Богдан ГальчакЛЕМКІВСКА СТОРІНКА№8, 2014-02-23

Коли лемки-селяни були звільнені з кріпосної залежності, то швидко довідалися про нормальні проблеми вільних людей. Насамперед, що вони повинні платити податки, які не були низькими. Раніше за вреґулювання селянських повинностей щодо держави відповідав шляхтич. Звичайно, лемківські господарі намагалися отримати якнайменший розмір податку. Як виникає зі звітів австрійських чиновників, часто застосовувалися такі хитрощі: у той час, коли збирачі податків проводили інспекцію, селяни переводили частину корів на «угорський» бік кордону. Худоба перебувала по другій стороні кордону під опікою друзів і членів родини. Коли податкові інспектори відходили, то худобу повертали додому. Звичайно, лемки з другої сторони кордону робили так само.
За панування Габсбургів введено на Лемківщині теж загальну військову повинність. Коли синів забирали в казарми, то це створювало труднощі для лемківських господарств, у яких були цінні кожні робочі руки. Молоді люди неохоче залишали рідне село. Навіть сьогодні лемки з нагоди різних подій співають старі рекрутські пісні. Виражається в них глибокий жаль. Рекрути прощаються з друзями та з родинами. Скаржаться на важке життя в казармах. Але водночас військова служба давала можливість краще зрозуміти світ. Раніше життя звичайного селянина часто обмежувалося до його рідного села і сусіднього містечка, де проходив ярмарок. Одна з рекрутських пісень є своєрідною розмовою молодого рекрута з його шаблею. Він звертається до своєї зброї з жалем, каже, що зав’язала йому світ, а навколо так багато гарних дівчат. Погрожує, що кине шаблю в Дунай і знайде собі дружину. Проте наприкінці пісні обіцяє, що коли вже знайде собі жіночку, то шабелину знову до боку припне. Ця пісня виражає неоднозначне ставлення до військової служби: вояк її не любить, але водночас вона його чимось притягує.
Іноді пісні новобранців мали приховане значення. Дуже популярна серед лемків пісня «Кедь ми пришла карта нароковать» насправді є пародією угорської патріотичної пісні. В «ориґіналі» молоді хлопці на вістку про оголошення набору до війська радіють, що вони матимуть можливість служити під угорським прапором, і на радощах танцюють чардаш. В інтерпретації лемків, рекрут, отримавши повістку до війська, відразу шукає приводу, щоб якось вікрутитися зі служби для імператора. Коли стає зрозумілим, що від казарми не втече, щойно тоді йде в корчму танцювати чардаш. Проте не з радості, а з жалю.
Служба в австрійській армії мала творчий вплив на лемківський фольклор. Був він тим більший, що австрійські офіцери помітили музикальність багатьох молодих лемків і охоче направляли їх до військових оркестрів. Після повернення в рідні села колишні рекрути часто переробляли мелодії, які грали в оркестрі, для потреб народного музикування. Таким чином, у лемківському фольклорі появилися фраґменти творів видатних європейських композиторів (наприклад, Франца Шуберта) .
Гарнізони австрійського війська, що були розміщені на Лемківщині, мали ту перевагу, що являли собою ринок для продажу сільськогосподарської продукції, чим скористалися теж лемківські господарі. Потреби війська були іноді цілком специфічні, наприклад, кірасири (тобто кавалеристи) свої шоломи прикрашали павиним пір’ям. Оскільки попит на цей товар був значним, то в деяких лемківських селах розвинулися господарства, де розводили павичів, що знайшло відображення в текстах народних пісень.

Після звільнення селян від кріпацтва лемківська молодь отримала можливість на власний розсуд вирішувати свою долю. Частина ґаздівських синів прагнули до підвищення соціального статусу через освіту. Це був важкий вибір. Освіта переважної більшості селянських дітей (і не тільки лемківських, а й польських, словацьких чи угорських) закінчилася на рівні початкової школи (парафіяльної). Здобуття середньої та вищої освіти коштувало дорого, а лемківські ґазди не належали до заможних.
Проте деякі лемки здобували не тільки середню, а й навіть вищу освіту. Часто це вимагало героїчних зусиль. Навчання мусили поєднувати з роботою (наприклад, репетиторством). Їх постійно супроводжувала бідність. Багато селянських синів за своє бажання вчитися заплатили важкою хворобою (наприклад, туберкульозом). Поступово, однак, формувався прошарок лемківських інтеліґентів. Його представники часто походили з родин греко-католицького духовенства.
Амбітні молоді люди з Лемківщини готувалися передусім до священицького сану. В цьому випадку значну частину вартості навчання фінансувала Церква, а духівництво користувалося великою повагою. Лемківщина була справжнім осередком кандидатів до духовних семінарій. Більшість з них поверталися пізніше парохами в лемківські села. Деякі з них після завершення богословської освіти осягали високі посади в структурах Церкви. Серед найвидатніших діячів Греко-католицької церкви в Галичині був Йосип Сембратович (1821–1900 рр.). Він народився на «галицькій» Лемківщині, в селі Криниці, у священицькій сім’ї. У 1870–1882 рр. він був греко-католицьким митрополитом Галичини. Пізніше він перебував у Римі при папському дворі.
Деякі вихідці з Лемківщини зробили кар’єру в іншому напрямку. Вони були інженерами, професорами у вищих навчальних закладах, а також видатними митцями. Дмитра Бортнянського (1751–1825 рр.) вважають одним з найвидатніших українських композиторів. Більшу частину свого життя він провів у Петербурзі при царськрму дворі. Освіту він здобув в Італії. Проте його батько походив з «галицької» Лемківщини, із села Бортного. На жаль, під час навчання в угорських, німецьких, польських та російських університетах студенти з Лемківщини в чужому середовищі часто піддавалися асиміляції і втрачали зв’язок з середовищем, з якого походили їхні сім’ї.
Лемківська громада проходила неминуче розшарування. Виділилася група заможних господарів (ґаздів). Це були люди найбільш підприємливі, працьовиті. Решта мусили задоволитися більш скромною майновою позицією. У лемківських селах проживали теж єврейські сім’ї. Вони в основному займалися веденням корчми, що перважно виконувала теж функцію крамниці. У часи кріпосного права ця діяльність була тісно пов’язана зі шляхетським двором. Корчмарі платили шляхтичеві, який забезпечував їм монополію на торгову діяльність у своїх селах.
Основним товаром, який продавався у корчмі, був алкоголь. Він походив з гуральні, що належала шляхтичу. Цей вид промисловості був основою для існування багатьох шляхетських сімей, як польських, так і угорських. Попит на алкоголь був високий. Для багатьох людей це було єдиною розвагою і втечею від суворої дійсності. Багато любителів міцних напоїв довели своє здоров’я і господарство в стан руїни. Це явище існувало також у польських та словацьких селах.
У другій половині XIX ст. греко-католицьке духовенство вживало заходів щодо зниження споживання алкоголю у своїх парафіях. Створювалися спеціальні «братства тверезості», члени яких присягали стримуватися від споживання алкоголю. Намагалися зорганізувати дозвілля сільських жителів так, щоб вони з користю проводили свій вільний час, без споживання алкоголю. Сильним прихильником боротьби з алкоголізмом був митрополит Йосип Сембратович. ■

Поділитися:

Категорії : Лемки

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*