Анна Вінницька ■ ПОДІЇ ■ №16, 2013-04-21
«Цвинтарі – повні людей, без яких світ не міг би існувати», – ці слова, записані в 1950-ті роки німецьким письменником, лауреатом Нобелівської премії Гайріхом-Теодором Беллем під час його подорожі Ірландією, стали девізом товариства «Маґурич». Займається воно передусім рятуванням, інвентаризацією і документацією сепулькрального мистецтва (мистецтво влаштування місць поховання та кладовищ – ред.), хрестів, придорожніх капличок та різноманітних об’єктів церковного мистецтва, залишених без опіки насамперед на теренах, звідки виселено українців. Крім того, проводить ремонтні роботи на єврейських, німецьких і польських цвинтарях у південно-східній Польщі та в західній Україні. Протягом 26 років відремонтовано 120 цвинтарів, зокрема 100 українських, та врятовано майже 2000 кам’яних об’єктів, здебільшого надгробків.
Проте українці мало знають про товариство «Маґурич», а ще менше включаються в його діяльність. Підраховано, що з понад тисячі волонтерів, які працювали досі в «Маґуричі» та групі «Надсяння», яка лягла в підвалини товариства, українців було всього двадцять… Звідси думка, щоб засновник «Маґурича» Шимон Моджеєвський та член управи товариства Ольга Соляр відвідали північні осередки, у яких проживають сьогодні українці. Таким чином, нещодавно вони відбули поїздку до Ольштина, Ґданська, Лемборка, Слупська, Білого Бору, Валча, Кошаліна, Старґарда-Щецинського і Щецина. Поїздку фінансувало ОУП. Як наголосила О. Соляр, ще рано казати, чи кількість волонтерів серед українців збільшиться, проте зацікавлення – насамперед серед білобірської молоді – було відчутним.
Маґурич – це назва гори неподалік села Бортного на Лемківщині, де в минулому видобували пісковик, з якого місцеві ремісники робили, зокрема, надгробки та хрести.
Засновником неформальної групи каменярів «Маґурич», котра згодом перетворилася в товариство «Маґурич», є Ш. Моджеєвський – поляк, який спеціалізується в ремонтах надгробків. Проте ідея рятування та інвентаризації українського сепулькрального мистецтва у південно-східній Польщі належить Станіславові Крицинському, який у 70-ті рр. разом зі своїми друзями зі Студентського кола бескидських провідників у Варшаві (пол. Studenckie Koło Przewodników Beskidzkich) започаткував т.зв. «Акцію опис».
Метою акції було виловити сліди минулого, тобто документувати все, що залишилося після виселених українців – зокрема, придорожні хрести, цвинтарі, фундаменти хат і церков, млинів. Згодом С. Крицинський дійшов до висновку, що інвентаризація пам’яток – це замало, оскільки документація не продовжить їхнього життя, а «знаки» минулого служать як сучасності, так і майбутньому. Тому 1987 р. він улаштував перший табір «Надсяння». Мета табору – відновлення бойківських цвинтарів у Бистрому та Міхнівці в Бескидах. До речі, історія С. Крицинського немов збігається з історією Ш. Моджеєвського.
– Протягом чотирнадцяти років я багато часу проводив у Бескидах. Як і більшість інших людей, мене інтриґували гори та навколишня порожнеча. Тепер знаю, що ця порожнеча є повна знаків, – говорив під час кошалінської зустрічі Ш. Моджеєвський.
Розповідає, як одного разу, зійшовши з туристичного шляху, він загубився. Побачивши невеличкий пагорбок з каменів, увійшов на нього, щоб краще роздивитися навколишній терен. Тоді послизнувся – і на одному з каменів прочитав: «Тут спочиває Гриць Бухвак / Прожив 79 лит. Тот каминя Гриць Бухвак робив своєма руками…». Надгробок зроблено 1926 р., а Г. Бухвак помер 1939 р. Був це приклад бойківської матеріальної культури. З цього часу цей же надгробок, побіч пам’ятника діда, є найважливішим пам’ятником у житті Ш. Моджеєвського – тому він став доглядати бойківський цвинтар у Берегах-Горішніх, де був похований Г. Бухвак.
Через рік після того Ш. Моджеєвський взяв участь у першому таборі «Надсяння», які організовано протягом чергових 10 років. Пізніше, після відходу С. Крицинського, «Надсяння» насамперед перетворилося в Неформальну групу каменярів «Маґурич», а потім – у товариство «Маґурич». Протягом цих років проведено 26 ремонтних сезонів, 65 двотижневих волонтерських таборів та десятки менших акцій. Результат цієї праці – ремонт біля 2000 надгробків, придорожніх хрестів, каплиць, хрестів з колишніх уже церков та багато документаційної праці.
Тільки 2012 р. «Маґурич» відремонтував у Польщі, Україні та в Боснії і Герцеґовині 195 об’єктів сепулькрального мистецтва, 4 об’єкти малої сакральної придорожньої архітектури, 5 кованих церковних хрестів, розпочав ремонт лемківської мурованої церковної дзвіниці й придорожньої каплички та видав книжку «Цвинтар місце (не)присутніх» (у польському та українському мовному варіанті). А все за єдині 60 тис. зл.! Аж не хочеться вірити, що можна зробити так багато за такі невеликі гроші! Кошти на громадську діяльність «Маґурич» отримує насамперед від фундацій, а також приватних дарувальників.
У «Маґуричі» найважливіша праця! Як мовиться на веб-сторінці товариства, його членом може стати кожен, хто готовий працювати на цвинтарях (однак не тільки), готовий постійно повертатися в минуле й відкривати таємницю мнимої порожнечі без огляду на національність чи віросповідання. Однак, хоч і дивно, українське сепулькральне мистецтво хочуть рятувати поляки – українці поки що придивляються… Натомість цвинтарі живуть доти, доки ми про них дбаємо…
– Звідси заголовок книжки – «Цвинтар місце (не)присутніх». Таким чином ми хотіли підкреслити присутність тих, хто на них лежить, – сказав Ш. Моджеєвський. У той же час О. Соляр, українка, яка є членом управи товариства «Маґурич», підписуючи учасникам кошалінської зустрічі книжку, що видана саме за її редакцією, написала: «Праця важливіша від слів». У книжці поміщено практичні поради того, як ремонтувати цвинтарі, а також як «читати» цвинтарі.
Здавалося б, що українців не треба переконувати в тому, що варто дбати про свою спадщину. Однак товариство «Маґурич» нам усвідомлює, що, на жаль, треба. А приклад Кошаліна показує, що насамперед старше покоління живо реаґує на подібні зустрічі, називає цвинтарі, які слід було б ремонтувати. Питання тільки – хто має це робити? – оскільки українська молодь поки що не надто цим цікавиться.
На початку зустрічі Ш. Моджеєвський зізнався, що радше не вірить у те, що наслідком їхньої поїздки буде «повсюдний здвиг», і таким чином вдасться відремонтувати решту 600 цвинтарів, які ще залишилися на території давньої Перемиської єпархії (у колишній Перемиській єпархії є 700 цвинтарів, з чого 100 відремонтованих).
– Бо коли це має зробити лише товариство «Маґурич», то враховуючи, що протягом останніх 26 років ми відремонтували 100 цвинтарів, потрібно нам буде ще 150 років, – підкреслив Ш. Моджеєвський. Парадоксально, за словами О. Соляр, під найбільшою загрозою зараз ті цвинтарі, які стали чинними парафіяльними кладовищами насамперед тому, що через обмаль місця на них зносять українські надгробки і на їхнє місце ставлять польські. Було б тоді добре, якби українці, особливо молодь, включилися в акцію рятування українських кладовищ.
Сьогоднішні волонтери «Маґурича» – це люди віком від 8 до 80 років. Найбільше серед них студентів та тих, хто щойно закінчив навчання у вишах, однак багато й таких, хто разом із «Маґуричем» росте… Під час таборів волонтери намагаються працювати від 8 до 10 годин щодня, a живуть поряд цвинтарів, щоб кожного дня не переміщуватися з великою кількістю знаряддя. Такий режим показує, наскільки серйозно волонтери ставляться до свого діла – завдяки цьому відновлено цвинтарі в Бескидах, на Лемківщині, Бойківщині, Розточчі, а останнім часом на Перемищині.
«Саме цвинтар – символічне віддзеркалення природної рівності всіх людей – може стати місцем, в якому вчитимемося відкриватися іншим людям. Адже ж, урешті-решт, там опиняться всі – і свої, і чужі. І кожен з них покоїтиметься у своєрідному просторі: відмінному, історичному, магічному, лячному та сакральному», – написала О. Соляр у вступі до книжки «Цвинтар місце (не)присутніх». І про це повинні насамперед пам’ятати молоді люди, бо завдяки цвинтарям ми відчуваємо живий зв’язок з рідними землями, цвинтарі нагадують нам, де наше коріння. Але щоб так було, про цвинтарі необхідно пам’ятати… У «Маґуричі» кажуть, що ключові слова, які відкривають сенс їхньої праці, – це співіснування та співвідчування, яке каже рятувати від забуття пам’ятки минулого. Приєднуймося до них! ■
Товариство «Маґурич» запрошує включатися до громадської справи.
Зв’язок: http: //www.facebook.com/StowarzyszenieMagurycz
Можна також підтримати товариство, перераховуючи гроші на банківський рахунок:
52 1020 1026 0000 1102 0118 9555
з допискою «darowizna na działalność statutową»
