам’яті не відрікся. «Ту є 2–3 родини мішани, а решта шитко руснаки, лем ся зробили поляками», – казав про вільхівчан. Ґабла підтверджував: «Правдивого поляка ту не било і не є!». Томащик не встиг стати поляком, залишаючи процес на друге-третє покоління. Коли ми розмовляли 2003 р. в Ґабловій мурованиці, він перебував уже на етапі глибокого римо-католицтва. Як розмова переходила на релігію, ставав однозначним і впертим. За цю дивну ревність назвали його «Бискупом», тобто єпископом, бо в селі не кожен так явно скидав з себе стару шкіру.
Ґабла хотів пояснити: «Лемки сут люде добрі, але таки боячі, видите, же каждий…». І я не міг не запитати: «Не можна було боронитися?». Адже на камені в лісі Діл хтось безіменний залишив напис «УПА 1947». А це інша «метрика» – знак камінного опору, а не «арійські папери». Ну, так, Ґабла запам’ятав, як ходила «банда УПА», раз була польським військом, раз польською бандою з Любатової. «Військо то били злодії, ківко коней і коров покрали! У нас забрали останню корову, у Микуліка, у Худика, у Ґабли, злодії!», – додав «Бискуп», бо як переживав людську кривду, то не зважав на римо-католицьку метрику. «У Гировій вбили родину!». Потім Військо польське вислало проти себе самого Військо польське, а проти руснаків уряд поставив міліцію у Вільхівці та ВОП у Бар-вінку. Отак накинули руснакам непрошену охорону перед… УПА, хоч повинні були стріляти самі в себе: нападники були ті ж самі, що й оборонці. І «охоронили» так, що УПА стала винна вигнання 1947 р.
Ґабло: «У Вільхівци банди не било. У Роп’янці било трохи інтеліґенції, били вчителе, бо там мешкали богати люде. Мали працю на копальни. Добивалися для дітей школи в Дуклі. І хотіли самостійної України. Зачали її творити два Федаки…» – «У Роп’янці творили Україну, а у вас?» – «Видите, не било кому попровадити… У Вільхівци діти скінчили пару клясів школи й по науці».
Сусіди з Роп’янки, члени українського руху опору Михайло та Микола Федаки у відповідь на вигнання взяли зброю в руки, стали «бандерівцями», що в польській пропаґанді донині дорівнює лісовим вовкулакам. Можливо, що, лікуючись у Роп’янці від ран, напис на камені залишив «Незнаному руснакові», як колись «незнаному Богові» св. Петро в Атенах, родовитий житель Роп’янки Григорій Кисілевський «Чабан»?
Він і обидва Федаки на рік-два стали вільними руснаками, за що заплатили хатою, родиною і власним життям. А от вільхівчани були селянами й хотіли жити, бо… «лемки сут люде добрі, але таки боячі, видите…». Знову посилаючись на Ґаблу: «Як єстем лемком, то не українцьом, ким мати вродила, так треба витривати». І тому з Вільхівця ніхто не пішов у ту «банду», яка платила життям за те, щоб вони колись стали вільними. А Ґабла подумав і все-таки додав: «Як повім, што я поляк, то ци хтоси повірит? Ні. У Дуклі повідят: „Głupi Rusin z Olchowca!”».
Довелося вільхівчанам укласти договір з чортом.
Людина з метрикою
Довідавшись 1947 р. про вигнання в сусідніх селах, Микола Микулик («Швягла»), Іван Романчак («Преґун»), Іван Худик («Бердарь») на чолі зі шолтисом Штефаном Буряком («Шкила») подалися до Жмигорода до латинського єґомосця Владислава Фіндиша. Томащик зберіг у пам’яті переказ про те, що Фіндиш не був радий перехрещуванню старої метрики на нову. «Я не раджу вам того робити, будьте ті, хто ви є, греко-католики», – мав казати. Вільхівчани наполягли, бо не йому, а їм загрожувало вигнання й утрата маєтку. Єґомосць написав метрики тим чотирьом, але не знав метричних записів про інших мешканців села, списав їх на якийсь папір і приклав печатку. Іван Худик був цього свідком, бо то він завіз цю четвірку возом до Жмигорода. Згадав Фіндишеві слова: «Ви мате красні звичаї… Я вам напишу, але чи то буде важне, то не знам…».
Нині ніхто не знає, що отримали вільхівчани від єгомосця. Тих «паперів» до сьогодні ні в одній хижі ніхто не зберіг і не показав. Щось було в них фальшиве або криво написане, бо вільхівчанам прийшлося іти до концентраційного табору в Явожні. Ваньо Ґабла підсумував: «Гівно тото рятувало!». І за Військом польським прийшов римо-католицький костел, але то ВП, МО і ВОП просто погнали вільхівецьких руснаків в його обійми. Ще перед Акцією «Вісла» Іван Романчак, греко-католик, одружуючись з такою ж односельчанкою, попросив про вінчання в латинському обряді. Мав глибоку інтуїцію? Панічно боявся? Передчував, що хто перший, той кращий? Не передбачив того, що навіть римо-католицький священик не зробить з нього відразу поляка: «свої» римо-католики з УБ кинули його у концентраційний табір у Явожні. Романчак вийшов на «волю», якою був максимально контрольований УБ і Костелом Вільхівець. Страх не полишав його, хоч по Явожні можна було не боятися й Освенцима: у 70-ті рр. переробив прізвище з Романчак на Романчик, бо вже знав, що Вільхівець не так міцно відрізняється від Явожна.
Не один Романчак/Романчик знав, що римо-католицька метрика сильніша від «катюші» чи УБ. «Катюша» могла вбити, але ні в однієї людини пам’ять чи язик не виривала. Живий труп – не її діло. А от «папери» виривали в пам’яті вільхівчан діри такі страшні, що батьки не розповіли дітям про те, ким вони є. Мовчали і тоді, як стали дідами. Усе, що пам’ятали, не пасувало до «паперів».
Метрика Явожна
У Вільхівці війна тривала в 1945–1947 рр., коли гітлерівське «кольчикування» змінилося латинським «метрикуванням». Парадоксом обох вигнань було те, що комуністи користувалися віросповідними критеріями: римо-католиків залишити, греко-католиків і православних вигнати. Тому вільхівчани спочатку ставали римо-католиками, а вже потім поляками. Це тягнулося до кінця 80-х рр., ішло неспішно, аж сБ кінець-кінцем віддало вільхівчан Костелові.
Вигнання «до Росиї» їхнє село вит-римало. З Німеччини 1946 р. вернувся Василь Федак, встиг одружитися ще перед вигнанням (потім він один вернувся), а також жінка на прізвище Поповичка та Михайло Скородинський. З «Росиї» 1948 р. прийшли назад Анастасія Романчак з дочкою та Єва Скородинська з дочкою.
Акція «Вісла» пройшлася Вільхівцем аж три рази: у травні, липні й серпні 1947 р. За першим разом Військо польське вигнало 9 родин. За другим Іван Романчак і Микола Микулик самі втекли. Не сподівалися на допопомогу римо-католицької метрики. Поручник, що любив випити, підказав: утікайте. Залишилися жінки й діти на ґаздівках. Микулик вернувся через 4, а Романчак – через 8 років. За третім разом у табір в Явожні УБ посадило Михайла Буряка, Штефана Буряка, Андрія Ґаблу, Михайла Ґаблу, Івана Романчака, другого Івана Романчака («Паздзіного»), Михайла Романчака, Миколу Моряка («Козак»), другого Миколу Моряка, Івана Моряка, Михайла Моряка. Родини і власність залишилася. Вернулися, але в таборі остався трупом лежати Іван Моряк («Байтко»). Крім Івана Романчака, ні один в’язень не змінив потім віросповідання на «волі». Їхні родини – це переважно інша історія від тієї перед вигнанням. Сумна. Крім родини Михайла Ґабли, військо вигнало навіть циган Петра Сивака, Керила, жінку Телігу, Василя Кіцвака. Не належали до циганської УПА, та мали «злу» греко-католицьку метрику. Вона не давала оборони, а що ж то за метрика, яка не дає оборони?.. Комуністичне військо ревно читало метрики, обертало на обидва боки, шукаючи «бандер».
Подвійний єґомосць
Тінню всесильного Господа-захисника греко-католиків став після вигнання старий парох Крампної Іван Височанський, але навіть він роздвоївся. Офіціальний латинник приховано культивував візантійську традицію. Протягом багатьох років ніс на собі одне католицьке віросповідання під двома фелонами. За подвійність Іван Ґабла назвав його поляком, бо для Ваня було або так, або так. Микола Ґабла колись спитав єґомосця, чому так з ним сталося. «Мав-єм ґрунт, маєток, сина Юрка, жену, хотів-єм зістати…».
Іван Ґабла сказав мені: «Височанський повідав, же мож ходити на римо-католицке, бо віра єднака». І вільхівчани ходили. Першу латинську Службу Божу відправили підчас похорону Андрія Буряка, 1957 рік, але десь під цю пору комуна полегшила нагляд і почали що кілька неділь привозити єґомосця з Крампної. Доки він був, зміна обряду не просувалася швидко. Руснаки жили під наглядом, отож дедалі більша частина ходила на обидва богослужіння, а потім лише на одне. Однак 1958 р. єґомосць Височанський обвінчав чотири пари в старому обряді, але цього ж року Іван Микулик пішов на вінчання до латинського священика в Жмигороді. Тоді минало 10 років від кінця польської операції «оборони» руснаків перед українізацією. Достатньо, щоб руснак позбувся неарійської метрики.
До 80-х рр. у селі панівною залишалася руснацька бесіда. Були прикрі випадки, які віщували прикре майбутнє. Римо-католицький єґомосць не обвінчав Івана Ґабли з полькою у Ґривалді, поки не перехрестив його другий раз, хоч знав, що Ваньо вже був хрещений. Не пішов слідами Владислава Фіндиша, який знав, які можуть бути наслідки зміни віросповідання. Фіндиш чесно дивився вільхівчанам в очі. Не бачив у них римо-католиків, а греко-католи-ків. Наступні осліпли внаслідок нової «тилявської схизми», тим разом візуальної: бачиш церкву, але кажеш «костел», бачиш греко-католика, а кажеш «римо-католик». Дивляться вірним в очі, але не вміють сказати: «Вільхівчани, небезпека минула, вертайтеся до свого, бо ви не є ті, що в метриці, вона була тимчасова…». І так місце традиції взяла біологія. Прийшло дозрівання внуків. Вільхівські хлопці почали шукати жінок, а дівчата – хлопців. Дивилися на світ кругом Вільхівця і бачили, яка страшна порожнеча віє від Смеречного, Вільшні, Роп’янки… А новий Господь дав руснакові сфальшовані «арійські папери»… ■
Напис на меморіальній дошці нового пам’ятника у Вільхівці, що буде відкритий у липні 2016 р. Фото автора статті
▼ Частина старовинної метрики Вільхівця: напис на камінній огорожі біля церкви «Року Божого 1683 місяця мая дня 23. Цей храм охороняє раб Божий Григорій». Фото автора статті
Живий знак старого Вільхівця: Анна Томащик, жінка Федора Томащика, на порозі своєї хати придивляється до нового «кермешу». Фото автора статті
Дописка:
Відновлення греко-католицької парафії у Вільхівці відбулося на початку 90-х рр. Запізно, але під час XXVI «кермешу» на недільну греко-католицьку Службу Божу прийшло понад половину села. На всій Лемківщині нема другого такого села, де римо-католики так признавалися до своїх коренів. Вільхівець ще не став Тилявою, але чи буде «кермеш», як у селі залишаться лем римо-католики?
Коментарі
Wojciech Paweł Wiatr
Moja odpowiedź na TELEWIZJAREPUBLIKA.PL.
Smutne to kiedy z pominięciem prawdy historycznej, robi się znowu propagandę jak za dawnych PRL-owskich czasów. Wtenczas Polska jako satelita sowieckiej Rosji z dobrze przeszkolonym aparatem politycznym w Moskwie, musiała śpiewać takim chórem, jakie nuty podstawił jej radziecki sprzymierzeniec. Teraz nic nie musi, ale widać, że chce. I to jest przykre, mało zrozumiałe, pozwalające wysuwać odpowiednie wnioski.
http://m.newsweek.pl/…/ukraina-historia-polskiej…
W końcu trzeba mówić prawdę. II RP traktowała Ukrainę na zasadzie kolonii, a nie równorzędnego i suwerennego państwa. Była okupantem Ukrainy, mimo zapewnień w odezwie do narodu ukraińskiego wydanej przez naczelnego wodzą Polski. Likwidacja władzy, szkół w języku ukraińskim, wprowadzanie na siłę jednej religii rzymskokatolickiej. Dalej likwidacja wspólnie z Węgrami Siczy Karpackiej, to wszystko co przyczyniło się do złych stosunków. Ukraina starała się zapomnieć o tym, że wojska ukraińskie, które w latach 20 tych walczyły u boku polskiej armii przeciw bolszewikom, zostały na polskiej ziemi internowane. Stąd tyle grobów. II RP nie dała o tym zapomnieć. Swym postępowaniem i polityce umacniała o sobie opinię. Te działania przyczyniły się do tego, że tak łatwo było podjudzić spec bojownikom NKWD pewne grupy ludności ukraińskiej przeciw Polakom. Mówmy więc prawdę, a nie polityczne bajki. Przeprośmy, a nie domagajmy się przeprosin.
Tak wygląda prawda historyczna. Dlatego Polska powinna w pierwszej kolejności przeprosić za ból, łzy, upokorzenia które w dała przez wieki w darze Ukrainie. Ja jako Polak przepraszam i proszę o wybaczenie za działania moich narodowych przodków.
Zapraszam też do: https://www.facebook.com/notes/wojciech-pawe%C5%82-wiatr/oko-diab%C5%82a-nie-byli%C5%9Bmy-anio%C5%82ami-fragmenty/897442640401826