СЕЛО Яшкова

Спомин колишніх мешканців Яшкової списав Іван ПецухЛЕМКІВСКА СТОРІНКА2011-01-01

{mosimage} Частина південно-східних земель у Польщі – це Лемківщина. Лемківська земля, яка простягається по обох боках Карпатських гір, від ріки Сяну тягнеться на захід до річки Попраду. Цей край – то зелені гори і ліси. Одним із сіл цієї країни є Яшкова в Горлицькому повіті. Село лежить високо над селом Брунарами, під горою Фляшем. Яшкова належала до парафії Брунари-Вижні. Можливо, назва села походить, від імені одного з перших мешканців – Яшка.

Перша історична згадка про село датується 1674 р. Згідно з Йосифінською метрикою 1787 р., у селі на той час проживали родини з прізвищами: Козак – 5 родин; Русин, Губ’як, Кліщ – по 4 родини; Гунчак, Щамбура, Кіселевський – по 3 родини та інші. У селі 1935 р. проживало 330 лемків.

Зі спогадів про село Марії Русин-Буранич (нар. 1923 р.), Петра Кліща (нар. 1926 р.) і Михайла Русина довідуємося, що 1928 р. більшість жителів перейшла на православ’я, при греко-католицькій вірі залишилися родини Кліщів, Гунчаків, Канів, Кіселевських, Гудаків і Бураничів. Православну церкву побудовано на початку 30-х рр.
Школу в селі поставили 1938 р. до неї діти ходили від першого до четвертого класу, навчалися української і польської мови, а під час німецької окупації вивчали ще й німецьку. Учителями були Володимир Ліщинський і Марія Біла. Коли ще в селі не було школи, то діти ходили до школи в Брунарах.
Через село протікає потічок, який свій початок бере на горі, покритій лісом, званим Сільське, і вливається до річки Білої.
Жителі села займалися землеробством. Поля засівали житом, пшеницею, ячменем, вівсом і льоном. Садили картоплю (компери), капусту, буряки, цибулю, часник, моркву, петрушку, квасолю, біб та іншу ярину. Декотрі господарі займалися бджільництвом, а деякі мали дозвіл на полювання на дику звірину. Наприклад, Харитон Русин та Іван Русин.
Хати в селі були дерев’яні, чисті, мали по дві-три кімнати. Дахи хат покриті були дерев’яним ґонтом, а деякі бляхою. Кожне господарство мало своє обійстя і загороду. Давній житловий будинок, тобто хижа, складався з кухні, комори, сіней, комірки, а в декого і з кунати. У кожній хижі була велика піч з комином, у якій пекли хліб, та був шпарґет, де варили страви. Узимку декотрі селяни спали на печі. У куті хижі стояв стіл, лави і стільці або крісла, була одна або дві постелі, для спання. Хижу прикрашували іконами. У коморі було ліжко, стіл, лавки і скриня на святковий одяг. У комірці тримали бочки з капустою, ручний млинець (жорна) та поруччя і клинці на робочу одежу. У кунаті тримали зерно на хліб, муку, масло, сир, солонину, сало та сушені овочі і гриби.
Окрема будівля – то стайня для рогатої худоби, стаєнка для коней, боїско для молочення, поверх на сіно і солому. На подвір’ї був також шпихлір на збіжжя. Пивниця була переважно під берегом на компери, буряки чи карпелі. У кожному господарстві була студня на чисту воду. Був також городець з яриною і квітами та сад.
Улітку, коли приходив час жнивування, всі селяни працювали в полі, вдома залишалися старці та хворі. Худобу пасли переважно діти.
У кожному господарстві сіяли льон. Коли він виріс і дозрів, то його виривали і в’язали в снопки. Головки снопків молотили, щоб вибити насіння на засів наступного року та частину призначали на олію, якою під час посту мастили їжу.
Коли вимолотили льон, то снопки розстеляли на росі на цілу ніч на луці або стерні. Добре висушений льон ламали на гваденицях і чистили на щітках від паздір’я і квача. З того очищеного льону пряли нитки, з яких на кроснах ткали полотно.
У селі переважно зимою проводили вечірки, на яких жінки пряли льон і одночасно співали, помагали їм у співі кавалери, а старші чоловіки розповідали новини та пригоди, не бракувало також різних жартів і народних усмішок як-от:

– Повідают, же женати довше жиют, як неженати.
– Ніт, то неправда. Женатим лем ся житя довше тягне!

– Чи то єст правда, што в нас жени жиют довше од чоловіків?
– Не вшитки, лем вдовиці.

Гіст на порозі питаєся хлопця:
– Мама єст дома.
– Ніт.
– А няньо.
– Тіж ся сховали.

Вечірки відбувалися в селі в домовлених хатах протягом одного або двох місяців. Після їх закінчення робили гостину, т.зв. ламанчак.
На Лемківщині, як і в Яшковій, жителі міцно дотримувалися своїх традицій та обрядів. Сам Новий рік не відзначали гучно. На Новий рік селяни ішли до церкви на Службу Божу. По Службі декотрі куми гостилися. Дуже важливим було, щоб цього дня першим до хати прийшов мужчина. Називали його повазником. Повазник складав господарям побажання і віншував – „на щастя, на здоров’я, на той Новий рік, щоби родилося жито, пшениця та всяка пашниця. Щоби ви біди, смутку не зазнали, а в щастю, здоров’ю многих літ прожили”.
Одним з найбільш традиційних календарних свят є Різдвяні свята. Шість тижнів перед Різдвом селяни постили (Пилипівка), не споживали м’яса в понеділки, середи і п’ятниці. У день Велиї (6 січня) був дуже строгий піст. Люди, щоб підкріпитися, їли хліб та печені компери з квашеною капустою. Старші люди нічого не їли аж до Святої вечері. Господині від ранку готували їжу на Велию, бо обов’язково мусило бути дванадцять страв – грибний суп, борщ, вівсяна киселиця, капуста, пироги з капустою, пироги зі сливками, біб, горох, бобальки, пенцаки, юха – компот зі сушених овочів тощо. Усе мало бути пісне, мащене тільки олією з льону.
Коли надворі потемніло, господар ішов до стайні, щоб дати худобі кусок посоленого хліба з часником. Після того він ішов до стодоли по сіно і вівсяну солому. Коли господар входив до хати з сіном, то поздоровляв усіх „на щастя, на здоров’я, на то Боже народжиня, Христос раждається”. Присутні в хаті, питалися:
– одкальсте?
Господар відповідав:
– з півдня, з теплих багатих країв.
– Што ви принесли?
– Ситість, веселість та здоров’я.

Тоді господар розстелював солому на лавках, попід столом та по хаті, а сіно – на столі. На середину стола висипав горнятко пшениці. Під столом клали також залізні предмети – ланцюг, сокиру, леміш від плуга і під час Велиї на них тримали ноги, щоб бути твердим, як тото залізо і щоб на ногах не робилися мозолі, бо люди влітку ходили босоніж. Коли сіно було вже на столі, то накривали стіл білим обрусом. Посередині стола ставили свічку, клали хліб і просфору. З появою на небі першої зірки, яку називали вифлеємською, можна було приступити до Святої вечері. Господар-няньо засвітив свічку на столі і всю родину попросив до стола. Всі починали молитися. По молитві няньо ділив усіх членів родини просфорою та медом і зубцем часнику. Після того всі споживали дванадцять страв. Усі їли з однієї миски.
Під час Святої вечері не можна було відходити від стола, до якого їжу доносила тільки господиня. По вечері особа, що пасла худобу, крутила з сіна повересло і ним зв’язувала ложки, щоб худоба на пасовищі купи трималася. Тоді всі починали колядувати. Після вечері залишали все на столі на ніч для голодних душ, а вранці все збирали.
На другий день свят діти починали колядувати по хатах. Колядування тривало протягом усіх святкових днів. На другий день свят дівчата старалися, щоб якнайскоріше зранку хату-хижу попрятати після Святої вечері, бо був то день, званий вимітним. Там, де дівчина не встигла поприбирати, а прийшли кавалери, то вони за неї це робили, а вона тоді мусила їх пригостити і горілку поставити.
Перед Водохрестям – Йорданом селяни святкували ще одну, подібну до Святої вечері, так звану Щедру вечерю. Цього дня постили. Господині готували також пісні страви. Вечеря не була така врочиста, як перед Різдвом. На столі наклали тільки сіна і хліб. Коли сідали до столу вечеряти, то при столі молилися. По вечері всі співали щедрівки. Старші кавалери по селі ходили групою, носили зі собою довгі прути з ліщини. Коли прийшли до якогось господаря, то під дверима чи вікном співали щедрівки:

Щедрий вечір в тій хатині,
Добрий вечір господині.
Щедрий вечір, добрий вечір.

Пришли-зме ту щедрувати,
Щастьом хату посипати.
Щедрий вечір, добрий вечір.

Тоді господар запрошував до хати. Як були старші дівчата, то щедраки прутами їх били, щоб скоро заміж повиходили. Усій родині складали найкращі побажання. Прут з ліщини лишали господареві, щоб охороняв худобу від усякого зла. Тоді господар угощав щедраків.

* * *

На Йордан селяни йшли церковною процесією на потічок святити воду. Свяченою водою скроплювали хижу хату й усі господарські будинки. Кожний член родини випивав ковток йорданської води. Йорданську воду переховували увесь рік.
Найбільш веселим весняним святом був Великдень, час Воскресіння Христового. Приготування до Великодня починалося вже з початком Великого посту, під час якого всі люди споживали тільки пісні страви. Під час Великого посту в церкві правилися великопостні відправи, як от Служба Божа Василія Великого та Преждеосвященних дарів. Саме перед Великоднем було багато роботи, бо треба було навести порядок у хаті і в господарстві, щоб усе мало святковий вигляд.
У Великий тиждень, переважно в середу або в Страсний четвер, жінки пекли паску. Головним було те, щоб вона гарно спеклася. Поки посадили в піч, спершу змащували верх паски яйцем. Якщо паска росла в печі просто вгору, то був знак, що буде щастя і вся родина доживе до наступної паски.
У Страсний четвер до вечора постили, а під вечір ішли до церкви на „страсті” – утреню з дванадцятьма євангеліями. Після кожного євангелія священик міняв фелон ризи.
У Велику п’ятницю люди постили увесь день. До полудня в церкві робили Божий гріб. Після вечірні був обхід довкола церкви з плащаницею в супроводі гомону калатавок і рапчавів. Після закладення плащаниці в Божому гробі, люди її цілували та молилися. У Велику суботу люди також відвідували Божий гріб.
На Великдень від півночі в церкві правилася Служба Божа. Вона починалася процесійним походом тричі довкола церкви. Били дзвони та лунав спів вірних. По літургії відбувався обряд свячення пасок. Усі селяни в кошиках приносили до свячення яйця, ковбаску, масло, сир, сіль, хрін тощо, а також великі округлі паски, які несли в плахтах чоловіки. Коли священик святив паски і всю їжу, то молоді хлопці стріляли з різних пукавок та карбідних пушок.
Коли люди верталися з церкви зі свяченим і входили до хати хижи, казали радісне „Христос воскрес!”. Кошик з їжею і паску клали на столі й сідали споживати. Найперше ділилися свяченим яйцем. На Великдень люди їли тільки свячене. Старші хлопці і дітвора весь час дзвонили в церкві, щоб гомін дзвонів розголошував, що Христос воскрес. На Великодні свята всі люди вітали знайомих і незнайомих традиційним „Христос воскрес!”.
У Світлий понеділок парубки ходили по селі і стежили за дівками, щоб облити їх водою. Дітвора також обливала себе взаємно.
Коли німці напали на Польщу у вересні 1939 р., то польське військо вирішило відступити перед німцями і йшло через Брунари в бік словацького кордону. За якийсь час прийшла німецька армія та розквартирувалася в Брунарах. Шеф Ґестапо і кілька офіцерів зайняли хату Спиридона Пецуха. Біля кооперативу німецьке військо побудувало табір, де тримали наших людей, яких зігнали з довколишніх сіл, щоб вони копали окопи.
На селян німці накладали обов’язкові континґенти, треба було віддавати худобу, свиней, збіжжя, масло, сир. За це селяни отримували посвідку, яка дозволяла на купівлю горілки, полотна і дерев’яних черевиків (взуття на дерев’яних підошвах). Господарям забирали млинські камені, щоб не мололи збіжжя в домашніх жорнах на борошно. Кільканадцять яшківських хлопців і дівчат окупанти насильно вивезли на роботи до Німеччини. Попали туди Ілько Буранич, Марія Щамбура, Андрій Хом’як, Олена Яшківська, Стефан Буранич, Теодозія Полянська, Марія Буранич, Теодозія Буранич, Лукія Буранич, Пелагія Мура, Анна Мура, Станіслав Губ’як.
Визволення села від окупантів прийшло 19 січня 1945 р., на Йордан. Ще 18 січня пополудні через Яшкову перейшло багато німецького війська, яке від наступу Червоної армії втікало у Словаччину. Зранку 19 січня в селі вже були червоноармійці.
Після визволення радянські офіцери вели аґітацію серед молодих хлопців, щоб вони вступали до Червоної армії. І так добровольцями стали Стефан Русин (загинув), Яків Русин, Филь Щамбура, Іван Губ’як (загинув). Усіх їх забрали до Рабки, де вони кілька днів вправляли муштру, а як склали присягу, то їх відіслали на фронт.
Після підписання 1944 р. угоди між Радянським Союзом і Польщею про переселення українців з Польщі в Україну, на села Лемківщини прибули делеґати і почали заохочувати людей до переселення в Радянську Україну. Майже кожного дня в Яшковій скликували сільську раду, на якій делеґати переконували селян щодо виїзду й обіцяли, що там отримають гарні муровані хати і багато доброго поля землі, а також буде хороше життя. Частина селян повірила в цю пропаґанду і переселилася в Україну.
З усією родиною переселилися Іван Русин, Олексій Буранич, Іван Щамбура, Лукаш Гамбал, Аким Сорока, Марія Федорчак, Спиридон Губ’як, Семан Москва, Василь Бодневич, Василь Русин, Василь Яшківський, Василь Гальчак, Антоній Сорока, Михайло Щамбура, Захар Буранич, Порфирій Гунчак, Спиридон Васуля, Володимир Губ’як, Марко Щамбура, Гаврило Полянський, Данило Губ’як, Максим Сич, Матвій Сорока, Василь Гунчак, Гнат Хом’як, Гаврило Щамбура, Юстин Чура та Юрко Гунчак.
У червні 1947 р. трагічним часом для Яшкової було насильне виселення жителів з рідного краю в рамках акції „Вісла„. У день депортації польське військо прибуло до села і протягом двох годин, біля 8 ї години, треба було залишити свою прадідівщину. По селі було чути плач і ридання людей та крик вояків. На віз можна було забрати найнеобхідніші речі та їжу і хворих старців та дітей. Того дня селяни переживали велике горе, а і погода була погана, увесь день сильно падав дощ.
Ми йшли під військовим конвоєм до станції в Горлицях, часом якийсь жовнір, якому спішилося, підганяв нас кольбою. Біля станції, на полі, у великому болоті та дощі, ми мусили чекати кілька днів на транспорт до незнаної землі. Коли підставили вагони, то казали завантажуватися. Двом родинам давали один товарний вагон, критий дахом або некритий. У вагоні треба було все змістити – людей та корови, коні й увесь доробок, який можна було забрати з хати на один віз. Везли нас на захід Польщі майже тиждень. І так привезли нас до Ґвізданова в ґміні Рудна, де нас тримали на станції кілька днів, а пізніше всіх яшків’ян розкинули по селах. Найбільше оселили в Ґавронах.
На захід Польщі з Яшкової вивезли родини Григорія Буранича, Івана Русина, Атаназія Гамбаля, Олександра Хом’яка, Харитона Русина, Фемія Гудака, Леонтія Кіселевського, Івана Губ’яка, Івана Кані, Мирона Щамбури, Івана Стависького, Івана Кліща, Савки Гунчака, Володимира Губ’яка та Семана Губ’яка.
Після 1956 р. дано можливість змінювати місце проживання. Тоді Іван Русин відкупив від осадника хату свого батька і повернувся з родиною до Яшкової.
Ця найбільша трагедія не тільки знищила наші хати і церкви, але найбільшим злом було те, що позбавлено нас коріння на нашій рідній землі – Лемківщині.

„Наше слово” №51/2010 i №2, 9 cічня 2011 року {moscomment}

Опубліковано в Лемківска сторінка.

5 відповідь на: СЕЛО Яшкова

  1. Семчишин Василь пише:

    Мій дід Чура Юстин Тадейович і бабуся Русин Анастасія Іванівна.

  2. Семчишин Василь пише:

    Моя мама Чура Михайліна Юстинівна 1939 р.н. с. Яшкова

  3. Василь Павзюк пише:

    Вся родина по маминій лінії походить з села Яшкова.Сорока Антон мій дідусь…

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *