о. Богдан Панчак ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ 2011-09-02
Наприкінці лютого на сайті zaxid.net з’явилося повідомлення про виступ історика, професора Українського католицького університету (УКУ) у Львові Ярослава Грицака під час першого засідання Вільного університету Українського клубу Одеси, де він прочитав лекцію, названу: “Хто такі українці і чого вони хочуть”. Львівський учений нібито мав сказати, що “сьогодні проблем з українською ідентичністю немає: тому важливіше зрозуміти не те, хто такі українці, а те, чого вони хочуть”.
Через кілька днів сам Грицак написав на цьому ж сайті: “повернувся до Львова, прочитав те, що написали про мою лекцію в одеському Вільному університеті, і побачив: мені приписали тезу, що “в Україні немає проблем з ідентичністю”. Такого я не казав і не міг казати. Бо в Україні таки є проблеми з ідентичністю. І тільки сліпий чи глухий не може цього не зауважувати”. Пригода професора УКУ – не інцидент, а приклад явища, яке, на жаль, стає дедалі більш поширеним. Маємо проблему з комунікацією, яка з появою нових способів міжлюдського спілкування, парадоксально, замість меншати, стає дошкульнішою. Особливо постраждало живе слово. Багато хто не вміє вже уважно слухати, звикнувши до електронних носіїв, де все записане і можна безліч разів собі повторити. Не без вини і сучасні мовці, жертви інфляції слова.
Схоже, прикладом подібної проблеми з комунікацією є історія після проповіді, яку о. Іриней Кондро виголосив у бартошицькій парафіяльній церкві 23 січня. У статті Степана Мігуса “Заколот у церкві” (“НС”, № 6 від 6 лютого 2011 р.) подано враження парафіян і пояснення, які від священика почула журналістка Ярослава Хруник. “Я остовпіла, почувши, що нам треба в Греко-католицькій церкві відправляти літургії також польською мовою”, – каже парафіянка. “Я не хотів, щоб деякі вірні сприйняли моє слово як заклик введення польської мови”, – з’ясовує священик. “Ці слова, у яких лунало заохочення відступати від своєї мови, – це ляпас не тільки нашим учителям… Це врешті заклик до розбрату, до посилення асиміляції”, – голос із парафії. “Я, зокрема, пояснював тоді парафіянам, що не маю на думці полонізації, я закликаю опрацювати якусь програму, яка стосуватиметься того, що буде за кількадесят років у нашій Церкві”, – слова проповідника.
Одне, без сумніву, частково вдалося йому здійснити: хотів “викликати дискусію” на тему майбутнього Церкви, але спровокував не дискусію, а емоційні декларації, які свідчать про вагу справи для багатьох віруючих. Хочу висловити декілька думок щодо головної теми бартошицького “заколоту”. Інші, спираючись на текст статті, цього не вимагають – гудити українського політика, засуджувати ольштинського діяча проповідникові з амвону просто не можна. Поясненням – не оправданням – може бути хіба що вплив оточення, атмосфери, у якій живемо, де багато латинських церковників не приховує політичних амбіцій.
На сьомому десятилітті від депортації ми починаємо піддаватися процесам, які наші співбрати в заокеанській діаспорі знають уже достеменно. Про причини зменшення кількості вірних говорить о. Іван Кащак, народжений у Польщі священик зі США:
– Колись було більше, але люди розпорошилися. Політична еміґрація занадто наголошувала на українстві Церкви. Тому вона перетворилася на етнічну і політичну, стаючи закритою для інших. Якщо Церква хоче жити, вона мусить бути зрозумілою… Ми не творимо Україну в Америці, але якщо занедбуємо проповідування Євангелія і не можемо відповідати на потреби молоді, наших парафіян, то станемо непотрібним музеєм. (цит. за: “Жива Вода”, газета Самбірсько -Дрогобицької єпархії УГКЦ, травень 2011 р.)
Альтернативу для “музею” о. Кащак бачить у відкритості для інших, оскільки “деякі люди знаходять у наших маленьких спільнотах Бога, їм подобається наш затишок, східна традиція”. Такою є дійсність багатьох східних Церков у західному світі – конвертити Римо- католицької і Протестантських церков; люди, які прийшли до віри завдяки східному християнству, становлять значний відсоток не лише мирян, але й духівництва та ієрархії. Як Церква ставиться до цього питання? Кодекс канонів східних Церков (далі – ККСЦ) стверджує, що оглашенний (оголошений готовим прийняти християнство – ред.), якому виповнилося чотирнадцять років, може прийняти хрещення і приписатися до будь-якої Церкви свого права. Канон 588 має дуже важливе уточнення: “Слід, однак, мати на увазі, щоб не радити нічого, що могло б їм заважати належати до Церкви, яка більше відповідає їхній культурі”. У випадку оглашенних усе ясно: тим, які в Лондоні, Каліфорнії чи Австралії зростали в західній культурі, не можна радити нічого, що відвело б їх від прийняття хрещення в західній Церкві. Так само мешканців Києва, Москви чи Софії не можна спонукати не воцерковлюватися у східній традиції. Принцип свободи совісті не підлягає дискусії: кожний може вибрати Церкву, членом якої хоче бути. Однак те, що Церква вказує на культурний фактор у виборі конфесійної приналежності, годі переоцінити.
У США і не лише там є люди, яким у східних спільнотах – католицьких чи православних – “подобається затишок”, камерні, порівнюючи з багатотисячними латинськими, літургії, специфічна атмосфера. Однак найчастіше це результат розчарування власними церковними реаліями, зокрема літургією, яку внаслідок реформи можна жалюгідно баналізувати. Принаймні останньому невдовзі буде покладено край, і “реформа реформи” приверне добре з минулого й усуне шкідливі нововведення. Поверхове, щоб не сказати цинічне, зацікавлення Сходом проявляється також у підході до священства. Кожного року кілька латинників, жодною мірою не причетних до східнохристиянської традиції, хочуть стати греко -католицькими семінаристами. У їхній уяві це забезпечить усе, що позитивне у статусі католицького священика в Польщі, й одночасно не вимагатиме того, що відштовхує їх від власної традиції – целібату.
Отже, хто може природно ззовні численно поповнювати кількість вірян східних Церков у діаспорі? На мою думку, тільки люди зі змішаних подружжів. Цей підхід стане зрозумілим, коли враховується контекст України. Інакше моя критика поглядів, висловлених Володимиром Осадчим, була б лицемірством. На думку цього автора, ситуація Римо -католицької церкви в Україні тепер винятково корисна. “Вона [Церква] не може бути тільки польською в умовах незалежної української держави. Ніщо також не свідчить, щоб вона набувала українського обличчя, бо це не має історичного підґрунтя. Отже, це Вселенська Церква для всіх, хто приходить до неї по суто релігійні цінності. На тлі боротьби, яка постійно ведеться в середо вищі занадто політизованого українського православ’я і часом перебільшено націоналізованої Греко- католицької церкви, римський католицизм постає як Церква, що стоїть осторонь втомливої, крикливої щоденності, здійснює своє покликання майже виключно в площині релігійного життя. Особливо привабливою для українців, які шукають західних коренів своєї культурної і політичної ідентичності, робить її латинська традиція і прозора, зрозуміла пособорна літургія” (Włodzimierz Osadczy, Kościoła łacińskiego na Ukrainie dole i niedole [у:] Kościół katolicki na Wschodzie, IEŚW, Lublin 2010).
Можна сконструювати східнохристиянське дзеркальне відбиття цих думок у Польщі та констатувати: ситуація Греко-католицької церкви в країні тепер винятково корисна. Вона не може бути тільки українською в умовах незалежної польської держави. Ніщо також не свідчить про те, щоб вона набувала польського обличчя, бо це не має історичного підґрунтя. Отже, це Вселенська Церква для всіх, які приходять до неї по суто релігійні цінності. На тлі боротьби, яка постійно ведеться в середовищі занадто політизованого польського католицизму, де “торунська Церква” воює з “лаґевницькою”, східний католицизм постає як Церква, що стоїть осторонь втомливої, крикливої щоденності, і здійснює своє покликання майже виключно на площині релігійного життя. Особливо привабливою для поляків, які шукають слов’янських коренів своєї культурної і політичної ідентичності, робить її візантійська традиція і багата, містична, не спотворена псевдореформами літургія. Якщо В. Осадчий знайде у східнохристиянських колах своїх відповідників, то повернемося до найгірших часів “боротьби за душі”. Чи справді мусить бути так, як написав Мирослав Маринович, що римо і греко- католики, як представники католицизму на одній території (чи то в Україні, чи в Польщі), “приречені на взаємні ревнощі та конкурентність стосунків” (“Критика”, № 5-6/2010). Не мусить так бути, якщо всі врахують значення згаданого вище культурного фактора у виборі Церкви оглашенними. А тим з церковників (і не лише їм), хто через комплекси чи з інших міркувань переконує інших до зміни церковної приналежності, треба сказати, що в очах Церкви – це злочин. Канон 1465 встановлює, що той, хто, виконуючи “роль, служіння або інше завдання в Церкві, належить до будь -якої Церкви свого права, також латинської Церкви”, задумав вірного “намовити якимсь чином до переходу до іншої Церкви свого права, повинен бути відповідно покараний”. На поч. ХХІ ст. нова євангелізація не має полягати в “коректурі” Провидіння, за рішенням якого християнство прийшло до нас у конкретному варіанті. Не слід латинізувати українців, не треба візантинізувати поляків.
Усі, безперечно, мусять ставати більш зрілими у своєму екклезіальному житті. Якою не може бути діаспорна, меншинна громада? У романі Оксани Забужко “Польові дослідження з українського сексу” є фраґмент про відві дини героїнею американської (багато вказує на те, що української) парафії: “Релігія, зробившись соціальним інститутом, зійшла на пси, – у церкві, куди я поволоклася одного дня в надії трошки розсіяти обложну темну хмару, що знай з дня на день випікала голову, не пропускаючи жодної прохолодної думки, панував виразний дух замкненої спільноти: цікаві позирки на чужинку, товариське пристоювання гуртами на ґанку після служби, витрішки, смішки, перемовляння, обмін новинами – люди приходили як на свого роду вечірку – to socialize, і молитися в них перед очима було якось непристойно”.
Чужинець, прийшовши до нас чи з огляду на змішане подружжя, чи то з непереборного прагнення візантинізації, не може почувати себе як небажаний гість у ґето. У світлі проведеного нещодавно в Польщі дослідження історичної пам’яті, добровільне приєднання до української громади є героїчним вчинком. На замовлення Музею ІІ Світової війни здійснено соціологічне опитування, у результаті якого виявилося, що найгірше з періоду війни поляки згадують українців (63,8%) – вони йдуть перед німцями (62,6%) і росіянами (57%). І це при тому, що ледве у 14,7% з них родинна пам’ять зберегла контакти з українцями (48,7% з німцями, 40,8% з росіянами). (Między codziennością a wielką historią. Druga wojna światowa w pamięci zbiorowej społeczeństwa polskiego, Gdańsk-Warszawa 2010). Сорок п’ять років комуністичної пропаґанди і два десятиліття діяльності кресов’ян “успішно” демонізували українців в очах пересічного поляка.
Однозначні заяви ієрархів не залишають сумніву – польської мови в літургійному житті Греко-католицької церкви ніхто не збирається вводити. “Мовою нашої Церкви є мова нашого народу, і доки народ буде її вживати, буде вона також лунати в наших Церквах”, – заявляє владика Володимир Ющак у статті, написаній після консультації з митрополитом Іваном Мартиняком (“Заколот” у Церкві?, Благовіст, №5-6/2011). Процес асиміляції, поступової втрати знання української мови наймолодшим поколінням здається невблаганним. Цьогорічний перепис населення повинен дати більш об’єктивний образ ситуації. Життя, однак, здатне здивувати. Виявляється, що у великих містах є молоді поляки, які приписують собі єврейське походження. Екстраваґантність? Солідарність з іншими, якоюсь мірою досі “іншими”? А може прагнення бути не одним з десятків мільйонів таких самих громадян чи не найбільш гомогенного суспільства у Європі. Чи це знак часу, чи асимільовані нащадки виселенців повернуться до своїх коренів? Уже кілька років до люблинської семінарії вступають кандидати з родин, які можна б зарахувати до асимільованих. Не передбачимо майбутнього. Можемо і мусимо натомість ураховувати досвід наших діаспорних єпархій. Кожний нехай виконує своє покликання. Церква хай навчає Євангелія, збирає воєдино розсіяних, плекає в них почуття власної гідності і відкритості до інших. Громадські організації хай усіляко сприяють збереженню мовної і культурної ідентичності всіх, кого тоталітарна система 1947 р. прирекла на денаціоналізацію. У юдаїзмі традиційно дотримуються 613 заповідей. Еміль Факкенгейм сформулював 614 -ту: не дозволь, щоб Гітлер посмертно здобув перемогу. Це кілька зобов’язань: уціліти як народ, зберігати пам’ять про жертв Голокосту, не покидати надії на Бога і не зневірюватися в сенсі існування світу. Відмова від котрогось з цих імперативів була б перемогою Гітлера. І ми не дозвольмо, щоб комуністична тоталітарна система в Польщі post mortem здобула перемогу.
“Наше слово” №36, 4 вересня 2011 року {moscomment}
