«Не вбивай»

диякон Петро СивицькийПУБЛІЦИСТИКА№25, 2013-06-23

ВОЛИНЬ 1943

Михайло Шумада з Ольштина у своїх «Вільних зауваженнях…» («НС», № 21 від 26 травня 2013 р.) присвятив моїй особі та поглядам ось таке речення: «Диякон Петро Сивицький з Люблина (викладач теологічних дисциплін для студентів) вважає, що українці повинні офіційно признатися до вбивств поляків на Волині і засудити цей ганебний злочин: це був би необхідний акт „морального самоочищення української нації”». М. Шумада назвав мене серед трьох прикладів «католицьких ієрархів вищого рівня», погляди яких «на Волинь» йому не подобаються – відразу після львівського латинського архиєпископа М. Мокшицького і перед сумнозвісним о. Т. Ісаковичем-Залеським. Я, звісно, вдячний ольштинському дописувачеві за визнання мене «ієрархом вищого рівня» (як диякон, перебуваю якраз на найнижчому щаблі ієрархічної драбини). Проіґнорував би також помилку щодо мого заняття: я за першою освітою історик і викладаю лише історію й архівістику, які, вочевидь, до «теологічних дисциплін» не належать. Але те, що М. Шумада написав про мої погляди стосовно «волинського питання», вимагає з мого боку репліки.
Моя позиція – позиція християнина й українця. Християнина-вірянина і священнослужителя Української греко-католицької церкви. Українця, який зараховує себе не до націоналістичної, а до християнсько-консервативної школи суспільно-політичного мислення, який схиляє голову перед постатями В’ячеслава Липинського і Андрея Шептицького, а не Дмитра Донцова чи Степана Бандери.
Як християнин, я не визнаю колективної відповідальності. «Признаватися» і каятися повинні ті, що скоїли злочини, порушуючи Божу заповідь «не вбивай». Від непричетних вистачить, якщо не будуть заперечувати, вибілювати, виправдовувати, замовчувати злочинів, а злочинців прославляти як героїв. У кожному катехизисі, навіть у катехизмовій частині молитовника, знайти можна перелік т.зв. чужих гріхів: 1. Наказувати гріх; 2. Спонукувати до гріха; 3. Дораджувати до гріха; 4. Дозволяти на гріх; 5. Допомагати до гріха; 6. Не карати за гріх; 7. Гріх боронити; 8. Гріх хвалити; 9. На гріх мовчати.
Отож, хто сам не мордував, мав би лише стриматися від отого чужого гріха. Звичайно, похвально було б крім того – у кого є змога – включитися в процес «загоювання ран» через спільну молитву, допомогу родинам жертв у впорядкуванні місць поховання тощо. Треба водночас усвідомлювати, що діяльність ОУН(б) та «другої» УПА була суто реґіональним явищем і абсолютна більшість українців (тодішніх і теперішніх) зовсім не причетна до «волинських» чи то пак «волинсько-галицьких» подій. Тому більшості українців, якщо треба морально очищуватися (а це потрібно кожному, адже всі ми грішні), то не у зв’язку з «Волинню».
Як українець, не погоджуюся на поділ жертв на кращі й гірші, тобто, відповідно, убиті в рамках «жорстокого геноциду» та «справедливої відплати». Хай перших було більше, ніж других, хай і дійсно дії ОУН та УПА були геноцидом, а дії польських «месників» – «лише» воєнним злочином: невинній, мирній людині зовсім байдуже, чи її вбивають у рамках «геноциду», чи «воєнного злочину». Я також принципово проти того, щоб моральну проблематику злочинів українських інтеґральних націоналістів зводити лише до вбивств польського населення. На жаль, ми зараз є свідками цього: у різних заявах українських церковних ієрархів і суспільних діячів мовиться про вбивства поляків (не зовсім ясно ким), автори й «підписанти» простягають полякам руку, навіть «прощають і просять прощення». Питання ж українських жертв ОУН(б) названими вище представниками української еліти просто іґнорується.
У сучасній Україні про це резонансно говорять, мабуть, лише т.зв. антифашисти, звідти ж певно і в самого п. М. Шумади таке переконання, що, мовляв, звинувачення «націоналістичного руху» у винищенні також українців – це «традиційне і завжди брехливе» діло Москви. Нібито писане митр. Андреєм Шептицьким 1942 р. про «вбивство брата-громадянина», нібито післявоєнні мельниківські та бульбівські спогади про жорстоке винищування бандерівцями політичної конкуренції – усе московського пера твори. Це або вищого сорту наївність, або моральна зрада тих українців, які загинули за те, що хотіли України «не такої» чи не тим самим «вождем» очоленої. Це, свідоме чи ні, фальшування рідної історії.
Прикро, що до такого прикладають руку і представники Церков – адже Церква Христова якраз і покликана бути моральним орієнтиром суспільства, а це питання, крім суто історичного аспекту (який, утім, має сам по собі чимале виховне значення), має і аспект цілком сучасний. Адже в сучасній Україні діють політичні сили, які посилаються на традиції та ідеологію інтеґрального націоналізму. Зводячи всі моральні суперечності довкола цього ж націоналізму до «українсько-польського конфлікту», не відмежовуючися вчасно від інтеґрального націоналізму як такого, представники Церков ризикують хоча б тим, що на випадок яскравих розходжень між націоналістичною владою і Церквою – коли Церква з огляду на основні свої принципи скаже націоналістичній владі «Non possumus!» (лат. «не можна!») – не отримають належної підтримки з боку власних вірян, яким у свій час не подано відповідної вакцини проти націоналістичного вірусу.
Насамкінець нагадаю ще одну подію з вересня 1939 р. У селі Коросні біля Перемишлян на Львівщині місцеві українці, користуючися моментом анархії після вторгнення совєтів, пограбували тамтешніх польських колоністів. От, «було ваше – тепер наше». Пограбували тільки, не вбивали. Проте, коли довідався про це бл. Омелян Ковч (1884–1944), парох Перемишлян і Коросна, його реакція була чітка й недвозначна: сказавши людям, що таким чином вони виявили марність його душпастирської праці («я вас виховував на добрих людей, добрих українців – а виховав голоту»), наказав віддати забрані речі. А не був це «хрунь» чи «угодовець» – це був колишній капелан УГА, діяч міжвоєнного періоду, неодноразово репресований польською владою. Цікаво, якими словами окреслив би він винуватців масових убивств мирного населення, якби дожив до 1943–44 років на волі? Можемо припускати, що ці слова не були б лагіднішими, ніж 1939 р. І саме ця «лінія» священномученика Омеляна, разом з ученням митрополита Андрея, є для мене надійним дороговказом, якщо ідеться про оцінку трагічних подій 40-х років. ■

Опубліковано в Волинь 1943, Публіцистика.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *