Богдан Гальчак ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №49, 2013-12-08
У Речі Посполитій 1768 р. відбулося національно-визвольне повстання, відоме під назвою Барська конфедерація. Офіційно Річ Посполита не була тоді ще незалежною державою, а знаходилася фактично під протекторатом Росії. У Польщі були розміщені царські війська, а реальну владу здійснював російський посол. Король Станіслав-Август Понятовський був тільки маріонеткою в руках Москви. Безпосередньою причиною повстання було надання рівних прав т.зв. «різновірцям» (тобто людям, які сповідували іншу релігію, ніж католицька), що вчинено під тиском Росії. Православні, явно дискриміновані до того часу в Речі Посполитій, отримали можливість вільно відправляти свій обряд та доступ до влади. Це викликало шалений опір з боку консервативної, католицької польської шляхти. Конфедерація була спрямована проти Росії і короля.
Цей рух мав однозначно аристократичний характер. Основним центром повстання було спочатку Поділля. Для українських селян конфедерати були втіленням найгірших рис шляхти – погорди і презирства до всього, що «руське». Придушувана роками ненависть спалахнула з великою силою. Спричинилася вона до вибуху великого українського народного повстання, яке називається коліївщиною. Збунтовані селяни вбивали шляхтичів. Царські війська українське населення вітало з ентузіазмом. Звичайно, очікування того, що царські війська принесуть Україні свободу, було дуже наївним. Ліквідація панщини не була метою царизму. У Росії ця система була не менш жорстокою, ніж в Речі Посполитій. Царська армія і вірні королю Польщі війська жорстоко пацифікували терени, де розгорілася коліївщина. До своїх палаців і садиб повернулися колишні власники. Селяни знову були змушені робити на панщині. Деякі учасники коліївщини втекли на угорський бік кордону. Австрійська влада дозволила їм селитися на Закарпатті та Лемківщині (на угорській стороні).
Конфедерати перенесли свою діяльність на територію, де переважало польське населення, і продовжували боротьбу. Війська у конфедератів було мало, а до того ж погано озброєне й непідготовлене, його командири були посварені між собою. Повстанці в основному вели партизанську війну. Їх підтримали Франція, Туреччина, а також на деякий час і австрійська влада. їхній опір 1772 р. був остаточно придушений царськими військами. У період Барської конфедерації бойові дії велися також на території Лемківщини.
найвища політична влада Конфедерації – Генеральна рада – 1770 р. розмітилася, за згодою австрійської влади, у Пряшеві. У той же час у Бескидах появилися війська конфедератів. Було споруджено кілька укріплених таборів, з яких конфедерати робили напади на російські підрозділи в Малопольщі. Найбільше значення мав табір, розташований недалеко від села Ізби в Горлицькому повіті, де мав свою резиденцію найвидатніший командир конфедератів Казимир Пуласький. 25 липня 1770 р. з Кракова вирушив проти конфедератам сильний підрозділ царського війська (близько 3200 солдатів), на чолі з полковником Іваном Древичем. Оскільки Пуласький мав під своїм командуванням усього 1500 погано озброєних людей, результат їхньої сутички неважко було передбачити. У серпні 1770 р. сили конфедератів у Бескидах були повністю розбиті. Царські війська здобули і зрівняли з землею укріплені табори. Самі конфедерати в більшості полягли на полі бою, або перейшли через австрійський кордон і були інтерновані.
Збережені документи не містять інформації про те, як складалися відносини між лемківським населенням і конфедератами. Проте існує інформація посередня. Видатний лемківський письменник Володимир Хиляк (1843–1893 рр.), більш відомий під псевдонімом Єронім Анонім, написав згодом історичний роман «Шибеничний верх», дія якого відбувається якраз у період Барської конфедерації. Аналіз змісту твору показує, що автор добре знав реалії епохи, про яку він писав. Користувався збереженими документами, а також розповідями людей. Часи, в які жив В. Хиляк (друга половина ХIХ ст.), не так далекі були від 1770 р. Проте його твір – це художня література, а не історичне дослідження.
Автор починає свою розповідь з прибуття конфедератів на Лемківщину. Жителі гірських сіл приймали військо шляхти з байдужістю. Вони не знали, що то за військо і за що воює. Хиляк у своєму романі підкреслив величезний контраст між гарними свободолюбними ідеями, які проголошували керівники конфедератів, і реальною поведінкою щодо лемківського населення, яка відзначалася зарозумілістю та жорстокістю. Конфедерати реквізували продукти харчування без будь-якої оплати. Коли селяни стали чинити цьому опір, конфедерати назвали таку поведінку актом зради. Почалися екзекуції. Поруч з кожним табором конфедератів була шибениця. Вони були встановлені на пагорбах, які лемки назвали «шибеничними верхами».
Лемки за це назвали конфедератів своїми переслідувачами і глибоко зненавиділи. Прихід царської армії був для них актом визволення. Конфедерати, які переховувалися в лісі після поразки, не могли розраховувати на допомогу від лемків. Навпаки, якщо вони потрапляли в руки селян, їх чекало покарання різками, що для шляхтича було великою ганьбою. Автор також описує, як лемки повісили на «шибеничному версі» одного з конфедератів, відомого своєю жорстокістю. Ці дії Хиляк показує як акт справедливого покарання за кривди, заподіяні лемкам конфедератами.
Як показує історія угорського повстання, від 1703 – 1711 рр. була можливість залучення лемків до боротьби за свободу. Однак барські конфедерати діяли зовсім інакше, ніж Францишек Ракочи. Не проголосили релігійної толерантності. Одним із їхніх головних гасел було скасування рівноправності для «різновірців», введеної в речі Посполитій під тиском Росії. Керівники конфедерації не обіцяли селянам полегшити панщину. Метою барських конфедератів була Річ Посполита надзвичайно консервативна, нетерпима, з пануванням шляхти. У такій державі українське населення було приречене на дискримінацію.
З сучасної точки зору, доброзичливе ставлення лемків і всього українського населення в Польщі до царської армії в ході барської конфедерації може шокувати. Але треба мати на увазі, що царські війська прибували до Речі Посполитої в ролі союзників польського монарха, а королівська армія діяла з ними спільно. Навіть частина польської шляхти не підтримала барських конфедератів, з огляду на їхній крайній консерватизм. Симпатію українського населення в Речі Посполитій до царських військ збільшував той факт, що більша частина царських солдатів походила з Київської та Полтавської губерній, отож були вони ближчі українським селянам, з погляду культури, ніж польська шляхта.
З падінням Речі Посполитої, в результаті її розділів, закінчився теж важливий етап в історії лемків. Найдавніша історія лемків – це, насамперед, довготривалий процес заселення цієї території предками сучасних лемків, які прибули з України. Акція поселення почалася в ранньому середньовіччі, а закінчилася в XVII ст. Українські поселенці, які колонізували західні Карпати, зіткнулися з поселенцями словацькми, німецькими та польськими. Неможливо тепер точно визначити, хто «перший поставив свою ногу» в даному місці. Проте цей факт не має практичного значення.
Лемки на землі своїх предків є автохтонним населенням, незалежно від того, чи проживають вони у якійсь частині Бескидів з XII чи з XVII століття. Живуть вони на цій землі з незапам’ятних часів. Не заселили її шляхом завоювання, але в результаті мирного поселення, яке здійснювалося при повному схваленні офіційною владою (українськими боярами, шляхтою польською та угорською, а навіть католицькими єпископами). Передусім, покоління лемків вклали у розвиток Лемківщини величезні зусилля.
