Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ №10, 2014-03-09
Батьківський урок про те, що людей не слід оцінювати за їхньою національністю, Яцек Куронь запам’ятав на все життя.
Цьому польському суспільно-політичному лідерові 3 березня цього року виповнилося б 80 років. Я. Куронь народився у Львові. У часи комуністичної Польщі став лідером опозиції, а після демократичних перетворень його обрано міністром праці і соціальної політики. Я. Куронь також був ініціатором утворення і багатолітнім головою сеймової комісії нацменшин. Він завжди був прихильним до українців, що доводив політичною діяльністю, публічними висловами та участю у важливих заходах. Він був почесним гостем установчого з’їзду Об’єднання українців у Польщі, допомагав побороти антиукраїнські настрої під час українських фестивалів у Перемишлі, підтримав побудову гуртожитку для української школи в Білому Борі, побував на Лемківській ватрі у Ждині тощо. Все життя він сприяв дружнім міждержавним польсько-українським відносинам і взаємному історичному примиренню.
Хоч у нинішній боротьбі українців за демократію та європейський вибір Польща підтвердила, що вона – партнер і дружній сусід України, складається враження, що інколи у взаємовідносинах усе-таки не вистачає Куроневого підходу.
Незалежність України, історичний діалог, взаємна пошана позицій, підтримка нацменшин – це непохитні цінності, яких він дотримувався. Із самого початку демократичних перетворень Куронь рекомендував Польщі будувати дружні відносини з сусідами, починаючи цей процес зі зміни підходу до своїх громадян непольської національності. На його думку, нацменшини за жодних обставин не повинні ставати заручниками міждержавних відносин. Навіть якщо польська діаспора десь, наприклад, за східним кордоном, не отримувала належної підтримки, з точки зору Куроня, не можна застосовувати принципу «ви допікаєте нашим, то ми допікатимемо вашим». Якщо згадати, що за повернення українцям Народного дому в Перемишлі вимагали надати подібну установу для поляків у Львові, або як частина політиків узалежнювала засудження Акції «Вісла» від засудження Волинської трагедії, то виявляється, що до обстоюваних Я. Куронем стандартів – ще некоротка дорога.
Сьогодні часом деякі сили також пробують переконати суспільство, що з державного бюджету виділено надто щедру підтримку для нацменшин або що права їх представників – непропорційно широкі. Я. Куронь не вбачав проблеми в такій підтримці з боку держави, бо вважав, що всім громадянам належить однаковий статус: «Мусять існувати спеціальні рампи біля переходів, щоб ті, хто пересувається у інвалідних візках, могли перетинати вулицю. Чи це їх привілей? Та нічого подібного – вони просто хочуть пересуватись так, як ті, хто має силу в ногах. У випадку нацменшин є достеменно так само», – сказав 1998 р. Я. Куронь польському виданню «Rubikon» (№ 2–3). Його голос завжди виразно звучав у питанні польсько-українського примирення. Він усвідомлював, що по двох боках кордону існують люди та осередки, які не бажають співпраці і навіть вважають її зрадою національних інтересів. Такі кола, на його думку, не можна залишати поза увагою і відповідною реакцією, не всі конфлікти, за його словами, вдається вирішити за допомогою діяльності третіх сил. Одним із більш запальних, за оцінкою Я. Куроня, було питання увіковічення пам’яті жертв польсько-українських протистоянь у різні часи, а особливо в період ІІ Світової війни. Він говорив, що право на гідні могили повинні мати дві сторони, і по обох боках кордону вони мають поставати «без гніву»: «Я хотів би, щоб зближення між нашими націями відбувалося через їхню справжню спорідненість, а не політичну доцільність», – сказав Я. Куронь 2001 р. в інтерв’ю для нашого тижневика. Ці слова окреслюють завжди актуальний виклик, перед яким ставатимуть поляки та українці. ■
(На основі книжки «Поляки та українці: важкий діалог»)
