Українці співчували і допомагали

Олександр ХоменчукІСТОРІЯ№13, 2015-03-29

Минуло 75 років від почвтку депортації в Сибір і Середню Азію однієї з найчисельніших категорій громадян Польщі, які мешкали на Волині, – осадників.

Колима, 40-і роки. В’язні ҐУЛАҐ-у будують дорогу. Фото Вікіпедія.
Колима, 40-і роки. В’язні ҐУЛАҐ-у будують дорогу. Фото Вікіпедія.

Осадництво з’явилося в Західній Україні після 17 грудня 1920 р. Як відомо, тоді Сейм Польщі одноголосно вирішив надати військовим осадникам права на безкоштовне отримання земельних ділянок на т.зв. Східних Кресах. Ця земля раніше належала російській скарбниці, частина – колишнім монастирям і шляхті. Поселення осадників здійснювалося з урахуванням військової стратегії – уздовж радянсько-польського кордону.
Напередодні ІІ Світової війни кожен восьмий осадник на Східних Кресах брав участь у праці місцевих органів самоврядування. Наприклад, у Волинському воєвідстві їх частка на державних посадах складала 38,1%. Найбільше господарств осадників, за даними тодішньої польської статистики станом на 1939 р., існувало в Рівненському повіті – 615, на другому місці був Дубенський повіт з 479-ма осадницькими господарствами. Найменше їх було в Сарненському повіті – 101.
Радянська статистика зафіксувала дещо інші дані: на 17.09.1939 р. на території нинішньої Рівненської області нараховувалося 1709 осадницьких господарств, яким належало 26061 га землі.
Прихід радянських окупантів «золотого вересня» 1939 р. осадники подекуди зустріли зі зброєю в руках. Вони 19 вересня дали бій частинам Червоної армії біля містечка Клевань. А вночі 20 вересня обстріляли військовий потяг з червоноармійцями на станції Івачків (нині Здолбунівський район).
Звісно ж, радянська влада зараховувала польських осадників до числа своїх ворогів. Репліка Микити Хрущова: «Осадник – це поліцай в одязі селянина» стала для них фактичним вироком. У грудні 1939 р. Політбюро і Раднарком СРСР дали старт масштабній депортації осадників та їх сімей у віддалені райони Радянського Союзу. Їх майно конфісковували на потреби нової влади, а худобу та іншу живність забирали в колгоспи. Разом з осадниками того ж року вивозили родини польських лісників. Певне, і ця категорія польських громадян лякала комуністичну владу. Щоб уникнути депортації деякі осадники переховувалися в лісах, чагарниках. У той час окремі українські родини не побоялися простягнути руку допомоги своїм беззахисним співвітчизникам. Були випадки збору підписів серед українців на допомогу ув’язнених осадників. Майже всі жителі с. Студянка Дубенського повіту (тепер Дубенський район) підписалися під листом від 17 грудня 1939 р., адресованим повітовому відділові НКВС на захист полковника у відставці Фелікса Дзевицького. Вони запевняли начальників, що полковник «упродовж 20 років свого перебування в Студянці ніяких образ не чинив, а чим міг, старався допомогти українцям…».

Намагалися врятувати від в’язниці свого односельчанина Кирила Павельчика й жителі села Траугутовка Рафалівської ґміни. Чоловіка зарахували до осадників через те, що він разом з дружиною проживав у господарстві свого брата-осадника. Пригадую розповідь своїх батьків, як у моєму рідному селі Козак на Рівненщині 13 селян рятували свого односельчанина-осадника Павла Букатевича. Він ледь зводив кінці з кінцями, оскільки поселився на бідних землях. Та дружно жив із своїми сусідами, не ділив людей за національною ознакою. І ось група українців вирушила до відділу НКВС у м. Корець. Там їх вислухали, а потім усіх заарештували, протримали три доби в карцері. Добряче віддубасили й випустили додому. Осадник Павло не уник гіркої долі.
У зв’язку з сумними роковинами в костелі Святих Петра і Павла у Рівному парафіяни храму і православні українці вшанували пам’ять жертв комуністичних репресій. Вони помолилися за упокій душі невинних мучеників комуно-берієвських сатрапів. Поіменно згадано жертв репресій. Це суддя Рівненського повітового суду Владислав Грохольський, комендант постерунку поліції містечка Клевань Едмунт Кастнер, поліцаї Борислав Хіль, Борислав Граніс, Францишек Кабачинський, житель села Грабів Рівненського повіту Зиновій Кондратчук, житель містечка Клевань Тихон Козачок, мешканець села Дерев’яне Василь Романус. За вироком військового трибуналу Українського фронту 1940 р. без слідства, без дотримання будь-яких норм правосуддя їх розстріляли. Як це нагадує теперішні вчинки російських можновладців стосовно громадян України. Такими ж брутальними методами вони знищують українців на Донбасі за нашу мову, за наші звичаї, за українську символіку, за те, що хочемо жити у правовій і демократичній Європі. ■

Так звана «перша» депортація 10.02.1940 р. огорнула в основному місцеве населення. Поляки становили 70% усіх вивезених, 30% – українці і білоруси. Згідно з секретними радянськими документами, депортовано близько 140 000 чол. Депортованих поселили в Комі АРСР, північних областях РФРСР, Якутії і Башкирії, а також Красноярському та Алтайському краях. Дуже погані атмосферні умови, непосильна праця на вирубці лісу, осади майже табірного характеру і страшна дисципліна праці спричинились до дуже високої смертності цих людей і становила у перших місяцях заслання біля 3–4%.

Поділитися:

Категорії : Історія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*