Богдан Гук ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №13, 2015-03-29
Репортаж про Музей родини Антоничів у селі Бортятині Судововишненського району Львівської області
«Залізнична станція Судова Вишня. Відразу ж від залізничного полотна починаються угіддя чарівного галицького села Бортятина. Там з 1926 р. працював парохом Василь Антонич, батько славного українського поета Б.-І. Антонича» – це фраґмент одного зі стендів у будинку, де міститься Музей-садиба родини Антоничів. До війни будинок належав місцевій парафії Греко-католицької церкви. Його будівничим, як і місцевої церкви, школи, читальні та кооперативи був о. Василь Антонич, батько поета й літературного критика Богдана-Ігоря Антонича.
Прогнавши потужне стадо гусей, що гамірливо виривали траву між попівством і церквою, я ввійшов у нинішній музейний будинок і заразом стару плебанію. Усередині та в музейній інформації застав милу працівницю, але не застав священичого духу. Над усім переважала біографія одного-єдиного єґомостєвого сина, світської людини або людини іншого – може й постсекулярного – світогляду. Усе-таки оглядини експозиції чимало підказують для мислення про автора «Книги Лева» та його рід.
«Садиба» таки зберігає щось від Антоничів. Найменше, певно, від самого Богдана-Ігоря, який проживав тут з 10 років. Саме проживав, а не жив чи мешкав, навідуючись на вакації та набігами в час вільний від науки. Цікаво відстежувати, як Богдан-Ігор ставився до професії і суспільної ролі батька. Можна констатувати немалу відстань між ними. Доробок батька свідчить – це інша, ніж син, стихія. Отець Василь працював у суспільстві, перетворював людські постави, будував та організував парафію і село. Якщо визнати архітектуру видом письма, то залишив по собі літери з цегли. Його стиль – червоний, напружений, трохи як колір бортятинської церкви, помітної з маршрутки Львів – Шегині. А син його Богдан-Ігор писав по-іншому, хоч не з меншою, ніж у батька, напругою. Не «цегла на цеглу», як Василь, а «зліва направо», літера за літерою, горизонтально. Він був дитиною батькового промислу, але не батькового стилю.
Від мислення до ритуалу
Якби не заснований 2009 р. музей сім’ї Антоничів, важко було б порівняти «рези» Василя з «чертами» Богдана. І важко було б розгледіти й те, який міцний був зв’язок з матрію’ю в дитини Богдана (він чомусь завжди дозрілий, уже поет, подібно, як і на іконах, де Ісус загубив своє дитинство, хоч він на руках у Богородиці). Кожний музей сяк так поєднує час, але не простір. У ньому експонати з різного часу легко поставити один біля одного, проте вони будуть зіставленням значень, а не єдиним значенням. І будуть свідчити про відстань, а не близькість.
Усупереч назві «садиба» тут уже не побачити господарства, прилеглого до плебанії, тож гуси на дорозі – це не погана праця прислуги, що, хоч не цілком воно певне, була й тут, як чи не в кожній «шляхетській» сім’ї греко-католицького священика. Важливо, що тутешній простір може розповісти про Антоничів чи не більше від самого музею та коментувати музейний наратив. Недалеко-бо сільський цвинтар. Там 1947 р. похоронили о. Василя (нар. 1879 у Чертежі коло Сянока), а 1953 р. його матір, Ольгу (дівоче Волошинович, нар. 1883 р. в Липівці на Сяніччині). Пам’ятник на їхній спільній могилі – добротний. Якщо його фундували колишні парафіяни, то зробили це щиро. У роки сталінізму тим більше мали причину згадувати Антоничів добрим словом. Совіти рознесли не тільки давню садибу, але геть випороли фотографії з родинних альбомів. Залишилися палітурки і порожній папір. Не менш знищений був сам будинок. Завдяки поетесі Ірині Калинець 1989 р. відкрили тут меморіальну кімнату, а потім Зоряна Білик з Музею релігії у Львові поклопоталася, щоб тут улаштувати музей. Будинок 2009 р. реконструйовано на кошти Міністерства реґіонального розвитку і будівництва.
Проходжаючись музеєм, я ненароком подумав про інший музей: у Старому Угринові. І там стоїть стара плебанія. І там приблизно в таких же обставинах зростав інший священичий син – Степан Бандера. Малий та сухорлявий, як і Богдан-Ігор, хлопчина шукав іншого шляху, ніж його батько. І вибирав свій шлях, але різниця була в тому, що Богдан належно оцінив вагу хорошої освіти. Степан релігійні страсті батька замінив патріотичними. І тому якраз вірші Антонича читають і будуть читати.
Це Лемківщина?
Не давні культурні різниці, а сучасний кордон між Україною та Польщею впливає на мислення про Антонича запропоноване в музеї. Там у біографічній довідці про поета на першому місці Львів, хоч зі спогадів учителів відомо, що вже в Сяноці його мовчазний учень Богдан ревно віддавався літературному читанню. На сяніцький час припадають перші краплі чорнила, що падали на папір, але, певно, вже на попівстві у Бортятині, куди його практичний батько, імовірно, якось за єпископським дозволом переїхав, щоб син мав ближче до академічної науки у Львові.
Читаючи інформацію у стендах, відвідувачеві навряд чи стане відомо, що воно за край ота Лемківщина. Посилання на цю країну – тут як самоочевидні, проте в сучасній Україні її традиційні обриси розмиті настільки, що там навіть холмщан уміють називати лемками. Лемківщину таки слід нагадувати й пояснювати. Цього не робить фото з ґаздами в гунях, підписане як «Мешканці Лемківщини, серед яких ріс Б.-І. Антонич, 20–30 рр. ХХ ст.». Це читається екзотично, наче про індіанців, за принципом – якщо не виділення то протиставлення типу «вони» і «він», наче не можна було б створити компетентнішої характеристики не лише для цієї фотографії (на іншій, де самі дівчата, слово «Лемківщина» написане з малої літери, а дівчат названо «мешканцями», наче Лемківщина – це країна жінок Амазонія).
Від Ольги до Ольги
У стенді наступна копія. Це лист від матері. Містить цінну інформацію про життя Антонича в Сяноці (а може й у Львові, бо недатований): майже кожного тижня батьки посилають синові 10 зл., а син посилає їм додому прати білизну. Інколи навідується до нього батько. Ольга Антонич перебуває більше вдома, і тому пише листи до сина. Звертається до нього не на «ти», як до свого сина, а з пошаною, на «Ти».
При жінках будучи: фото Ольги Олійник, Богданової нареченої, показує неабияку його чуттєву близькість не лише до коханки, але й матері. Адже одна Ольга напрочуд подібна до другої Ольги… Тут музей показав, наскільки відносини між людьми, які живуть паралельно й зустрічаються одне з одним, формуються поза часом і простором. Вирішує інтимна близькість, а це інший «простір» і «час» інший, бо це і є це чуття. Видається, що жіноча стихія в поезії і житті Антонича досліджувалася надто мало. Він здебільш зображений по-чоловічому, у патріархальній стилістиці, яка стільки біди наробила в минулому й до сьогодні деформує образ української культури.
До речі, Ольга Антонич – найбільш упосліджена в музеї постать: 2–3 фотографії, 2 листи, згадка в біограмі поета, наче б вона сама не була окремою особистістю. Це прикре повторення, лиш трохи менш різке, від ситуації в шематизмах греко-католицького духовенства, де єґомості записані, на подобу абстракцій, безплотних ангелів, що то ні жінки, ні дитини. Страх перед плоттю, чомусь зокрема жіночою, надто міцно деформує, але й збіднює історію Церкви.
І Ольга Антонич нізвідки не була
І друге «до речі»: уся музейна експозиція мала б, згідно з назвою музею, стосуватися усього роду Антоничів. Тимчасом вона в центрі ставить поета Б.-І. Антонича. Батьки згадані принагідно, для годиться. А от про дідів та прадідів уже ні згадки. Це прикро і несправедливо щодо біографії поета, тому що галицьке священство Лемківщини є генеалогічним початком його життя. Тут плеяда цікавих священиків. Варто дослідити зв’язки чи не 15 священиків родом із Чертежа (звідки Коти, які потім стали Антоничами…) зі знаменитим священичим родом Бескидів, чиє гніздо мало зв’язки з родом Волошиновичів, з яких виводиться мати автора «Зеленої євангелії».
Будинок може виконати оті ширші завдання й стати культурологічним центром вивчення культурної спадщини священства Лемківщини. Він не дармує. Гостей тут багато. Чому ж не приїхати їм у Бортятин на клич «Антонич», і не виїхати звідти з широким образом всяких Антоничів і Волошиновичів та споріднених «династій» галицького священства? Саме на такому тлі було б видно, як далеко відлетів хрущ-Антонич від вишні, яку оспівував Шеченко. І зрозуміти, яка суть цієї поетової заяви. ■
Коментарі
Ви згадали про А.Бандеру та Ст.Угринів. Мені доводилося бувати в тому селі, куди консисторія витурила о.А.Бандеру зі Ст.Угринова через конфлікт з місцевою забамбуленою шляхтою. І в церкві у тій новій парафії на Долинщині о.Бандера застав на бічному престолі прекрасне полотно польського художника, мальоване у 1890-х роках, в період “нової ери”. На передньому плані – на колінах стоять турки та лежать зелені стяги. Перед ними польський король з Б.Хмельницьким, польські та українські митрополити, за ними польські та українські вояки, над ними польські та українські прапори. Над тим народом вгорі Покрова та два ангели по боках з синьо-жовтими стрічкамии на головах. Ідилія польско-української згоди, якої в історії ніколи не було. Мрія художника.. Картина в жовто-блакитній тональності. В тому селі о.Бандеру арештували енкаведисти. Церква закритою не була, але чудо.. ніхто не доглянув крамольної ікони.
Інше “чудо” полягає в тому, що львівські достойники від охорони малярства теж не хочуть звертати уваги на мої прохання перебрати картину до музую або хоч зробити копію. Мали би коло чого зупинитися глядачі…
А в Ст.Угринові місцева церковна громада на мою письмову пропозицію написати їй документалньий літопис церковного життя села навіть не відповіла. Поспішаємо в Європу…