Степан Мігус ■ ГРОМАДА ■ №25, 2015-06-21
Розмова з отцем протоієреєм Ярославом ГОСТИНСЬКИМ, ілавським парохом УГКЦ
Який вимір має 25 років ілавської греко-католицької парафії у громадському і церковному житті?
Насамперед це означає, що ми далі існуємо як українська громада. Це – видимий знак. Є церква, є парафія і є сповідники віри, та ще й на вулиці митрополита Андрея Шептицького. І це для нас велика честь. У цей спосіб повертаємо добре ім’я нашому великому Отцю Церкви, якого нищив НКВС, сталінці і не лише вони. Ми своєю присутністю й активністю свідчимо про те, що українці, греко-католики тут не пропали. Ми були, є і будемо.
Ваша парафія – велика?
Наша ілавська парафія територіально найбільша в Польщі, та з огляду на кількість парафіян – одна з менших. Наші прихожани проживають у трьох воєвідствах: Вармінсько-Мазурському, Мазовецькому і Куявсько-Поморському. Це велика територія, але при цьому досить мало людей. Багато з них не хочуть мати нічого спільного ні з Церквою, ні з нашим народом. Просто вони асимілювалися. Значний вплив на це мали десятиріччя, коли не було святині, організованого суспільного життя українців. Вони не пішли вслід за іншими і не доїжджали на богослужіння до Ольштина чи до Пасленка. Просто вони «втопилися» в середовище більшості і визнали, що їм так добре. Безперечно, коли б нас було більше, то значно більше можна було б зробити. Та дякуємо Богові і за тих, хто є, хто створював цю парафію і дбає про неї, плекаючи прабатьківські традиції. За це вони заслуговують найвищого визнання.
Якщо не було би парафії і свого храму, багато нинішніх мирян загубилося б?
Церква розбуджує національну свідомість. Наші віряни не тільки відчувають, що вони греко-католики, але передусім знають, що вони – українці. Це українська парафія, хоч належать до неї і поляки, які «помішалися» через подружжя з українцями. Членами нашої парафії є і православні, виселені з Підляшшя, з Кодня та його околиць. Це така особливість, але всі разом, кожен у свій спосіб, відчуваємо зв’язок з Україною або через предків, або через чоловіка чи дружину. На недільні літургії приходить до нашої церкви пересічно 60–70 осіб. Цього року на Великдень, що було рекордом, прибули 123 особи. Відвідую з колядою 106 хат. Рахую хати, а не родини, бо в багатьох випадках там живе одна людина – вдова або вдівець.
Ви не згадуєте про ще один ювілей, а власне про десятиліття Вашої священицької послуги саме в Ілаві.
Я не є аж так важливою особою, щоб про це згадувати. На першому місці – парафіяльна спільнота. Я навіть не помітив, що це мій ювілей, просто не рахував.
Від цієї спільноти і від поляків, які приходять до церкви, мені траплялося почути, що коли б не Ви і Ваша працьовитість, яку ставлять за взірець навіть римо-католицьким ксьондзам, ще довго могли б бути недовершені роботи у храмі, приходському домі, не було б ідеального довкілля. Це справді так?
Я люблю першим ставати до праці. Легко дивитися, як працює хтось інший. Станути першим і разом з людьми працювати – це, думаю, мобілізує найбільше. Коли віряни побачили, що я теж пораюся, самі більш охоче бралися до діла. Для мене чималою приємністю є щось зробити, а потім подивитися на діло своїх рук. Але треба підкреслити велику заслугу парафіян, які постійно приходять працювати, ніколи в жодну пору не відмовляються від роботи. Це значна підтримка. То велика вартість, коли я працюю не сам, а спільно з людьми, правда?
В Ілаві варто відзначити ще одну особливість – взірцеву співпрацю Церкви та ОУП. З чого це виникає?
В цьому випадку велика заслуга пана С. Герчака, який не лише є головою ланки ОУП, але й головою парафіяльної ради і паламарем. Завдяки цьому ланка міцно пов’язана з парафією. В Ілаві не відчувається поділу між парафією та Оуп. Це ж ці самі люди і тут, і тут. І ця сама мета. Ми всі разом працюємо для добра Церкви і нашого народу, а також ширимо добре слово про наш український народ. Ось, для прикладу, «Післяобіддя з українською культурою». Це все треба зорганізувати, «виходити» і провести. Пан Герчак – це надзвичайна людина і добрий організатор. Я познайомився з ним на другий день мого перебування в парафії. Він відразу взявся допомагати мені при носінні меблів. Потім я познайомився з паном Петром Дембицьким та його сином, які теж прийшли з допомогою. А далі були інші люди, готові помагати. Пізніше почалася спільна праця в церкві й гуртку ОУП. Так є до сьогодні. ■
