Рідна земля їй все пахне і сниться

Степан МігусКРИНИЦЯ№52, 2012-12-23/30

Ставна, струнка й висока з великими, напрочуд блискучими очима, які відразу привертають увагу, коли подивитися на Катерину Константинович (уроджена Маслій), нині ґіжиччанку. До нинішнього місця проживання уродженку Кобильниці-Волоської (тепер Любачівського повіту) привів трагічний шлях.

Залишайся тут, де твоя рідна земля

Катерина Константинович

Село Кобильниця-Волоська має давню й багату історію. Уже 1557 р. про нього з’явилися перші писемні згадки: а скільки років, десятиліть і століть раніше там жили українці – докладно невідомо. Писемна згадка пов’язана з дворянином із силезьким корінням Миколаєм Тарлом, рід якого пішов у Галичину з королем Владиславом Опольським, а король Сиґізмунд Авґуст за заслуги в боротьбі проти московитів, татар та волохів надав право заснувати місто на території Кобильниць-Волоської і Руської. Проте так не сталося. За часів короля Яна Собеського 1666 р. в Кобильниці-Волоській була збудована дерев’яна церква, що проіснувала до 1922 р. У селі до сьогодні збереглася греко-католицька святиня св. Дмитрія (1927 р.), яку 1947 р. прийняли латинники. Від 1985 р. греко-католики сюди повернулися. Саме в цій парафії батьки Катерини Маслій хрестили свою доню.
– У нашій Кобильниці було багато присілків, я жила в одному з них, з гарною назвою «Думи», – поринає у спомини пані Катерина. – Пригадую з дитинства священика Петрушецького, а потім його сина Костянтина. З його дочками я ходила до школи. А потім, ще до війни, я пішла до гімназії до сестер василіанок. Коли прийшли наші «приятелі рускі», то я була в десятилітці. а ще пізніше «завітали» наступні окупанти – німці, то я вже була в українській вчительській семінарії в Краківці. Зробила німецький атестат зрілості і треба було їхати додому, за яким я тужила: знов кордон пересували, а я не хотіла залишатися в більшовиків.
Катерина Константинович, тоді ще Маслій, повернулася додому 21 серпня 1944 р. вже зі званням учительки. Працювала в рідній Кобильниці. У селі дуже шанували наставницю й радо посилали до школи діток. Молодій учительці пропонували їхати працювати далеко, на захід, але вона не захотіла. Зрештою, їй батьки не дозволили б. Тато вговорював: «Нащо ти туди поїдеш? Усі разом будемо, так певніше і безпечніше. Залишайся тут, де твоя родина, твоя рідна земля»…
Та часи були неспокійні. Гарну муровану школу в Кобильниці-Руській спалили, і вчителька залишилася без праці. У селі відбувалися ще страшніші події: 15 лютого 1945-го замордовано пароха о. Лева Согора, а через 11 днів польське військо та міліція вбили 40 мешканців Кобильниць-Волоської та Руської. В першому селі було понад чверть сотні жертв. (Пізніше, вже після падіння комуністичної системи, 1997 р. на стіні за церковними дверима вмуровано меморіальну дошку на згадку про вбитих. Дошка висіла у храмі лише два тижні. Уночі з 21 на 22 листопада того ж року невідомі особи розбили її, а шматки розкидали в кущах коло церкви…)
Після пожежі, повітовий інспектор освіти з Любачева Людвик Табачик запропонував безробітній вчительці, яка встигла показати свій педагогічний талант, працювати в селі Великі Очі (там, до речі, вона закінчувала раніше сьомий клас), бо в Кобильниці було лише шість класів. Учителька погодилася: там мала можливість жити в монастирі, де почувалася безпечніше. Пропрацювала так понад рік, часто навідувалася до рідної хати. Ходила навпростець, манівцями, щоб тільки швидше побачитися з рідними.
– Не боїшся так сама вечорами ходити? – питали її. – Різні тут люди никають, і наші партизани можуть прийняти тебе за когось іншого…
– Що там партизани – це ж знайомі, нема кого боятися, – відповідала вона.
Дату 17 травня 1947 р. вчителька і досі згадує. До школи тоді приїхали польські офіцери й кажуть: «Може би пані з нами проїхалася на „шпацир”?».
– Як взяли, то відразу завезли до в’язниці під ключ, – згадує пані Катерина. – Боже святий, хто б такого сподівався… Почалося страшне. У камері – вода по кісточки. дали тільки половинку хліба. Їсти хотілося дуже, але й прагнула до чогось голову прихилити.
Поклала цю половинку хліба у воду, під голову, і так, у воді, пролежала всю ніч до рання. На сніданок принесли смердячу «горохівку», якої не можна було їсти, бо там плавала всяка непотріб…
Почалися страшні допити, на які забирали вночі. «Кидали» прізвища, псевдоніми і без кінця повторювали: «Знаєш того, а може того?». Про партизанів з УПА питали.
– Показали якусь стоячу вішалку і сказали, що мене на ній повісять, якщо я нічого не скажу або буду неправду говорити. У мене в голові калаталися думки навперемін з надією, що, як будуть вішати, то, може, та вішалка перевернеться… Але, на щастя, скінчилося тільки на залякуванні.

Прощай, рідний краю!
Катерину Маслій тримали, допитували і страшили в Любачеві цілий місяць. Найгірші були ночі: водили на допити і без кінця питали: хто з села був у підпіллі, чи в хаті батьки давали їм їсти?
– А як би ви повелися? – питаю їх. – Прийшли голодні, то тато, який був на війні і знав, що таке голод, нагодував їх.
Питали про гроші й одяг: чи давала їм… Катерина казала, що ні, бо не було. Усім своїм єством вона відчувала, що тюрмою її недоля не закінчиться. У голові щораз частіше пролітала страшна думка: «прощай навіки, рідний краю!». Вона чергувалася з побоюваннями за родину…
Заскреготів ключ у дверях і до камери вкинули інших жінок, а серед них – молоденьку дочку священика. Весь час докучали, викликали на допити ще тиждень. А потім, 27 червня 1947 р. – у дорогу в невідоме. Швидко виявилося, що це був шлях у пекло – до жахливого концтабору в Явожні.
– Поняття ніхто не мав, що таке Явожно і куди нас везуть, – голос пані Катерини в цьому місці дрижить. – Запакували нас у вантажні авто, повезли до поїзда, загнали до товарних вагонів. Завезли до Явожна-Щакової, вигнали з вантажівки, поставили в ряди, почали гнати перед собою. По дорозі люди кидали в нас камінням, викрикували «українські бандити, бандерівці, то партизани, вони з лісу». Хоч у нашій групі були самі жінки. Далі бачимо – брама, а над нею напис по-німецьки: «Arbeit macht frei». Наказали роздягнутися і загнали митися. Вода – під страшенним тиском, холодна. Я думала, що вже нам кінець прийде. Серед нас були старші жінки, вони падали від тиску води… Знущалися над нами на всі способи, як нелюди. Врешті дали таборові лахи, а наш одяг забрали до депозиту. Потім, коли я вже виходила з табору, мені вернули, що я там мала, навіть пару грошів, медальйон.
А з лазні нещасних погнали до бараку. Там – поверхові ліжка, стерта солома, всюди брудно. Кати любувалися у «вправах-жабках»: постійно наказували жінкам скакати. Учительку взяли під пильний нагляд: за довге волосся – «жабки», за блузочку – «жабки», не так глянула – «жабки». Аж голова йшла обертом. Старші почали мліти… І весь час били людей ґумою, по спині, по руках, по ногах, нерідко й по голові. Після такого «привітання» ночами знов почалися допити.
– Марійку Залуцьку з Перемишля, яка в УПА мала братів, так мучили, що з допитів її несли на покривалі, – повним горя голосом розповідає пані Катерина. – Ми все на неї дивилися і з безсилля плакали. Це було страшне. Тягали ночами й мене, вічно голодну. Знущалися. Попри голод, ми перекидали частину нашої їжі чоловікам – бо в них ще страшніший голод був. А нас без кінця допитували, били, знущалися. Дві жінки не витримали цього й кинулися на підключені до струму дроти. Їхніх прізвищ уже не пам’ятаю, здається, з Кракова вони були, й загинули там…
Тепер, через 65 років, мені здається все це неможливим. На допитах мене найбільше питали про «Крука», якого я знала. Та я розповідала не про нього, а про іншого, теж із прізвищем Крук, який був моїм професором. На щастя, я мала протокол з учительської ради, де був підписаний проф. Юзеф Крук, і ще в Любачеві це показувала УБ-істам, – каже пані Катерина.
Ув’язнені жінки постійно вірили, що їх визволить із цієї страшної катівні хтось незнаний. Але хто б це мав бути – вони самі не уявляли. Так спливали дні, тижні, місяці. К. Константинович рахує нині час, протягом якого її тримали в Явожні. Їй виходить, що вона була звільнена щойно на початку січня 1949 р., на юліанський святвечір. Збиралася до рідної Кобильниці-Волоської – бо про Акцію «Вісла» й про переселення батьків нічого не знала.

Чужина на все життя
Одна зі звільнених разом із пані Катериною жінок знала про переселення й запропонувала вчительці їхати з нею на Браневщину. Згодом виявилося, що батьки залишили в рідному селі наймолодшу сестру пані Катерини, Соню. Знали, що дочка після виходу з явожнянського пекла буде їх шукати в Кобильниці-Волоській. Перед самим звільненням їй вислали пакунок – а в ньому було написане, що родину виселили до Венґожівського повіту, пошта Позездже.
– Усе це було чуже для мене, ніхто ще не знав цієї назви, – згадує вчителька. – Врешті їдемо поїздом у невідоме: як виявилося, на все життя, з двома теж звільненими хлопцями, які прямували на Венґожівщину. Це були Юрко Гуль і Василь Білик…
З багатьма пригодами вчителька Катерина віднайшла родину за Круклянками, у селі Жабінках. Радості не було меж… Часи були важкі. Знищене, пограбоване господарство не дозволяло утримати всієї сім’ї. Катерина, практично не відпочивши, почала розглядатися за роботою. У Жабінках була довоєнна школа, і вчителька почала готувати її для дітвори, зокрема й української. Інспектор освіти приглядався до всього, що робить молода вчителька, і щораз більше захоплювався її педагогічним хистом. Катерину прийняли на роботу, дали клаптик землі та стодолу, яка знадобилася батькам. За короткий час вчителька розшукала учням підручники, організувала маленьку бібліотеку та ще й почала скликати сільську молодь до участі в художній самодіяльності –і українців, і поляків, які приїхали в ті сторони з Люблинського воєвідства в пошуках кращої долі. Тепер зі сміхом згадує пані Катерина перший виступ її колективу в Ольштині, на воєвідських змаганнях самодіяльних колективів, коли її хлопці вийшли на сцену зі справжніми косами, а дівчата – з серпами. Дехто й злякався: мовляв, українка ж ними командує. Зрештою, сама вчителька теж трохи побоювалася, щоб діти не зробили собі кривди. Але вони заспокоїли свою наставницю, переконуючи, що до серпа й коси звикли з дитинства, тому нікому нічого поганого не станеться. Артисти з маленьких Жабінок виїхали з Ольштина з перемогою.
К. Константинович добре пам’ятає своїх учнів, їхні успіхи, таланти, ще нині захоплюється їхньою жагою до навчання. Крізь десятиріччя пронесла пам’ять про свою найздібнішу і найулюбленішу ученицю з Жабінок Катерину Сіроцьку, з дому Журат (тепер – голова Союзу українок у Польщі – ред.), про яку згадує й нині.
К. Константинович пропрацювала вчителькою понад сорок років – у Ґіжицькому й Венґожівському повітах. Майже щодня зустрічає своїх учнів, які з нею чемно вітаються, питають про здоров’я. Це розігріває її серце. А печаль в кутиках вуст – це туга за рідною землею, хатою в Кобильниці-Волоській, за школою, за минулим. Хтозна, ким була б ця вольова жінка, якби жорстоким безоглядним чином не вирвали її родину з корінням із прабатьківської землі, яка сниться їй і пахне до сьогодні.

(Visited 335 times, 1 visits today)
Категорії : Криниця

Коментарі

  1. Доброго вечора . Хочу взнати , чи залишилась родина на прізвище Стащишин .Дякую.

  2. Доброго дня . Пише Оля . Мій батько народився в с. Кобильниця Волоська . Хотіла детальніше взнати про рід . Дуже буду вдячна .

  3. В мене дід з Кобильниці Руської Герега Тимофій Іванович 1927 р н переселений у Львівську область
    Якщо маєте ще інформації то надайте. Мені дуже цікава дана тематика…

  4. Шановний пане Степане! Священником у селі Кобильниця Волоська був мій прадід Йоан Подляшецький, а після його смерті в 1928 році, парафію обійняв мій дід Костянтин Подляшецький – не Петрушецький. З повагою, Дарія Матвійчук.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*