Степан Мігус ■ ПОДІЇ ■ №9, 2017-02-26
Напередодні святого Валентина 14 лютого ушосте вирушив з допомогою в Україну, цим разом у напрямку Авдіївки, ольштинянин Міколай Подчарський.
Я з ним розмовляю за годину перед від’їздом у зону війни, взагалі не дивується моєму питанню: чи має українські корені?
Майже всі, з ким зустрічаюся, починають від цього запитання, – усміхається мій співрозмовник. – Ні, я – стовідсотковий поляк. Просто по-людському допомагаю сусідам у великій біді, якою є війна зі страшним російським ворогом. Усе почалося понад два роки тому. Від того часу маю зв’язки з фондами «Шпиталь Майдану» в Україні і «Польський благодійний комплекс» Артура Нємчика в Польщі, які допомагають жертвам війни. Зокрема від них знаю про драматичну ситуацію в Авдіївці й околицях після того, як аґресор атакував це місто, не жаліючи мирних мешканців. За два дні перед від’їздом я знов одержав на Фейсбуку волання з Авдіївки про допомогу. Там-бо далі йде війна. Зрештою, ситуація загострюється в усьому реґіоні Донбасу. Як же ж у такій ситуації не допомагати? Адже 35 років тому назад, коли в нас був «воєнний стан», нам допомагали німці і майже весь демократичний світ. Я переконаний, що вчинене комусь добро повертається стократ.
М. Подчарський, колишній поліцейський з 15-річним стажем, грошей не збирає. Він приймає необхідні для воїнів і цивільного населення речі: медикаменти, одяг, потрібні після обстрілів аґреґати для струму. Йому пишуть благодійні організації: «Нам вкрай необхідні 10-літрові бутлі для кисню, медичні пов’язки, пластирі, що тамують кров, та інші набори для переливання крові, набори, щоб зробити нерухомими перебиті кінцівки, а також термоодяг, харчі з довгим терміном зберігання тощо». І закінчують: «Люди, допоможіть»! Пан Подчарський – один з тих, хто чує це волання і реаґує на нього. Він не ставить собі питання, чи варто допомагати Україні, він це робить.
– Сьогодні ворог є в Україні, а завтра може бути в нас, – говорить. – Подібне ми вже мали в історії. Пригадаймо собі 1920 рік минулого сторіччя. Тоді українці і поляки разом не пропустили його далі в Європу.
– Нам, звичайно, по-людському треба робити своє, тобто допомагати людям у потребі, – рішуче стверджує, одночасно даючи до зрозуміння, що політика в цьому питанні його не цікавить.
– Я чую волання Авдіївки, як раніше інших атакованих місцевостей. Там ситуація трагічна. Ідуть бої, гинуть солдати і цивільне населення, а чомусь складається враження, що багато людей уже збайдужіло до цього. Тому закликаю на всю Польщу: «Допомагайте!». Шкода, що мало хто чує це моє волання.
Цього разу, однак, почули і відгукнулися на нього українці з Ольштина й околиць. Вдалося зібрати потрібні засоби вартістю приблизно 10 тисяч злотих.
– Веду автомобіль з дарами на колінах, – жартував він. – Тепер в основному везу медикаменти: різного роду пов’язки, придатні для ран від пострілів, голки для уколів, 15 ортопедичних комірів, півтисячі термічних покривал (коців). Дешево вдалося купити два аґреґати для електроструму. Моє комбі «забите» під сам дах.
Добродійник з Ольштина якийсь час після вибуху війни на Донбасі почав організувати на Вармії і Мазурах відпочинок для осиротілих дітей, які втратили батьків на війні, або вони були важко поранені. У такий спосіб хоч на декілька днів відірвалося від трагедії понад двісті дівчаток і хлопчиків. Благодійникові допомагали польські родини, які брали дітей до себе. Рідше це траплялося з українцями.
Люди великого серця до сьогодні посилають найбільш потребуючим пакунки з одягом і харчами. До них, завдяки благородності М. Подчарського, який зумів достукатися до людських сердець, помандрувало поштою вже понад сто пакунків. ■
