Українцям у Росії небезпечно

Олександр Хоменчук, м. Любомль Волинської областіУКРАЇНА№15, 2015-04-12

За переписами населення Російської Федерації 2010 р. майже 1,93 млн. її мешканців назвали себе українцями, а з них 1,1 млн. визнали рідною мовою українську. За неофіційними даними і деклараціями російських демографів, ця країна нараховує близько 10 млн. українців. Додаймо ще 3–4 млн. трудових міґрантів з України й отримаємо повну картину присутності «нашого квіту» в кордонах сусідньої північної держави.

Порівнюючи з українськими діаспорами в інших країнах, українці в РФ як за часів СРСР, так і після його розпаду, лишаються найбільш дискримінованими. Тут як не було, так і нема жодної державної загальноосвітньої школи з навчанням української мови. Не було і нема загальнодержавних газет і журналів української громади, радіо і телестудії. Українці в Росії постійно зазнають утисків і принижень. Особливо ця брутальна тенденція набула масового характеру останніми роками, як прийшов до влади Владимір Путін.
Росія чи не єдина держава, де вбивають українців лише за те, що вони шанують свою мову, українські звичаї і традиції, піднімають голос на захист своєї Вітчизни. За те, що проводять активну громадську національно-культурну діяльність. Недавно від рук російських шовіністів у місті Іваново загинув молодий підприємець Володимир Побурінний. Він був заступником голови Товариства української культури «Мрія». Бандити вбили його на порозі власного будинку. Ще 2004 р. у Владивостоці злочинці вбили лікаря Анатолія Криля, який боровся за те, щоб заснувати місцеву парафію Української православної церкви Київського патріархату. А 2006 р. українофоби посеред вулиці, на очах багатьох свідків, кийками забили Володимира Сенишина. Він був головою Тульського відділення Об’єднання українців Росії. Перед тим адепти Кремля здійснили напад на його дружину Наталію Ковальову, били її металевим прутом по голові, проламали череп. Жінку дивом удалося врятувати, вона інвалід. Обрали жертву невипадково: Наталія була активісткою Федеральної національно-культурної автономії «Українці Росії». Учинено замах на життя українського священика, митрополита УПЦ КП Адріана з міста Ногінська в Московській області.
Цей сумний мартиролог можна б ще і ще продовжувати. Важливо, що жоден із зазначених злочинів, подібно як інші факти переслідувань, не був розкритий, винних не покарано. Російська влада сліпа і глуха, коли йдеться про права української меншини. Зате вміє галасувати на всіх світових перехрестях про нібито якесь переслідування в Україні російськомовного населення, вперто не помічаючи очевидного факту: серед тих, хто зі зброєю в руках боронить територіальну цілісність України в Донбасі, 90% розмовляють російською мовою. Фактично ця мова домінує в суспільному житті України.
Зазнають дедалі більшого насильства і переслідувань у російських містах і селах священно-служителі українських церков, їх парафіяни, а їхні храми – підпалів і грабування. Найсвіжіші приклади – спроби російської влади відібрати наші храми в Криму, терор проти українських священиків у Донбасі на окупованих територіях.

Маріонеткова структура Москви
На превеликий жаль, Кремль вдало провів спецоперацію з ліквідації патріотично налаштованих всеросійських організацій – Федеральної національно-культурної автономії «Українці Росії» та Об’єднання українців Росії. Натомість була оперативно «народжена» нова федеральна маріонеткова структура, покликана ніби захищати права української громади на чолі з Богданом Безпальком. Його тамтешні українці називають провокатором та україноненависником. Влада швиденько призначила його представником до новоствореної указом В. Путіна ради при президенті РФ з міжнаціональних відносин. Україна іґнорує структуру Безпалька і визнає новостворений 2012 р. Український конґрес Росії на чолі з Любою Дяченко. Але це нове громадське об’єднання московська влада під різними надуманими причинами вже третій рік не реєструє.

У Тюменській області, де склалася велика українська громада ще з часів освоєння цього краю, починають звільняти наших співвітчизників з роботи, називаючи їх «бандерівцями» і «зрадниками». По 30–40 років люди жили в цих краях, працювали, не покладаючи рук, задля російської економіки, а тепер виявилися ворогами, а вони ж – етнічні українці.
Нині в Росії ніхто з наших краян не може почуватися безпечно. Як у сталінські часи, їх можуть позбавити волі, здоров’я, навіть життя лише за те, що вони українці. Про це свідчить і випадок з мужньою українкою, пілотом Надією Савченко, яку окупанти нахабно викрали з території України і влаштували в Москві цинічне судилище. Вже рік знемагає в російських катівнях український кінорежисер Олег Сенцов. Його викрали в Криму і нині звинувачують у казна-яких гріхах. Безпідставно в Москві заарештовано за підозрою у шпигунстві 25 молодих українців. У Білокам’яній 1 березня спецслужби затримали народного депутата України, члена ПАРЄ, Олексія Гончаренка. Він прибув туди, щоб ушанувати пам’ять давнього друга нашої країни, вбитого під стінами Кремля, Бориса Нємцова. П’ять годин Олексія «пресували» в поліції. На пред’явлений дипломатичний паспорт офіцер ФСБ цинічно заявив: «Для мєня это ненужная бумажка»…

Ганебні провокації Кремля
Широкого розголосу набула історія, що трапилася з головою українського земляцтва «Криниця» Хабаровського краю Наталією Романенко. Вона їздила до Києва на Майдан у розпалі Революції гідності. Повернувшись додому, всіляко підтримувала українців на Батьківщині в їх прагненнях. Російські спецоргани почали погрожувати їй, що позбавлять власних дітей. Тоді примусили прочитати на телекамеру заяву з осудом Майдану і критикою української влади за «антиконституційний заколот». Ролик з цією заявою заляканої жінки путінські пропаґандисти використовували сотні разів на своїх брехливих телеканалах. І такими методами «цементують» диктаторський режим.
На противагу цій ганебній провокації інші українці (Андрій Литвин з Карелії, Святослав Скороход з підмосковного Ногінська) потрапивши в руки «майстрів закулісних справ», не злякалися погроз і не зрадили своїх переконань, свою історичну Батьківщину. Вони і далі поширюють правду про Україну.
Без сумніву, стосунки між росіянами та українцями, які мешкають у Росії, й надалі будуть ускладнюватись. Цьому сприятиме анексія Криму і бойові дії на південному сході нашої країни, де підключені російська сучасна зброя, найманці і поплічники Кремля. Вони не стануть довірливими і доброзичливими, бо більшість росіян підтримує путінську аґресію, його войовничий запал щодо поширення «руського міра».
Москва висунула ідею про створення в Україні центрів правового захисту росіян. Можливо, і Україні пора усіма методами захищати права української діаспори в Росії. Чи не час бити в усі дзвони і говорити з усіх трибун про утиски українців за національною ознакою?
На порядок денний виходить також інше питання: чи варто українцям надалі жити в Росії, яка стала відвертим ворогом українського народу, загарбником нашої землі, яка прагне будь-що знищити українську державність. Чи варто їхати українцям з материкової України до цієї країни і своєю нелегкою працею зміцнювати економічну потугу ворога нашої Вітчизни? ■

Поділитися:

Категорії : Україна

Коментарі

  1. Позволю себе подискутировать с автором сего опуса Олександром Хоменчуком. «Здесь как не было, так и нет ни одной государственной общеобразовательной школы с украинским языком обучения. Не было, и нет общегосударственных газет или журналов украинской общины, радио или телестудий». Хоменчук сам пишет, что украинцев в России отсилы 13-14 миллионов – менее 10-и процентов населения. При том огромное большинство из них родились и всю жизнь прожили в России, украинского языка не знают, да и не хотят знать, компактного расселения украинцев в России нет как нет, у нас не Канада. И при этом мы должны открыть школы, где в классах будет 2-3 ученика? Печатать газеты, вести передачи на радио и телевидении, которые некому смотреть и слушать? Украинцы пытались на свои средства открыть украиноязычную газету в России или за все как всегда должны заплатить русские, татары, башкиры и прочие народы России? Рассматриваемая писанина – лишнее доказательство присущего украинским украинцам мнения, что им все должны. А почему и должны ли?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*