Росія: насильство чи вільний вибір Рус(с)кой бурси?

Богдан ГукЛЕМКІВСКА СТОРІНКА№20, 2015-05-17

Лемку, ти «русскій»!?
russka bursaУ 1911–1914 рр. на Лемківщині виходила російська газета «Лемко». Вона була призначена для русинів, з яких проросійські діячі цього реґіону винайшли «лемків», аналог газети «Прикарпатская Русь», яка в 1909–1914 рр. пропонувала галицьким русинам/українцям повірити, що вони не русини, а росіяни. Якби я 1911 р. мав 20 років і був молодим руснаком з Лемківщини, який не знає російської мови, не зрозумів би ні слова з того, що редакція «Лемка» називала лемківською мовою. Ось яка мала бути мова культурних лемків/росіян:
«Уже долгое время раздавались на Лемковщинѣ голоса, требующіє изданія для этой страны Руси, хотя бы маленькой газеты. (…) Русскій лемковскій говоръ значительно различаєтся отъ говоровъ, употребляємыхъ въ другіх частяхъ Руси (…). Этими – именно – обстоятельствами объяснается, что принимаемся за изданіе предлежащей газетки «Лемко» (…), и издавать её будемъ на языкѣ, приближенномъ къ лемковскому говору (…)».
Минуло трохи понад 100 років. З наступного випуску «Річника Руской бурсы», що його 2014 р. видало Товариство «Руска Бурса» в Горлицях, можна переконатися, чи «русскій» лемківський говір змінився, чи ні. Інакше кажучи: яким є читач цього видання в уявленому культурному проекті Лемківщини, конструйованому послідовником «Лемка» (а ним є редакція «Річника»). Ось зразок мови тексту провідної авторки та головного редактора Олени Дуць-Файфер:
«І война принесла вельо постав і поведінь, котры до днес фунґуют як неґатывны або позитывны взірці. Серед першых мож вказати сесу «нещестну жертву навожденія» – доносителя, котрий здраджат люди, што йому довірили і приняли до свойой громады. В культуровій памяти Лемків таку ролю мали головні украіньскы діяче, котры найчастійше як учытеле, священникы ци урядовы особы были прысланы на Лемковину і прібували вщыпляти украіньску достоменніст, котра была в основным одмітувана» («Влияня подій І світовой войны на формуваня ся лемківской достоменности – при спілучасти літературных текстів», с.49–63).

Хто говорить? Для кого цей голос?
У «Влиянях…» не говорить лемко, а хтось – і не лише Олена Дуць-Файфер – говорить про лемка. І не знати, чи мова адресується лемкові, чи комусь іншому. Адже як 100 років тому, так і сьогодні на Лемківщині нема читача, який міг би визнати мову «Лемка» чи «Річника Руской бурсы» за власну. Такою мовою ніхто не говорив і не говорить. Висновок: авторці статті не йдеться про те, чи такий лемко-читач є, чи його нема. Ідеться ж про творення власного читача і приписування йому мови, яка не може бути його власною, а мовою накиненою, і то нібито від імені лемка.
Які можуть бути її джерела? Колись джерелом мови газети «Лемко» був страх перед тиском на Лемківщину римо-католицької польськості у вигляді дворів та міст. Інтелектуалісти-русини в ІІ пол. ХІХ ст. шукали захисту, тому їх очі керувалися в сторону Росії. Нині маємо докорінну зміну: джерелом «рідної» мови «Річника Руской бурсы» є його позиція щодо українства. Ситуація є відмінна, ніж 100 років тому назад: польськість була тоді потужним аґресивним чинником впливу, натомість нинішнє українство на Лемківщині само ледь виживає. Отож маємо справу з вигадуванням загрози. За цією стратегією стоїть у «Річнику» її головна редакторка і авторка – Олена Дуць-Файфер (1960 р. нар., русистка, історик мистецтва, викладач вищої школи, живе у Кракові). Дуже важко повірити, що в її публікації з 2014 р., яка є частиною процесу творення карпатсько-руської (лемківської?) нації, такий-то фраґмент її тексту є частиною історіографічного викладу, а не актуального політичного орієнтування читача:
«Свій етнічний проєкт будували лемківскы писателі/діяче беручы за основу міф загальноруской єдности, опозиційні до польскости і предо вшыткым украіньского „сепаратизму”, котрий уж втовды став ся штораз барже домінуючом серед Галицкых Русинів опцийом достоменности, яка постулятывні влучала в свій обсяг тіж Лемковину».

Без інтриґ, але не без комплексів…
Я не прихильник мислення про курований цим автором проект лемківської (карпатсько-руської?) нації, як про механічний наслідок російської інтриґи (адже подеколи і нині поляки якраз українців вважають австрійською інтриґою…). На мою думку, О. Дуць-Файфер не підпорядковується впливові державних органів Російської Федерації – вона сама цей вплив створює, запрошує читачів-лемків побачити їхню близькість до Росії, вона заохочує їх відкритися до Росії, переконуючи, що лише Росії вони завдячують можливість історичного існування, називатися лемками, вважати самих себе «нацією». Це і є свідомий цивілізаційний вибір цієї інтелектуалістки, яка після ста років по-своєму повторює комплекси старих руських інтеліґентів у Галичині.

Поруч з кривдою, яку несе політичне орієнтування читача та усього Товариства «Руска бурса» на Росію, вражає те, що О. Дуць-Файфер в міру добре володіє кількома новітніми західноєвропейськими дослідницькими методами, проте вони не звільняють її від «російського комплексу». Редактор «Річника» володіє методами, але не володіє незалежною концепцією минулого та сучасного Лемківщини, тому повторює старі російські концепти. О. Дуць-Файфер не є ориґінальною, не вміє писати про Лемківщину, якщо не відносить її до Росії, якщо Росія не є культурно-політичним тлом і контекстом її текстів – у цьому полягає її інтелектуальна капітуляція.

Польські автори-союзники
Культурний комплекс головного редактора «Річника» стає публічною позицією не лише її самої, а й групи людей. Ця ситуація відома з минулого, коли у США чи в західній Європі культурні діячі, а то й інтелектуалісти фліртували з Росією. Отож, у «Річник Руской Бурси» не попадають випадкові матеріали. За 10 років його появи там ні разу неґативно не написали про російську політику щодо лемків. І на 2014 р. редактор підібрала тільки ті тексти, які містять тези, відповідні до її вибору стратегії для читача (читай: себе). У статті Пшемислава Мазура «Sukcesy nurtu rusofilskiego i starorusińskiego wśród Łemków w kontekście teorii elit Vilfreda Pareto» посіяно думки про політично-ідеологічну близькість русинів (лемків) з росіянами і Росією. Мазур констатує крах української ідеї наприкінці ХІХ ст. на Лемківщині, а причиною визнає «ставлення до Росії як протектора. Апелювання до спільноти з такою великою нацією скріпляло в контексті стосунків з поляками чи австрійцями. Лемки воліли прийняти готовий російський проект, аніж ризикувати шлях у незнаному українському проекті (…)» (98). Також у 30-ті рр. «нова українська еліта була чужа масам і ті в пошуках традиції орієнтувалися на православ’я» (99). В цьому контексті легше розуміти проросійську статтю Богдана Горбаля «Лемкы в службі цисарьови (на примірі бортнян)». Автор переконує, що хлопці з Лемківщини неохоче йшли до австрійського війська, тому що «в тім часі більшість Лемків, в тым Бортнян, мала Росиян за приятелів» (70). Цілком у російському чорносотенному дусі виступив краківський історик Анджей Зємба. У його статті «Clara pacta faciunt claros amicos: niedokończona opowieść księdza Andrzeja Orszaka, Rusina z Węgłówki» поміщений комплект фраз, родом з Бєляєва чи Пруса: напр. «насильна українізація» (104), «українські найманці» гітлерівців (109), «націоналістичні українські вожді» (108–109).

Висновки
В середині ХІХ ст. тиск римо-католицької польськості вже раз довів галицьких інтелектуалістів до болючого поділу єдиного руського/неросійського світу, де було повноправне місце також русинам/руснакам Карпат. На початку ХХ ст. русофіли в Галичині дійшли до логічного завершення своєї культурно-політичної дороги: проголосили себе росіянами (Д. Марков, В. Дудикевич). Їм заперечували русини/українці, які не за російськими, а західноєвропейськими цивілізаційними цінностями рятували населення Лемківщини від драми виборів, серед яких найнебезпечніший був і є – російський. Від «Руска бурса» до «Русская бурса» – один крок… ■

Поділитися:

Категорії : Лемки