Степан Мігус ■ РОЗМОВА ■ №41, 2014-10-12
Батальйон «Айдар», який від травня цього року самовіддано бореться за територіальну цілісність України, несе на своїх знаменах девіз: «Ми прийшли перемогти і розійтися по домівках!». Потім додали ще: «З нами Бог!» У складі батальйону воюють добровольці з Луганщини, Закарпаття, Чернігівщини, Львівщини, Волині, Харківщини, Криму, Івано-Франківщини, Донеччини. Завданнями цього добровільного збройного формування є патрулювання доріг Луганщини, операції виводу цивільного населення з окупованих територій, розвідка, коректування вогню та інші окремі завдання, звільнення населених пунктів від бойовиків у взаємодії з підрозділами Збройних сил України.
Це добровільне збройне формування офіційно підпорядковується Міністерству оборони України, що діє на Луганщині у складі підрозділів Антитерористичної операції. До складу батальйону (його назва – від ріки Айдар, яка пропливає Луганщиною) входить декілька загонів: підрозділ «Холодний Яр», рота «Захід», Афганська рота, Волинська рота, Авторота і Золота рота. «Айдар» проявив себе в боях за північні і центральні райони Луганщини, брав активну участь у визволенні міста Щастя від російських найманців. Наприкінці липня батальйон зазнав значних втрат. У ніч з 27 на 28 липня загинуло 12 і були поранені 10 бійців батальйону.
Протягом серпня бійці продовжували брати активну участь у бойових діях у різних районах. Вони 12 серпня з боєм взяли м. Лугутине. Це сталося на трасі між с. Металістом та м. Щастям на Луганщині. Бійці їхали на вантажній машині в напрямку Щастя. Минувши поворот, через 1–1,5 км під’їхали до блокпосту, на якому майорів український прапор. Зупинилися і командир групи підійшов до вартового. На питання постового: «Хто такі?», відповів: «Ми – „Айдар”». «Айдар!» – вигукнув вартовий, а весь блокпост одночасно відкрив вогонь по вантажівці «айдарівців» та вбив частину бійців, яким не вдалося сховатись. Один з поранених дістався до бійців 80-ї окремої аеромобільної бригади, які колоною ішли з Металіста, і розповів їм про все, що трапилося. Десантники рвонули на допомогу потерпілим, улетіли на блокпост і вступили у бій. Через дві години після цього бою починалося оголошене перемир’я. Після трьох днів переговорів, 8 вересня, «айдарівці» змогли забрати тіла 33 загиблих, на багатьох були сліди знущань. Станом на 26 серпня батальйон утратив на полі бою 56 своїх добровольців.
Самопосвята і відвага, з якою воюють добровольці батальйону «Айдар» за незалежну Україну, привела до того, що їх звинувачено у зловживаннях. Неурядова організація захисту прав людини «Amnesty International» («Міжнародна амністія») закликала українську владу інтеґрувати «Айдар» у систему чіткого підпорядкування, контролю та підзвітності, а також оперативно розслідувати всі повідомлення про злочини і притягнути винних до відповідальності.
Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк під час зустрічі з генеральним секретарем «Міжнародної амністії» Салілом Шетті висловив готовність уряду вжити відповідних заходів. Командир роти «Захід» цього батальйону Ігор Лапін («Зола») висловив свою позицію в ефірі ЕспресTV: «До мене ніхто ще не звертався. З приводу звернень до керівництва інформації не маю. Якщо „Amnesty International” має докази, то вони мають бути перевірені і передані українській владі. Я вважаю, що це голослівне звинувачення. Проти батальйону, який воює на 4 фронтах, є російські найманці, яких фінансує Путін, генерали, які зраджують, сепаратисти, які сидять по той бік окопів, і внутрішній ворог – люди, які можуть взяти будь-яку форму, нашити шеврон (нашивка на мундирі – ред.), скоїти злочин і звинуватити „Айдар”», – сказав він. І додав: «,,Міжнародна амністія”» в цій інформвійні зайняла упереджену позицію. Боюся назвати – проплачену, але цілком необ’єктивну».
І. Лапін (його родина була переселена з Польщі в Україну), позивний «Зола», командир роти особливого призначення «Захід» у складі батальйону «Айдар», лікується нині від ран у рідному Луцьку. Він погодився розказати про події у східній частині України.
Степан Мігус: Яке місце займає ваша рота в батальйоні «Айдар»?
Ігор Лапін: Батальйон «Айдар» проводить бойові дії в Луганській області. Він тепер має статус окремого штурмового 24 батальйону. І в цьому батальйоні є штурмовий підрозділ – це рота «Захід». Це фактично потужний підрозділ, який проводить усі бойові операції. Я – командир цієї роти. Ми по прізвищі мало себе знаємо, а тільки по позивних звертаємося до своїх колеґ і бойових побратимів. Мій позивний – «Зола».
Як Ви потрапили до цього батальйону?
Перед тим, як я потрапив туди добровольцем, один з наших політиків хотів поїхати провідати хлопців, які воюють. Йому потрібна була охорона. Я організував йому цю охорону і провів його туди. Він там побув… день, пофотографувався, як завше. Потім я допоміг йому вибратися з території бойових дій, відправив його назад, а сам залишився з хлопцями.
Чи раніше Ви мали щось спільне з військом?
Я – кадровий військовий. На пенсії з 1996-го, відслужив майже десять років. Служив я солдатом строкову службу – це ще було за СРСР. Після того закінчив військове училище. І вже після цього служив офіцером у Збройних силах України. Я звільнявся старшим лейтенантом…. А в батальйоні «Айдар» нагород і звань чомусь не дають (сміється). Зате міліцейські батальйони нагороджують дуже швидко, так само і звання роздають наліво і направо… «Айдар» на даний момент підпорядкований відомству Збройних сил України, тобто Міністерству оборони України. Ми не за нагородами прийшли. Ми прийшли воювати за незалежність нашої держави.
У складі батальйону є люди з Волині?
В нашому батальйоні є люди з усієї України, але кістяк штурмової роти «Захід» становлять волиняни. Практично жодні бойові операції без нас не обходяться, ми є першим та основним бойовим підрозділом нашого батальйону. Є в батальйоні різноманітне тилове забезпечення і штурмові підрозділи: це рота «Захід» і ще штурмовий підрозділ, який складається переважно з воїнів-афганців, і ми найчастіше разом воюємо.
Ваша рота постійно на першій лінії?
Постійно. Без нашої роти жодна бойова операція не проводилася, жодне місто не бралося. Я б сказав, що ми їх здобували тільки нашою ротою. Так буде точніше, хоч інколи до нас приєднувалися інші групи по десять, п’ятнадцять чоловік: чи то розвідка, чи інші. Вони тоді фактично нам підпорядковуються. Так склалося, що я керую тими бойовими операціями і моя рота їх виконує. Командир батальйону, звичайно, теж приїжджає і бере участь у бойових діях. Але в нього є більші завдання, а не лише з нами по окопах бігати: постачання, озброєння і так далі.
Бути постійно на передовій у бою означає жертви…
Перша лінія – це найбільші жертви, тому що ми проводимо всі штурмові операції. За цих вісім бойових операцій, які проводила рота «Захід», загинуло 6 бійців з нашої роти й один з розвідників, хлопчина з Камінь-Каширського. Ми вміємо сильно воювати і стараємося, а особливо я як командир, берегти свій особовий склад. Сказати чи це мало, чи багато жертв – я не можу, тому що для сім’ї це велика втрата, для роти це відсотки, а для держави – статистика. Під час останніх подій наша рота понесла великі втрати. Я вже тоді був у лікарні після Хрящуватого (у серпні російська армія знищила селище Хрящувате – ред.). Ми вийшли з тих боїв з багатьма пораненими, але насправді максимально зберегли особовий склад. А таких, що ніде не були поранені, було в підрозділі 12 осіб. Фактично за годину до перемир’я чи вже навіть під час перемир’я, бо там дійсно встановити час неможливо, всі загинули, крім тих, що поранені. Можливо, хтось є в полоні, але я цього не знаю.
Проти кого воюєте? Росіяни кажуть, що їхньої армії нема у східній частині України. Тобто воюєте зі своїми-таки громадянами, які виявляються п’ятою колоною відомого сусіда, чи все ж таки проти російської армії, яка фактично вторглася на українські землі, хоч Кремль не хоче цього визнати?
Стовідсотково я воюю з російською армією, з реґулярними збройними силами Російської Федерації. Раніше ми воювали з російськими найманцями. Полонені, які нам попадалися, переважно були зі станиці Кущовської, Кубані, Ростова і так далі. Це був липень. Станом на 14 серпня, коли ми були в Хрящуватому, згідно з розповідями полонених, яких ми брали, в Луганську було близько 600 чоловік особового складу. На даний момент у Луганську – біля 15 тисяч. Вони не могли народитися нізвідки. Тобто Луганськ 15 числа можна було брати силами одного підрозділу. Натомість на сьогодні там є російські реґулярні війська, і нехай мені кажуть, що хочуть, і чи Росія признається чи ні, я знаю, кого я бив і буду бити далі.
Чи одностороннє на практиці припинення вогню президентом Петром Порошенком має якийсь сенс?
Розумієте, вже було одностороннє припинення вогню. Ми рахували загиблих і поранених. Тепер відбувається точно те саме. Ми щораз більше і більше рахуємо загиблих і поранених. У зв’язку з тим, що там тепер іде перегрупування сил, формування певних бойових «кулаків», то я думаю, що воно має сенс для зливу (переносно: залишати на поталу – ред.) держави. Це моя суб’єктивна думка, тому, що в даному випадку Організація безпеки і співпраці у Європі рахує кількість порушень. І ми рахуємо кількість порушень, а їх зі сторони ворога дуже багато.
А мир? Чи можна його сподіватися?
Звичайно, хочеться миру і нам, і всім порядним людям. Але мусимо мати свідомість, що аґресор зупиняється там, де його зупинять.
Як, на Вашу думку, буде розгортатися ситуація?
Якщо наші можновладці, керівництво нашої держави, не видасть людям зброї, як це було під час ІІ Світової війни, то границя може бути десь близько Житомирської області. Не видавати людям зброї – це недопустиме… Нарили біля Маріуполя траншей, і що з того? У нашій державі понад чотири мільйони здорових чоловіків, які могли б тримати зброю в руках. Видайте їм зброю, а я тоді подивлюся на аґресора, який відважиться воювати з чотирма мільйонами стволів.
Чим конкретно могли б допомогти в цій боротьбі мільйони українців, розсіяних по всьому світі?
Блокуванням російської економіки. Путіну неважливо, скільки росіян чи українців загине. У нього дуже багато грошей, особисто йому не можна пошкодити. Але якщо блокувати російську економіку іншими методами, то це викличе обурення людей у державі. Росія – це велика мильна булька. Чим більші її розміри, тим тонші її стінки, от вона просто трісне.
Чим можна допомогти безпосередньо молодим героям, які воюють за Україну?
Іде зима, потрібний одяг, теплі речі, термобілизна… На даний момент найбільше потрібні кевларові шоломи, бронежилети. Є такі моменти, що саме ці засоби захисту є далі дефіцитними. Волиняни налагодили вже виробництво власних. Залишилося пройти певну бюрократичну машину, тобто ліцензування, сертифікацію. Думаю, що ми це пройдемо в максимально швидкому темпі. Узагалі необхідна фінансова допомога, речі, а найбільше – високоточна зброя. Цивільні люди, чого ми свідомі, можуть допомогти, наскільки їм сили дозволять. Вони не можуть допомогти постачанням зброї. Тут уже мусять бути міждержавні узгодження. Є держави НАТО, які щось там обіцяють… Просто вже надоїло слухати про стурбованість Європи і занепокоєння Америки. Воно так уже надоїло, що хай вони краще нічого вже не говорять. Розумієте, згідно з Будапештським договором, американці, так як і Росія, і Великобританія, були нашими ґарантами безпеки. Один ґарант пішов на нашу державу війною, а де є ще два ґаранти – Великобританія і США? Вони нібито щось роблять. Але я не бачу санкцій нашого керівництва проти Росії. І не можу цього зрозуміти. Щось уводить Європа, щось Америка, а Україна – ні. До речі, багато санкцій не треба. На даний момент Іран не є вже атомною державою. Нехай їм знімуть ембарґо на торгівлю нафтою, і Росії за короткий час не буде. Ціна буде падати, а тоді Володя Путін вийде і почне розказувати, що він дуже цінує територіальну цілісність України.
Постає питання, для чого Україні європейське співтовариство, яке не дуже вміє чи хоче рішуче постояти в цьому випадку за майбутнього партнера?
Європейський Союз – це не тільки політичні чи економічні зв’язки. Це моральні цінності. Але в тому самому Євросоюзі теж не все є гаразд. Там також є своє керівництво, партії, свої погляди. Європейський Союз, уводячи нині санкції, не може різко їх ввести, тому що сам буде нести великі збитки. І деякі несе. Для мене ЄС – це більш моральні принципи, ніж політичні чи економічні. А Росія – це, на даний момент, тиранія. Нам там нема що робити, хоча чи не в кожного з нас є в Росії багато родичів. Я ще так скажу, Путін – це не Росія, а Росія – це не Путін. Я думаю, що й там теж рано чи пізно прокинуться, отак, як прокинулася Україна.
Мене дуже непокоїть факт участі на боці терористів найманців з Чечні. Чеченці – волелюбний народ, а стоять на боці аґресора. Чому?
Чеченці – це справді волелюбний народ, а кадирівці (бойовики президента Чечні Рамзана Кадирова – ред.) – це прихвосні Росії. Там воюють кадирівці за гроші. Скільки Путін гатить у Чечню на утримання отого силового апарату Кадирова, то за ті гроші можна було б побудувати ще дві Чечні. Ще раз повторюю – це не чеченці воюють, а найманці. На українській стороні також воюють чеченці. Вони розуміють ціну свободи. Їх Україна прихистила. Є люди волелюбні, а є й найманці. Бандит і зрадник ні національності, ні роду, ні племені не має. Вони бандити, у них нема нічого святого, крім грошей.
Скільки ще часу, на Вашу думку, треба на повноцінне відродження української армії, яка народжується просто на лінії фронту?
Перш за все, українська армія мусить відроджуватися в головах людей. Треба зрозуміти, чому так завзято воюють добровольчі батальйони, а реґулярні війська – ті, що призвані чи контрактники, не так вже віддано. Крім всього, що маємо, мусить переважати ідея. Батальйони – це фактично і є наша армія.
Доволі часто доводиться чути, що серед вищого командного складу української армії є зрадники?
Ви собі навіть не уявляєте скільки. Живий приклад – Іловайськ. Мало того, що їх туди послали, і як їх виводили. Там була суцільна зрада. Знаєте, а хлопці не дадуть збрехати, у Хрящуватому, де в нас були мінімальні втрати, я не виконав наказу, який мені дали. Тобто я не поставив блокпост там, де мені наказали, на карті намалювали у штабі. Я відійшов буквально 100 метрів від вказаного місця… На ранок ми побачили, що зробили правильно. Те місце, де ми мали стояти, було просто «переоране» снарядами. Ще один випадок: мої хлопці, які за наказом пішли перевірити населений пункт без жодної стратегічної вартості, в якому не було ні однієї хати, а просто одні димарі, там і загинули, бо були зраджені. Уже після підписання в Мінську перемир’я, а ще короткий час перед його входом у дію, моїх «айдарівців» відправляють уперед майже до самого Луганська, а війську кажуть відступати за річку, залишаючи всі три блокпости… Це навіть не була засідка російського спецназу, який зайняв ці блокпости. Вони просто не встигли ще познімати наші прапори, а хлопці думали, що там свої… Хтось же знав, що «айдарівців» відправили туди, що там уже немає наших, хтось же міг раніше відправити важку техніку… І не можна цього назвати некоординованістю наказів, тому що всі накази віддаються в одному місці. Розумієте, хтось дав наказ «айдарівцям» іти вперед, а військам іти назад, унаслідок чого згинув увесь підрозділ. Це не лише іловайський котел, у зв’язку з яким будуть створювати слідчу комісію у Верховній Раді. В інших, в цьому й згаданих мною випадках, теж мають працювати слідчі комісії… Рано чи пізно я докопаюся до правди, хто дав наказ «айдарівцям» іти вперед, а війську йти назад. І я до горла того генерала таки доберуся. Я повинен це зробити для моїх загиблих хлопців. Зрадників, проплачених і на зарплаті ФСБ Росії, – в Україні безліч. У нас міністр оборони був чинним працівником ФСБ, то про що тут дальше говорити. Тобто в нас державу зливали явно. Ось така картина.
Коли повертаєтеся до своїх фронтовиків на схід країни?
На даний момент я лікуюся. З хлопцями зв’язуюся щоденно. Поки є так зване перемир’я, буду доліковуватися. Тепер у Луцьку відкрився з ініціативи «Самооборони Волині» центр підготовки бійців, у якому задіяний і я. Молоді люди мають навчитися, що це таке сучасна війна. Але якщо станеться щось непередбачене, довго роздумувати не прийдеться. Поїду відразу. ■
