Алфавіт краси. Розмова з о. Мечиславом Чекаєм

Богдан ГукЛЕМКІВСКА СТОРІНКА№40, 2016-10-02

Ксьондз Мечислав Чекай (1938–2016) приблизно 40 років був на Лемківщині священиком Римо-католицької церкви. Після війни другого такого заслуженого для української спадщини латинського священика, як він, не знайти. Моя розмова з о. Чекаєм відбулася 2005 р. на плебанії в Богуші.

Богдан Гук: Ваше священицьке життя і праця на Лемківщині – це виняток у низці непорозумінь між духівництвом Сходу і Заходу.

Ксьондз Мечислав Чекай (1938–2016)
Ксьондз Мечислав Чекай (1938–2016)

Кс. Мечислав Чекай: Конфлікти виникають серед профанів, а як хтось добре знає католицькі обряди, м.ін. греко-католицький, то все складається дуже добре.

Більшість римо-католицьких священиків не знає Греко-католицької церкви.
У 1956–1962 рр. я навчався в духовній семінарії у Тарнові. Ні одного разу не почув там про існування церков на території єпархії і про Лемківщину.

Коли і як Ви довідалися про церкви цього краю?
Я 1966 р. був сотрудником у Навоєвій. Якось, стоячи на зупинці, побачив я церковні вежі в сусідньому селі Матієвій. Моя перша зустріч з церквою була питанням-здивуванням. Я запитав пароха в Навоєвій: «Що ж то за костел з такими дивними вежами?». Тоді о. Станіслав Кручек почав розповідати, а знав багато, адже був тут римо-католицьким парохом до війни. І ні словом не згадав про непорозуміння. Співпрацював з греко-католицьким священиком з Матієвої, приїжджав до нього на відпусти, приймав його на своїй плебанії. Греко-католицькі священики з Матієвої не один раз сповідали латинських вірних у Навоєвій. Наступного дня я опинився на тому боці свого дотеперішнього світу – поїхав у Матієву. І побачив тамтешню руську Візантію… Була дуже знищена, спливала заржавілими ринвами, ледь трималася мурів, діри у стінах дозволяли конем в’їхати у храм, та все ж Візантія існувала і промовляла. Я 1967 р. був на парафії у Лабовій. Владика Аблевич рекомендував мені почати ремонт церкви у Матієвій…

Ви в цю пору вже настільки добре знали християнський схід Європи, щоб відповідально проникнути в церковну матерію?
Я був захоплений красою церков! Це було моє особисте дозрівання шляхом переживання краси. Краса просвічувалася в церквах навіть крізь знищення. Увійшовши до церкви, я побачив іконостас і поліхромію Фелікса Боґданського з Сянока. Після 1947 р. у селі залишилися тільки Антоній і Вікторія Стафини, які відіграли важливу роль у моєму дозріванні до Лемківщини: від них я взяв основи знань про її культуру.

Ким себе вважали лемки в Матієвій?
Вони вважали себе поляками, що моляться по-католицькому у східному обряді. Це була спільнота, єдина Церква, єдина віра. У різниці обрядів та звичаїв, мови була краса й багатство. Люди шанували один одного і помагали один одному.

Стафини розповіли Вам про кривду лемків?
Ні, проте ми були так близькі один з одним, що вони продали мені стару хижу на плебанію. На греко-католицьке Різдво я запропонував їм прийти на Службу Божу, яку відправлю спеціально для них, і щоб заспівали свої коляди, однак вони не хотіли. Сказали, що прагнуть святкувати разом з нами. Добре, але я привітав їх з їхнім Різдвом і попросив поколядувати по-лемківському: вони ж були у своїй церкві. Дуже помогли в ремонті. Кілька сімей у ту пору, коли комунізм послабив тиск, вернулося з західних земель. Були вдячні, що я шаную і дбаю про їхню церкву. Я співчував їхній долі і кривді.
Виїжджаючи в Росію, лемки вивезли з собою літургійні предмети, кивот, царські і дияконські двері, книги. На кордоні втік останній греко-католицький парох Матієвої, о. Василь Хробак, хоч спочатку підтримував виїзд лемків у Росію. А от отець Кордова устиг забрати з церкви все.

Чи Ви з ним будь-коли зустрілися?
Ні, отець Хробак не приїжджав у Матієву, імовірно з огляду на свою безпеку. Першого священика Греко-католицької церкви я зустрів у 70-ті роки. Це був отець Станіслав Муха з Криниці. Ми відразу заприятелювали.

Як Ваш попередник відправляв латинську Службу Божу в церкві, адже церква архітектурно не пристосована до богослужінь у західному стилі?
Він один з бічних вівтарів поставив перед іконостасом і використовував його як головний. За іконостас не входив. Для мене найважливіше було ось що: повернення церкви до її первісного східного характеру. З естетичних міркувань я вже тоді не хотів робити так, як чимало священиків раніше і після мене, які перебудовували церковний інтер’єр, щоб надати святині римо-католицький вигляд. Це не мало сенсу і руйнувало храм. Церква – це цілість і не можна не бачити, що зовнішня сторона пов’язана з внутрішньою. Якщо в когось було хоч найменше відчуття естетики, то він церкви не змінював. Тут не треба було нічого більше, як лиш відчуття краси.

На брак цього відчуття могло б нарікати багато римо-католицьких священиків на Лемківщині.
Я бачив церкви зі знесеним іконостасом, церкви з іконостасом, перерізаним наполовину пилою, щоб залишилася тільки верхня частина, як-от у Новій Веси, і бачив церкви з іконами, – єдиною пам’яткою по іконостасі, – на стінах.

Як поводилися римські католики в Матієвій, коли Ви представили їм план ремонту церкви, замість переробити її на костел?
Я пояснив їм, що Греко-католицька і Римо-католицька церкви – це одне і те ж саме. Не зустрівся з опором. Ремонтував храм без плану й дозволу реставратора архітектурних пам’яток, але це таки нічого не змінило б, тому що після доносу контроль нічого поганого не знайшла. Я до сьогодні ремонтую церкви без документації. Реставратор з Нового Санча Левчук пізнав мою працю і довіряє мені, бо я все виконував ревно.
Під час ремонту відвідав мене працівник Управління безпеки. Не цілком добре знав, навіщо прийшов. Ми порозмовляли про щось загальне і вдруге я його вже не бачив. Отож я завершив свій перший ремонт. По суті, я забезпечив об’єкт від деґрадування і злодійства. Замурував діри у стінах, помалював бляху на даху, установив водовідведення. Ікони в іконостасі та розписи не чіпав, хоч була потреба. З урятованої нижньої частини іконостасу церкви з Нової Веси вдалося використати царські й дияконські двері. На більше не вистачило грошей, бо вони були парафіяльні, а не державні.
Закінчивши ремонт, я не освячував храму – він був католицький. Довелося вирішити питання, де буду стояти під час богослужіння. Священик мав стояти лицем до вірних. Я вирішив відправляти перед іконостасом, завдяки чому міг його врятувати. Кивот поставив за іконостасом, на давньому вівтарі.

Як реаґували на Вашу діяльність римо-католицькі священики на Лемківщині?

Траплялися непорозуміння. Бувало, що доводилося довго переконувати священика залишити іконостас, ікони чи розписи. Священики не знали суті справи, не знали лемків, греко-католицької східної літургії. Казали: «А це руське!». Отож я пояснював, що церкви є Господні. Найчастіше ми встановлювали порозуміння. Кілька разів я стримував священиків від знищення церковного інтер’єру.
А критика зустріла мене з боку греко-католиків. Ішлося про моє трактування лемків як поляків. Пам’ятаю вірш відомого мені автора, який написав, що ніхто не почувався так поляком, як лемко. Адже ми всі католики, ми одне ціле. До війни на Лемківщині не було непорозумінь. Вони почалися тоді, коли сюди прийшла українізація. То національні діячі з України кривдили поляків, а не лемки.

Українці нарікають на те, що після Акції «Вісла» Римо-католицька церква привласнила собі церкви, відкриваючи дорогу до переробок їх на костели.
Це була спадщина однієї Церкви. На територіях, де пройшла Акція «Вісла», існували дві римо-католицькі єпархії Перемиська і Тарнівська. У тій другій владика Степа і його капелан Жепа після виселення лемків негайно об’їхали возом усю західну Лемківщину. Владика сам був у кожній церкві. Наказав розібрати православні. Відтак відправив на Лемківщину 30 священиків. Кожен отримав колишню церкву і мав піклуватися про неї. Інколи першим поселенцем у селі був саме священик, а за ним ішли польські поселенці. У Перемиській єпархії конфлікт був більш напружений, ніж на Лемківщині, люди боялися там поселятись. Отож святині залишилися без опіки. Владика Барда доволі пізно почав приймати греко-католицькі церкви, тому багато з них зазнало знищення. На Перемищині партійні діячі думали, що зроблять щось особливо корисне, коли знищать храм. Ґмінні чиновники самі підпалювали святині! Це був один зі шляхів службового підвищення. А на Лемківщині церкви мали господарів, отож чиновники не могли проявити своєї ненависті до грецького католицтва. Випадково згорів храм у Новій Веси, імовірно, що від електрики. У Ставиші – внаслідок необережності з вогнем… і то злодія!.]

Закінчення в наступному числі «НС»

Поділитися:

Категорії : Лемки

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*