Богдан Гук ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №3, 2016-01-17
До історії полеміки українців Лемківщини з польськими інтерпретаціями
Оце 1987 р., через три роки після проведення виставки «Лемки», колишній редактор «Лемківскої сторінки» тижневика «Наше слово» Михайло Дзвінка написав листа директору Окружного музею в Новому Санчі. На мою думку, цей лист є частиною фундаментально важливої дискусії про власну культурну ідентичність, яку українці Лемківщини ведуть з польськими культурними діячами та науковцями вже майже сторіччя (політичної дискусії так і не було). Він намагався переконати директора музею, а також куратора виставки Антонія Крога в тому, що лемки мають свою стару руську та й нову українську ідентичність. Уже раніше Дзвінка в есеї «Приречені» (1984 р.) писав: «Чимало українців з Лемківщини ще й сьогодні, удаючись до селянської інтуїції та під впливом страху, уникає слова „українець”, замінюючи його словом „русин” та подібними, а влада ж використовує це для того, щоб організовувати т.зв. лемківський сепаратизм, який веде до полонізації» (M. Dzwinka, Spisani na straty, Aннали Лемківщини, 1984, т. IV). За відстоювання зорієнтованого на Київ родоводу М. Дзвінці довелося 1973 р. відійти з редакції «НС», а через рік опинитися у Франції, потім – у США.
Я не прихильник однобічного звинувачення виключно державної влади за виникнення окремого від українського лемківського руху (конфлікти між частиною лемківських діячів та керівництвом УСКТ виникали і без допомоги держави чи служби безпеки). І все ж дуже тверезим є погляд, що польські державні установи і Польської Народної Республіки, і ІІІ РП не можуть похвалитися відвагою та визнанням за Лемківщиною русько-українського родоводу і спільного майбутнього. М. Дзвінка у журналі «The Ukrainian Quarterly» (vol. XXXVI, 1980 р.) вказував не на що інше, як на страх і подвійність ситуації українців у Польщі: «Це трагічно й іронічно, що хоча ми маємо багато прав у польській Конституції, то ці права заперечуються неписаним правом».
Саме від подвійності йшла частина приреченості українства у Польщі, що лягла в заголовок вищезгаданого есе М. Дзвінки. Безперечно, ми не знайдемо у програмних чи ідеологічних документах нічого, що могло вказувати на свідоме приречення українських-неукраїнських лемків на полонізацію. І все ж, треба подивитися на те, яку роль відігравала в цьому офіційна польська культура, замовлена і фінансована власне державою. Тепер легко можна зрозуміти, чому Дзвінка приписав ніби невинній гарній виставці «Лемки», організованій 1984 р. в Новому Санчі, неґативні моменти. З однієї сторони, у цій виставці можна було побачити заслугу держави, яка, мовляв, рятує те, що було приречене несправедливою історією, з другої сторони, якщо я добре розумію Дзвінчине мислення, треба бачити в цьому ще щось, а саме: держава рятує, але так, щоб відокремити лемків від українства. Інакше кажучи, виставка «Лемки» – це частина державного процесу підпорядкування лемків при допомозі «невинної» виставки. Звідси й порівняння такого управління лемками з ідеями, що в період війни лягли в основу виділення з-поміж поляків у Татрах «Goralenvolk».
Дзвінка ясно бачив колоніальні моменти цього процесу, пишучи так, що не посоромився б цього сучасний дослідник постколоніальних студій Едвард Саїд: «Полякам подобаються українські етнографічні території, але вже українці, які на них живуть, – ні. Звідки думка, що їх слід переселити, обдурити, осмішити та перетворити на бридких націоналістів».
Критичний доробок М. Дзвінки широкий. І до нього треба повертатися. Перу уважного спостерігача й мислителя належать глибокі міркування про психологію завойованих людей, відтак принижених і приречених, якими були всі українці в Польщі, включно з лемками. Крім трагічних «Приречених», варто звернути увагу також на його статті «Тріада: геноцид – суд – реституція. Про вищу культуру грабіжників та дружбу між народами», «Щецінська україністика на тлі польського оточення».
М. Дзвінка не отримав відповіді на свій лист ні від директора музею в Новому Санчі, ні від А. Крога. До речі, я не знаю, чи найбільш зацікавлений А. Крог взагалі знав про цю критичну реакцію на ідею виставки «Лемки». А Дзвінка саме людям часом доброї, а часом недоброї волі адресував слова про потребу задуматися над ефектами їхньої «культурної послуги»: «Чужі активісти наполегливо повчали лемків, що вони не українці, але тим, що повірили, це не помогло – усі вони були виселені» («Спочатку були тут русини»).
Тимчасом його арґументи донині не втратили актуальності. «Депортація» лемків з їхньої Русі-України триває. Адже культурна й національна ідентичність лемків становить сьогодні поле сильної польської активності та культурного контролю, зорієнтованого на утримання їх на рівні неукраїнської (лемківської чи карпаторуської?) етнічної меншини з неясними уявленнями про себе самих, а хтозна, чи й не створення з них якоїсь реґіональної групи, ближчої до польської нації, ніж до української.
Богдан Гук
Шановний Пане!
З великим запізненням я отримав від моїх знайомих каталог виставки «Лемки», експозиція якої відбулася в лютому-червні 1984 р. У каталозі знаходиться цікавий матеріал. Не буду всього обговорювати, бо це зайняло б багато місця! (…)
1. Редактор каталогу Антоній Крог задумується над тим, чи лемки – це українці, чи народ у процесі формування. Шкода, що не взяв собі за об’єкт горців з Татр – німці би йому в цьому допомогли («Goralenvolk»). Така філософія про лемків не приносить слави солідності.
В усій своїй історії, тобто з часів писаної історії, лемки вважали себе русинами і руснаками так само, як мешканці Львова і Києва, адже належали до руської спільноти в мовному, етнографічному і національному контексті. Ніколи в історії не було лемківського сепаратизму. Це тільки від міжвоєнного періоду польські шовіністи баламутили людей (селян і сільську інтеліґенцію), щоб відірвати їх від українства з метою ствердження, що «лемки просто забуті поляки». Це дуже непорядна діяльність поляків. Поляки нарікають, якщо їх хтось позбавляє національності, але самі можуть робити те, що їм самим не миле. Колись у Варшаві не можна було співати «Szumią jodły na gór szczycie», бо «szumią» (шумлять – ред.) – означало революцію. Поляки про все забули і показали свою культуру у відношенні до українців. Полякам подобаються етнографічні українські території, а вже українці – ні. Отже треба їх переселити, обдурити, осмішити, зробити з них бридких націоналістів. А коли лемко-русин хоче говорити «по-свому», тобто українською мовою, тоді він страшний націоналіст. Коли ж поляки хочуть «po swemu» розмовляти, їх ніхто в націоналізмі не звинувачує.
Хай добродій Антоній Крог не насміхається над викинутими з сідла людьми – людьми, які пережили геноцид і живуть серед чужого і ворожого їм клерикально-шовіністичного польського населення.
Чи «лікування ран» – це сепарування лемків від інших українських реґіонів Польщі і повільна полонізація? Влада і духовенство спеціально так скомпрометували слово «українець», щоб люди боялися до нього признатись. У Польщі важко жити людям непольського походження. Це свідчить про польську культуру. Знаю це з власного нещасного прикладу. Сам походжу з Флоринки під Криницею і практично знаю справи, про які говорю.
Не робіть собі з нас, лемків, темних папуасів, бо ми себе вважаємо русинами-українцями і маємо історичне, моральне і юридичне право до наших етнографічних земель у південно-східній Польщі. Ми, українці Польщі, не є еміґрантами «з-за Бугу». Якщо вам це не подобається, то хай залишиться на вашому сумлінні. Час уже, щоб поляки політично змудріли і нас, українців, сприймали поважно. Або викиньте нас з країни ще раз, але вже тепер разом з нашими землями, нашими церквами і могилами наших предків Tertium non datur (Третього не дано – ред.). (…)
З повагою
Михайло Дзвінка
_____________
Історична довідка
Після захоплення німцями Підгалля 1939 р. Генрик Шатковський розпочав при підтримці окупантів пропаґувати ідею, що ніби горці мали німецьке походження – «Goralenvolk» – гірський народ (населення). Вацлав Кшептовський 7 листопада 1939 р. в оточенні кількох інших діячів-горців склали генеральному губернаторові Гансу Франкові вирази визнання. Німці прийняли ідею «Goralenvolku», губернатор Франк у квітні 1940 р. ствердив, що німецька влада вдовольнить волю горців, які хочуть становити окремий щеп. От і 20 лютого 1942 р. був заснований Комітет горців (Goralisches Komitet) як основа самоврядування. Комітет мав стати початком майбутньої «Держави горців» (Goralenland).
Аґітація активістів «Goralenvolku» не принесла очікуваних результатів серед переважної більшості гірського населення. І 20 січня 1945 р. Вацлава Кшептовського повісили партизани відділу АК. А 22 листопада 1946 р. суд у Закопаному видав вирок на решту діячів Goralisches Komitet. Вони були засуджені на кару позбавлення волі від 3 дo 15 років. Частина діячів, в тому Г. Шатковський, утікаючи разом з німцями, уникла виміру справедливості. (Wikipedia.pl)
