Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ №24 2016-06-12
Революція гідності розбудила життя українців у Польщі та Німеччині, на що вказує цьогорічне дослідження польського Інституту громадських справ та німецького Інституту європейської політики.
Експерти провели більше як 80 опитувань серед українських міґрантів і нацменшини. Варто відзначити, що цей останній статус існує лише в Польщі. Німецьке праводавство не виділяє такої категорії, як нацменшина.
Активність українців у Польщі виразно поділяється на вікові категорії, при чому молодших лідерів мають міґранти. Активні представники нац-меншини – це люди віком більш-менш 50-ти років. Центром активності довший час залишається Варшава, на що вплинула зростаюча в останні роки хвиля міґрації. У випадку нацменшини, мотивацією щодо актвиності є сильна національна ідентичність, пам’ять про рідні землі, депортацію, а також релігія, потреба збереження традиції, культури і мови. Для міґрантів один з найголовніших поштовхів становить потреба віднайти себе на новому місці і в новому середовищі. Як часто відзначено в дослідженні, Євромайдан зблизив дві українські спільноти в Польщі та підніс престиж українства. Важливим знаряддям були мас-медіа, у тому числі мережа Фейсбук. Чимало українців побачили в ньому знаряддя праці та консолідації власної спільноти. Це помічається і в характеристиці української громади в Німеччині. Експерти підкреслюють, що ці віртуальні зв’язки посилили активність і співпрацю в реальному житті, але різниці в потребах залишаються. Міґранти зацікавлені більше справами стабілізації свого перебування в державі, роботою чи леґалізацією перебування, а нацменшина зосереджується на справах культури, збереження ідентичності та мови. Попри різниці, позитивним прикладом у встановленні відносин вказується на співпрацю Об’єднання українців у Польщі (ОУП) та міґрантського фонду «Наш вибір». Важливою складовою процесу є також українські дипломатичні установи, у тому числі посольство України у Варшаві. Водночас меншинна сторона наголошує на потребі більшої активності з цього боку, але при розумінні обставин не конче у фінансовому плані. Йдеться про підтримку українського державного чинника, зокрема у відносинах з різними рівнями польської влади. Що стоїть серед викликів? Меншина має сформалізовані і сильні структури, в основному, у вигляді ОУП. Але її найбільшою майбутньою проблемою буде брак фондів на системну діяльність і слабка активність молодого покоління. Дехто в цьому контексті з меншинних респондентів вказував на потребу переходу до моделі, наявної, наприклад, у Канаді. Там спочатку є сприяння розвитку бізнесової активності у громаді, від якої потім саме до громади пливе підтримка. У свою чергу, міґранти в майбутньому повинні консолідувати і формалізувати свої структури. Завдяки цьому більш ефективно зможуть вести діалог, зокрема, з польською владою та суспільством.
У випадку Німеччини варто відзначити, що спочатку активність українців була пов’язана з реґіоном прибуття. Активнішими були представники західної України, ніж її центру та сходу. Але під час революції гідності розподіл почав заникати. Євромайдан також спричинив зростання української ідентифікації серед молодого покоління. Один з респондентів відзначав, що після анексії Криму не міг слухати російську мову, яку любив і вважав своєю рідною. Відкинення було спричинене асоціюванням мови з аґресією та брехнею. Цікаво, що в Німеччині дуже активною групою, патріотично і продемократично настроєною щодо України, є її міґранти єврейського походження. Там активність місцевих українців помічається практично у всіх вікових категоріях, при чому є тут «свої спеціалізації». Наприклад, старше покоління інтенсивно включається в гуманітарні акції, а молодше розкручує культурну та інформаційну діяльність. Тут появилась також і потреба боротьби з наслідками аґресивної російської пропаґанди, яка виливалась за посередництвом німецьких мас-медіа. «Росія дійсно інвестує багато грошей, зусиль та енергії для будування свого візерунку за кордоном. Україна цього не робить, тому ніхто тут не знає України і нас, українців», – говорив один з респондентів. На думку українців, у Німеччині головний виклик – це боротьба з недостатньою присутністю української тематики в публічному просторі. Громада також не має достатньої кількості своїх представників на рівні політичних структур. Все це спричиняє «невидимість» спільноти. На практиці це також означає брак лобістів. Респонденти в Німеччині відзначали, що через те їх проекти дуже часто не знаходять підтримки у вигляді фінансових ґрантів.
У своїх рекомендаціях дослідники відзначають, що з огляду на сприяння українців процесові демократизації самої України, в обох державах варто підтримувати ці спільноти. Підтримка української діаспори дає водночас вихід в Україну, її пізнання і шукання партнерів. Але підтримка повинна бути системною, а не базуватися на фінансуванні короткотривалих проектів. Якісне партнерство з боку державних структур усуває також можливість появи радикальних рухів серед діаспорних спільнот. У свою чергу, в рекомендаціях для української влади одне з головних місць займає справа покращення іміджу держави назовні. У цьому контексті згадується, зокрема, посольство України у Варшаві, яке повинно активніше включитися до консолідації українських ініціатив у Польщі. Цей виклик стосується й громадського сектору. Його перебування у роздрібненому і неформальному кшталті спричиняє нереґулярність активності та обмежує можливість сягати по зовнішні кошти. Об’єднання різних суб’єктів дозволяє також більш ефективно представляти свої інтереси. ■
