Церкви у переписі населення 2011 року

диякон Петро СивицькийПУБЛІЦИСТИКА№21, 2013-05-26

Проведений 2011 р. в Польщі загальний перепис населення уперше від 1931 р. (!) врахував питання про конфесійну приналежність населення. Проте з огляду на конституційні обмеження воно мало добровільний характер. Можна було на нього не відповідати, можна було також заявити про неприналежність до жодної конфесії. Питання про конфесію не входило в «повну» версію перепису, а лише в його поширений, «репрезентаційний» варіант, який мав – за прийнятим заздалегідь методологічним підходом – охопити лише 20% населення. Отримані таким чином інформації відтак мали бути піддані відповідній «обробці», щоб на їхній основі опрацювати віросповідну статистику для всієї країни.

На перші конфесійні показники перепису довелося чекати досить довго, а саме до 9 квітня 2013 р., коли Головне статистичне управління (ГСУ, пол. GUS – ред.) оприлюднило в Інтернеті опрацювання «Ludność. Stan i struktura demograficzno-społeczna». Це, поки що, лише початкові дані, які враховують кількість вірян тільки найбільших конфесій у Польщі. Та обидві «традиційні Церкви українців» потрапили до цієї групи, тож варто українському читачеві дізнатися про ці результати.
У переписі зареєстровано 38 млн. 512 тис. людей. З них 2 млн. 734 тис. (7,1%) відмовилися дати відповідь про свою конфесію. Досить висока частка тих, кого не вдалося ідентифікувати конфесійно. Це, наприклад, особи, що перебувають за кордоном, безпритульні тощо. Ця група становила аж 627 тис. людей – тобто 1,63% від усього населення. Таким чином кількість осіб, які признаються до конкретної конфесії або ж заявляють про безконфесійний статус, ГСУ встановило на рівні 35 млн. 151 тис. (91,27% від усього населення). З них аж 929 тис. (тобто 2,64%, або ж 2,41% від усього населення) – це саме люди, котрі не визнають себе членами жодної релігійної громади. Членство ж у найбільших конфесійних спільнотах, за підрахунками статистиків, мало б виглядати так (у дужках – кількість віруючих на 2011 р., яку подали до ГСУ керівні органи конфесії): Римо-католицька церква – 33,729 млн. («95,5% від усього населення», абсолютне число не подане), Православна церква – 156 тис. (504,150 тис.), Свідки Єгови – 137 тис. (129,270 тис.), Євангельсько-Ауґсбурзька церква – 71 тис. (61,738 тис.), Греко-католицька церква – 33 тис. (не подано кількісного стану вірян; за «Annuario Pontificio» 2012 [ватиканський Статистичний річник церкви – ред.] – 55 тис.), П’ятдесятницька церква (Kościół Zielonoświątkowy) – 26 тис. (22,429 тис.), Старокатолицька церква маріавітів – 10 тис. (23 тис. 436). Всі інші конфесії – 59 тис.
Вищенаведені показники викликають багато запитань. Чому, наприклад, з переліку найбільших конфесій меншин «вибула» Польсько-католицька церква, яка 2011 р. заявляла про 20 тис. 402 вірян? Чому дані перепису в деяких випадках вищі від тих, які подали керівники спільнот Головному статистичному управлінню? Щодо єговістів чи п’ятдесятників відповідь може бути доволі проста – це конфесії, які займаються активним пошуком нових адептів (зокрема перші), а до віруючих зараховують лише охрещених у зрілому віці. Тому й трохи вищі числа з перепису можуть означати деяких представників молоді або симпатиків цієї конфесії. Але щодо лютеран (ЄАЦ) це пояснення годі вже застосувати. Звідки їх узялося на 10 тис. більше, ніж вони самі себе нараховують? Чи це не свідчення того, про що вже говорилося в середовищах меншин, а саме – що екстраполяція (тут: поширення – ред.) даних з 20% населення на всіх жителів, попри запевнення статистиків у науковій адекватності такого підходу, усе ж таки загрожує викривленням картини?
Читачів «НС», сподіваюся, більше цікавлять результати щодо Православної та Греко-католицької церков. Тут в обох випадках ситуація зовсім інша – числа з перепису помітно нижчі, ніж ті, що їх подавали обидві Церкви.
Щодо ПАПЦ – то фіктивний характер заявленої цією Церквою статистики вірних давно вже розвінчав Кшиштоф Ґосс (див. опубліковану 2005 р. статтю «Trzeba głosić prawdę», доступну в мережі на сайті http://kamunikat.fontel.net/www/czasopisy/czasopis/2005-01/10.htm), за підрахунками якого православних у Польщі (декілька років тому) було приблизно 200 тис., з чого 150 тис. у Підляському воєвідстві; за словами дослідника, число 200 тис. православних у Польщі мав підтвердити в інтерв’ю сам предстоятель ПАПЦ, блаженнійший Сава. Треба відзначити, що К. Ґосс, збираючи 1998 р. відомості про вірян від усіх православних парохів воєвідства, отримав число тільки 113 тис. зареєстрованих людей. Додаткових 37 тис. додав, ураховуючи різницю між кількістю римо-католиків та загальною кількістю мешканців воєвідства. Отже можливо, що К. Ґосс неправильно оцінив кількісний стан «третіх» конфесій у Підляському воєвідстві (крім традиційних та нечисленних мусульман і старовірів – це ще єговісти і протестанти). Можливо також, що позиція К. Ґосса є правильною – на Північному Підляшші проживають тисячі людей, які загально вважають себе православними, але до структур ПАПЦ не мають фактичного відношення: щось у роді «просто православних» чи «православних атеїстів» з пострадянського простору. Отож, у випадку Православної церкви можна ставити питання: чи підрахунки К. Ґосса були надто оптимістичні (або стали вже неактуальними, адже не робилися вчора) і православних у Польщі таки не 200 тис., а менше як 160 тис. – чи, можливо, тут проявилися недоліки методології перепису? А може 40–50 тис. православних слід шукати серед людей, які відмовилися відповідати на конфесійне запитання (нагадую: це 2 млн. 734 тис.) та тих, чиє ставлення до релігії не вдалося окреслити, наприклад, через виїзд за кордон? Еміґрація з Підляшшя в Західну Європу – річ давно відома і за розміром чимала…

Також у випадку УГКЦ давно вже було ясно, що офіційні числа з «Annuario Pontificio» не відповідають фактичному станові. Щоб це констатувати, досить було проаналізувати сам же папський щорічник: у виданні за 2005 р. Вроцлавсько-Ґданська єпархія мала 50 тис. віруючих, наступного року це число впало до 21 тис. (!) – і на такому рівні залишалося до 2009 р. включно, після чого у виданні за 2010 рік зросло до 25 тис. і поки що (до 2012 р. включно) так і подається. Автор цих рядків у кількох публікаціях (зокрема в поміщених у «Календарі „Благовіста”» статтях за 2011 та 2013 рр.) торкнувся питання реальної статистики УГКЦ в Польщі. На основі деяких доступних публічно даних можна було ризикнути й підраховувати, що на початку ХХІ ст., напередодні входу РП до Євросоюзу (1 травня 2004 р.), кількість греко-католиків, які були «на обліку» в душпастирів, сягала не більше як 31 тис. людей. І з тих пір число «зареєстрованих» віруючих УГКЦ радше не зростало, скоріше навпаки.
Як у такому контексті інтерпретувати дані перепису? Чи «допомогла» УГКЦ, як правдоподібно лютеранам, славна методологія польських статистиків? А може, це свідчення про певну помітну кількість греко-католиків, які проживають поза реальними теренами душпастирської обслуги? У першу чергу приходять тут на думку трудові міґранти з України, які, навіть греко-католиками будучи, далеко не завжди селяться там, де близько до греко-католицької церкви. Але й у випадку вірян з Польщі явище трудової міґрації в межах країни безперечно наявне, мережа ж парафій, поза рідкісними винятками, охоплює лише рідні землі і території, куди з рідних земель переселено українців 1947 р. Є в нас парафії, у яких міґранти з України становлять поважний відсоток, але їх небагато. А для цієї категорії сповідників віри спеціально створених парафій і тільки на їхнє прохання – тепер, мабуть, нема зовсім. Винні обидві сторони – і міґранти, які в більшості не виявляють потреби участі в релігійному житті УГКЦ (у ПАПЦ ситуація теж не ідилічна), і ми, місцеві (зокрема духівництво), позаяк не вміємо вийти міґрантам назустріч і залучити їх до нашої спільноти. Очевидно, обидві сторони могли б знайти різні об’єктивні та суб’єктивні причини для такої поведінки, причини, які могли б служити частковим хоча б виправданням – та тут не місце цим займатися. Досить згадати, що дані перепису можна інтерпретувати як черговий сиґнал про те, що мережа душпастирських структур УГКЦ в РП не до кінця відповідає реальним потребам вірян.
Усе написане вище – лише перший відгук на вступні, дуже скромні показники. Для повноцінної інтерпретації результатів перепису і серйозної розмови про образ різних конфесійних спільнот, який у цих результатах простежується – необхідно володіти значно об’ємнішим матеріалом. Треба б нам, зокрема, отримати дані про розміщення віруючих в окремих воєвідствах, повітах і ґмінах та про те, до яких зараховують себе національно-етнічних спільнот, яка їхня рідна мова, якими мовами користуються вдома. Та й багато інших інформацій не пошкодило б (про вік, стать, освіту, заняття тощо). ГСУ обіцяє, що бази даних з перепису будуть доступними в певному обсязі також і для зовнішніх (з-поза самого ГСУ) користувачів. Мають теж з’явитися детальніші опрацювання. Отже – чекаємо! ■

Поділитися:

Категорії : Публіцистика

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*