Богдан Гук ■ ІСТОРІЯ ■ 2009-01-22
Чи дії секретаря польської Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва А. Пшевозника відповідають європейським міждержавним стандартам?
Україна, село Ігровиця Тернопільського району Тернопільської області, 5 липня 2008 р. У відкритті пам’ятника на могилі 92-ох польських жертв нападу, здійсненого 24 грудня 1944 р. невідомим збройним відділом або групою озброєних осіб, узяли участь посол Польщі в Києві Яцек Ключковський, генеральний секретар Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва Анджей Пшевозник, депутат Сейму та голова Товариства “Wspólnota Polska” Мацей Плажинський та приблизно 200 громадян Польщі. (“Nasz Dziennik” повідомить згодом, що прем’єр- міністр і маршалок Сейму начебто й хотіли (?!) бути на цій врочистості, але не змогли доїхати з огляду на перешкоди на кордоні, створені українськими прикордонниками).
Відслужено літургію за римо-католицьким обрядом. Секретар РОПБіМ А. Пшевозник зачитав лист Д. Туска, з такими словами: “Подільська земля, на якій багато віків разом мешкали українці та поляки, у роки війни була сповита ненавистю. Загравами пожеж землю зросила кров невинних жертв. Ненависть, що постала між сусідами, довела до братовбивcтв, до жорстокого вбивання беззахисних, слабких і невинних (…). Дякую українській владі за уможливлення увічнити ці трагічні могили. Дякую представникам української влади, які сюди прибули, аби разом з поляками молитися за тих, які тут спочивають”.
Ні одного несправедливого історичного екскурсу не було в листі прем’єр міністра Польщі. Однак потім польська преса цитувала також вислови, не співвідносні зі словами глави польського уряду.
“Такі пам’ятники повинні стати на сотнях інших збірних могил, розкинених по Кресах. Тимчасом у Львові та інших містах ставлять пам’ятники бандерівцям. Якими ж героями є ті, хто вбиває старців, жінок і дітей?” – сказав газеті “Nasz Dziennik” Евґеніуш Цидзик, колишній кресовий вояк Армії крайової.
В Ігровиці 1939 р. було 2620 мешканців, у тому числі 1560 українців та 770 поляків. До грудня 1944 р. не було жодного нападу на польських мешканців села, хоч у світлі літератури, що видається нині в Польщі про українсько польські відносини в тій частині окупованої гітлерівцями Європи, це важко пояснити – у світлі тих видань вони б уже давно мали бути мертві!.. Тимчасом жили, не зазнавши найменших втрат. Коли навесні 1944 р. перейшов Тернопільщину фронт, місцеві поляки отримали зброю від районного військового коменданта, у народному домі була створена станиця Істрєбітєльних батальйонів – нібито добровільної збройної формації, яка, проте, була підпорядкована НКВС. Її найголовнішим призначенням була боротьба з українським антикомуністичним підпіллям.
Ігровицька станиця під командуванням лейтенанта НКВС Дем’яненка стала здійснювати збройні випади проти… Проти кого – зі споминів уже не довідатися: чи проти відділів УПА, чи проти українців у сусідніх селах (які обов’язково мали б бути “українськими націоналістами”…)? Станиця “стрибків” не була спроможна вести сутички з відділами УПА, тож залишається другий варіант. Він збігався з тим, чого хотіло НКВС – спровокувати протистояння між поляками та українцями! Особливо відзначився
в акціях проти українців Казимеж Літвін, убитий 24 грудня 1944 р. у Хомах (Казимежові) під час одної зі сумнівних акцій ІБ з Ігровиці. Це не була самооборонна акція, принаймні про це нема даних. Хто убив Літвіна і його друзів – до сьогодні не відомо.
Того ж дня на Ігровицю напав невідомий збройний відділ. Нападники говорили російською мовою, убивали сокирами – уже це робить ігровицький злочин неоднозначним… Автори споминів також мають поважні сумніви: одні пишуть про “українців”, другі про “бандерівців”, треті про “сотню”. Розважливої наукової статті про обставини вбивства в Ігровиці нема, опублікованих радянських документів – теж. Однак для авторів книжки “Народовбивство поляків, учинене українськими націоналістами в Тернопільському воєвідстві в 19391946 рр.” усе ясне: українці, які б вони не були, але найважливіше – що українці. Для стороннього ока така впертість відразу стає підозрілою. Тим більше, що матеріали для цього видання друкувалися в кресовому журналі “На рубєжи”, який виходить уже багато років за фінансового сприяння Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва.
* * *
На ґранітному хресті в Ігровиці викарбувано слова: “Z dymem pożarów, z kurzem krwi bratniej do Ciebie Panie bije ten głos… (Kornel Ujejski). Pamięci spoczywających tu około 90 Polaków, mieszkańców wsi Ihrowica zamordowanych 24 grudnia 1944 r. Niech spoczywają w pokoju. Rząd Rzeczpospolitej Polskiej. Rodziny. 2007”. Унизу – переклад українською мовою: “З димом пожарів, з курявою братньої крові, до Тебе, Господи, волає цей голос. Корнель Уєйський. Пам’яті близько 90 поляків, які спочивають тут, мешканців села Ігровиця, трагічно загиблих 24 грудня 1944 р. Нехай спочивають у мирі. Уряд Республіки Польща. Родини. 2007”. Ідентична формула пропам’ятних написів є також у Малій Березовиці, Плотичі та Шляхтинцях, крім кількості жертв та дати їх убивства. Того ж дня і там відбулося відкриття та освячення польських меморіалів, на яких українській формулі “трагічно загиблих” чомусь відповідає польське слово “zamordowanym”.
Плотич
Село Тернопільського району Тернопільської області. У 1939 р. нараховувало 1310 мешканців, серед них тільки 60 українців. У березні 1944 р. у це польське село ввійшов невідомий німецький відділ та вбив 43 особи. За безкритичними польськими спогадами, це сталося внаслідок повідомлення “українських націоналістів”. На жаль, інформація про “українських націоналістів” далеко неточна й вірогідного джерела не становить. Ураховуючи ж бажання польських авторів приписати якнайбільше вбивств українцям, інформація оця стає маловартісною, а навіть підозрілою. Чому і про що повідомили гітлерівців “українські націоналісти”? Що виявили німецькі вояки в польському селі – чи, бува, не радянських партизан або відділ АК? Хто ці “українські націоналісти”? На ці питання відповіді немає. Чи село складалося тільки з мирних неозброєних мешканців? Чи співпрацювало, як багато польських сіл, з радянськими партизанами? Чи стаціонували в ньому відділи АК? – на це відповіді немає. Відповідь одна: винуваті українські націоналісти, хоча стріляли й не вони, а німецькі вояки. Раз є ТАКА відповідь, то питання непотрібні… Анджеєві Пшевозникові вони також непотрібні, адже він платить саме за такі, а не інші відповіді – відповіді без питань!
Мала Березовиця
Село Збаразького району Тернопільської області. У 1939 р. населяло його 1180 осіб, серед них 730 поляків та 440 українців. У ніч на 23 лютого 1944 р. стали жертвами нападу невідомої озброєної групи 131 селянин польської національності. Убивці говорили російською мовою, убивство було спектакулярно жорстоке. Жертви похоронено в колективній могилі неподалік лісу.
На цьому місці 5 липня 2008 р. богослужіння відправив священик, який, з огляду на свою ненависть до українців, не повинен цього робити – о. Тадеуш Патер з Перемишля.
– Тут старалися не надавати цій події розголосу. Це недобра для Польщі історична політика, – сказав він для газети “Nasz Dziennik”.
Лозова
{mosimage}У Лозовій в 1939 р. на 900 мешканців було 740 поляків та 70 українців, отож село було тоді польське, як і не одне на Тернопільщині. Після переходу фронту місцевий залізничний міст стерегла радянська військова частина, а місцеві поляки, найімовірніше, отримали зброю. Сторожували, але не встерегли: 28 грудня 1944 р. невідома озброєна група напала на село та вбила приблизно 110 осіб (у тому числі 12 українців). У 80-х рр. ХХ. ст. з колективної могили в Лозовій їхні останки були перенесені і похоронені в Шляхтинцях.
“Невідома група людей…” – я знаю, це може дратувати, адже в пам’яті поляків убивцями однозначно є “українські націоналісти”, однак убивство в Лозовій має зв’язок з убивством в Ігровиці, де тоді ж, у грудні 1944 р., могли оперувати не якісь енігматичні націоналісти, а цілком інший відділ, про що напишу згодом.
У споминах, знову ж, більше питань, ніж відповідей. Нема сумніву щодо факту вбивства, однак є питання, що виникають на основі польських повідомлень. Наприклад, що то за “бандерівці”, які вбивали сокирами? А чи вбивцями не могли бути прості селяни, які вбивали з голоду землі, а не з помсти за чиюсь польськість чи заплату за власну потоптану українськість?.. Чи є різниця між селянським повстанням і “бандерівщиною”? Для мене кардинальна, тому що в ситуації селянського повстання неможливо стосувати розрізнення на “бандерівців” та решту українського народу. Адже ніхто тверезий не стане говорити, що прості селяни – це “українські націоналісти” чи “бандерівці”, тимчасом у польських публікаціях постійно маємо розрізнення на “українських націоналістів” та український народ – той народ, що далекий від будьякого життєвого інтересу, навіть не знати, чи український.
Однак під час промов 5 липня 2008 р. на відкритті меморіалу в Шляхтинцях на такі “тонкощі”, найімовірніше, ніхто не зважав… Навіщо ж бо руйнувати єдиноправильний сценарій подій? І утруднювати роботу РОПБіМ. Адже і тут, як і в інших селах, А. Пшевозник, напевно, долав часто ним згадувані 10-річні труднощі, спричинені українською адміністрацією. А мені здається, що ці труднощі він створив собі сам, за власним бо бажанням він так тісно співпрацює з Товариством увічнення жертв українських націоналістів з Вроцлава. Ці труднощі створив собі А. Пшевозник шкідливою для історичної пам’яті однобічністю власних поглядів.
Продовження в наступному номері
“Наше слово” №4, 25 січня 2009 року
