Богдан Гальчак ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №18, 2014-05-04
Православні місіонери в Америці вдало використовували суперечки у греко-католицькому середовищі. Пропаґандою вони переконували вірян греко-католицького обряду, що проукраїнські священики насправді є поляками, які мають на меті повністю латинізувати церкву й полонізувати її прихожан. Ця арґументація чітко влучала в ціль, переконуючи неосвічених людей, загублених у чужому середовищі. На зламі XIX i XX ст. перехід греко-католиків у православ’я навіть набрав масового характеру в деяких реґіонах США. Греко-католицьку віру не полишали передусім ці віряни, які підтримували українську національну ідею. Прийняття москвофілами православ’я зміцнило українські позиції Греко-католицької церкви в Америці.
Поступово ситуація Греко-католицької церкви у США стабілізувалася. Римо-католицьке духовенство усвідомило, що в американських реаліях невизнання окремішності греко-католиків стає причиною масового переходу в православ’я. Але для повної стабілізації треба було, щоб Папа Римський призначив греко-католицького єпископа. Однак діяльність Римської курії в цьому напрямку блокувало впливове на той час угорське духівництво, яке хотіло утримати владу над Греко-католицькою церквою в Америці. З Риму до США 1902 р. напрямили ксьондза Шандора Годобая у ролі апостольського делеґата з питань греко-католиків. Однак з ним відмовилося співпрацювати духовенство як з Галичини, так і з Мукачівської та Пряшівської єпархій.
Папа 1907 р. видав буллу, згідно з якою утворено греко-католицьку єпархію у США. Першим єпископом став Сотер Ортинський, родом з Галичини. Однак булла не надавала єпископові повних прав. Американські римо-католицькі біскупи й надалі контролювали греко-католицькі парафії. Без дозволу місцевого біскупа латинського обряду єпископ Сотер Ортинський ніщо не міг вирішувати у парафіях, які формально йому були підпорядковані. Лише 1913 р. греко-католицький єпископ у США отримав такі ж права, як і біскуп. Тоді Греко-католицька церква отримала повну незалежність від римо-католицького духівництва. Однак це не вирішило внутрішніх проблем у греко-католицькому середовищі в Америці. Велика частина духівників і прихожан цього віровизнання не хотіла підпорядковуватися єпископові Ортинському.
Під кінець XIX ст. у США відбувся розкол у лемківській громаді. Частина еміґрантів залишилася вірною греко-католицтву, а частина – перейшла до православ’я. Прийняття православ’я найчастіше тягнуло за собою визнання російської національної ідентичності. У Православній церкві в Америці виразно панував російський дух. Духівництво представляли майже виключно корінні росіяни. Греко-католицькі священики, які прийняли православ’я, не володіли російською мовою, тому були відсторонені від праці з вірянами.
Успіхові православної місії у США сприяло ставлення американської влади, яка толерантно відносилася до діяльності православної місії на своїй території і пропаґування російської національної ідентичності серед еміґрантів з Центральної Європи. Сполучені Штати і царська Росія в цей період зберігали дуже хороші стосунки. Між ними не стояли суперечливі політичні інтереси. В американському суспільстві Росію високо оцінювали, вважаючи її дуже багатою країною.
Повага американців не викликала особливо великого припливу російських еміґрантів до Америки. Жителі США знали, що бідність є основною причиною еміґрації. Чим більше еміґрантів з тієї чи іншої країни приїжджало до США, тим нижчий був авторитет цієї держави в очах американців. Еміґрація з Росії була невеликою. Царська імперія розляглася на широких територіях. Тут існувало багато можливостей для сільськогосподарської колонізації. Зрештою, виїхати з Росії було не так вже й легко. Для цього був потрібний дозвіл влади.
Лемківські еміґранти, які приїжджали до США, швидко зрозуміли, що декларувати російську національність – вигідно на новому місці. Це було нескладно. Американські чиновники з еміґраційної служби були мало обізнані з географією Центрально-Східної Європи. Почувши у відповідь на питання про національність «русин», вони найчастіше сприймали це як «росіянин».
Інша ситуація склалася в Канаді, яка була частиною Британської імперії. Англійська влада не надто прихильно ставилася до Росії. Між Російською та Британською імперіями не один раз виникали конфлікти інтересів. Англійці знали росіян краще, ніж американці, і критично ставилися до царського самодержавства. Спроби Православної церкви провадити місіонерську діяльність наражалися на ворожу реакцію англійської влади. Еміґранти з Лемківщини швидко зрозуміли, що декларування російської національності не вітається в Канаді. Формування української національної ідентичності відбувалося тут значно швидше, ніж у США.
Перехід істотної частини лемківських еміґрантів в Америці до Російської православної церкви і, як наслідок, прийняття російської національної ідентичності, мали серйозні наслідки і для їхніх співвітчизників, які залишилися на батьківщині. Зі Сполучених Штатів на Лемківщину потрапляли православні часописи з російською пропаґандою. Повертаючись з-за океану, заробітчани у своїх селах часто потрапляли в конфліктні ситуації з греко-католицьким духівництвом.
Православна місіонерська діяльність, яка проводилася у штатах серед греко-католиків, значною мірою була фінансована за рахунок Росії. Завдяки щедрому фінансуванню від царської влади у США поставали величні православні храми, які вабили вірян. У Москві уважно спостерігали за результатами місіонерської діяльності на американській землі. Здобутий досвід був використовуваний для ведення пропаґанди серед греко-католиків у Габсбурзькій монархії. ■
Сотер-Стефан Ортинський (1866–1916) – перший єпископ Української греко-католицької церкви у США. Джерело: ru.wikipedia.org
Собор святителя Феодосія Углицького – православний храм у Клівленді. Джерело: uk.wikipedia.org
