Вальдемар БалдаГРОМАДА№6, 2017-02-05

Ще недавно придорожня капличка, зведена в давні часи в Пакошівці при головній трасі, що біжить від Ряшева через Березів у Бескиди, була німа. Висока мурована будівля, старанно побілена вапном, ні в чому не зраджувала зв’язку з визначним духівником – перемиським єпископом Греко-католицької церкви Йосафатом Коциловським.

Єпископ Йосафат Коциловський. Фото Національного цифрового архіву

Сьогодні все змінилося — пам’ятна дошка на фасаді промовляє двома мовами: «На цій площі стояв будинок, у якому народився греко-католицький єпископ Перемиської єпархії, в’язень НКВД у Києві, мученик Христової віри, бл. Йосафат Коциловський. Благословенний Йосафате, молись за нас!».
Ієрарх Греко-католицької церкви народився в цьому підсяніцькому селі 3 березня 1876 р. як Йосиф. Його батьком був родовитий пакошів’янин Петро Коциловський — адміністратор земського маєтку, що належав шляхетському роду Тишковських, у 1870—1876 рр. був депутатом Крайового сейму Галичини. З дружиною, яка походила з цієї самої місцевості, Катериною (з дому – Мазур), виховав четверо дітей; усі вони зв’язали своє життя з Церквою. Йосиф став єпископом, Януарій був місіонером у Бразилії, Анна вийшла заміж за уніатського дрогобицького священика о. Петра Подляшецького, натомість Ма-рія стала дружиною пароха парафії Гошани (Градівка) о. Казимира Гермака.
Капличка, правдоподібно, є ділом Петра Коциловського, який не залишився назавжди в Пакошівці, а доживав свої роки у Глинному коло Ліська, де набув під кінець ХІХ ст. невеликий маєток. Займався там громадською діяльністю, головуючи, між іншим, читальні «Просвіти».
Пакошівка часів Коциловських була селом особливим. Хоч проживали в ньому представники двох народів, польського та українського, не мала ані однієї святині — греко-католики поспішали на Службу Божу до недалекого Лалина (де Коциловські хрестили всіх своїх дітей — поза згаданою четвіркою, правдоподібно, також двох синів, які померли зразу після народження); латинники молилися в парафіяльному костелі в Страхотині. Церкву ніколи не побудували, зате у міжвоєнний період тут був побудований костел. Незважаючи на різниці у віровизнанні, суспільство жило у гідному подиву симбіозі, вільному від спорів, що виростали з релігійних причин.
Образ тодішньої Пакошівки зберіг у пам’яті народжений у цьому селі 1922 р. (помер 16 жовтня 2016 р.) Володимир Марчак, сибіряк, активний діяч української громади Сяніцького повіту, який виконував функцію дяка при архиєпископі Адамі Дубцю. Він згадував: «За маєтком була середина села. Там проживали поважні родини Мокрицьких, Мадеїв, Венгриняків, Романчуків, Адамяків, Домбровських, Джуганів і Вінницьких. З цього місця села виводився також останній перемиський греко-католицький єпископ йосафат Коциловський. Народився він у домі, який назвали „У Гірнячки”, тому що жінка Джугана була з гір – „гірнячка”. Населення Пакошівки і руське, і польське було горде, що з їхнього села походить єпископ. Що стосується самої родини Коциловських, то старі пакошів’яни мали серйозні до них претензії. Говорили, що дід єпископа був економом в останніх панів Тишковських. Правдоподібно, він мав заповіт, у якому пан Тишковський призначив пасовища і ліс громаді Пакошівки. Спочатку село ці пасовища вживало. „Діл” мав свою частину під Вроченем, „середина” – на Вазах (…), a „гора” мала пасовища від села Поляна. Ліс „на Босні” мав бути для всієї громади. Коциловський заповіт приховав, а весь маєток віддав Краківській академії. За цю трансакцію отримав гроші, за які купив маєток у селі Глинному Ліського повіту, куди під пресією села змушений був переселитись».
Вихований у повній толерантності атмосфері в заможному домі, Йосиф Коциловський досить скоро залишив село, і не тільки тому, що хотів здобути освіту, отже мусив вступити в гімназію, яка була в місті (навчався в Сяноці, потім – у Самборі, а на кінець – у Яслі, де 1896 р. отримав свідоцтво про закінчення навчання), але і з приводу переїзду батька у Глинне. До 4-річної загальної школи ходив, зрештою, не в Пакошівці, а в Ліську. Після випускного іспиту став студентом права Францишкансього університету у Львові. Академічні обов’язки поєднував тоді з громадською працею — активно діяв у спортивному товаристві «Сокіл», був членом Академічної громади, думав про майбутню вчительську професію (закінчив у Празі курси для вчителів фізичного виховання), а коли серед українців, активних у «Соколі», почали домінувати русофільські настрої, вийшов з цієї організації і став одним з організаторів українського «Сокола».
Суспільну активність перервав обов’язок упорядкування військових справ: щоб не марнувати часу на довготривалу службу з побору, він зголосився сам на однорічну службу. З уваги на науковий ступінь, його скерували до артилерійської школи у Відні, а після успішно складеного офіцерського екзамену та номінації на підпоручника почав річну службу в артилерійському полку у Львові. Коли служба закінчувалась, він мав намічену мету: священство, тому на юридичний факультет уже не повернувся.
За згодою митрополита Андрея Шептицького виїхав у Рим, щоб там почати навчання в Collegium Rutheanum (Колегія святого Йосафата або Українська папська велика семінарія ім. св. Йосафата). Діяв у різноманітних сферах студентського життя, в Італії отримав два наукові ступені: 1903 р. став доктором філософії, 1907 р. – доктором теології Папського університету святого Томи (Angelicum); опанував латинь і три мови — німецьку, італійську і французьку. Був 1907 р. висвячений і залишив Вічне Місто з номінацією на викладача догматики в Духовній семінарії в Станіславові. Дійшов там до посади заступника ректора, після чого відмовився від наукової кар’єри і 1911 р. вступив до згромадження василіанів, де прийняв ім’я Йосафат (на честь св. Йосафата Кунцевича). Три роки виконував обов’язки викладача в Лаврові і Львові.
Педагогічною працею займався також у роки І Світової війни. Через російський наступ був евакуйований до Австрії, жив спочатку у Відні, а з часом організував еміґраційну семінарію у Кромерижу на Моравах і зайняв там посаду ректора. Після двох років такої праці навесні 1915 р. цісар Кароль запропонував кандидатуру Йосафата Коциловського на перемиського єпископа. Кандидатуру, запропоновану монархом, затвердив 29 січня 1917 р. папа Бенедикт XV.
Новий владика засів на єпископському троні 10 вересня 1917 р. і прийняв єпископські свячення від львівського митрополита арх. Андрея Шептицького. Керувати єпархією довелось йому у винятково важкий час: пережив розпад Австро-Угорської монархії, братовбивчу українсько-польську війну, надію на створення незалежної держави — Західноукраїнської Народної Республіки і її фіаско, польсько-більшовицьку війну та зраду польськими союзниками українських солдатів, організацію польської держави, яка по-мачушиному трактувала представників національних меншин, і її програну війну 1939 р. Пережив також II Світову війну з її страхіттями. Мотто, яке завжди супроводжувало його діяльність, було добро українців, яких репрезентував у контактах з державною владою.
Переживаючи за своїх земляків, він організував велику акцію матеріальної допомоги, реалізовану за посередництвом заснованого 1918 р. товариства «Єпархіальна допомога», а також Інституту вдів і сиріт. Зорганізував та опікувався духовною семінарією в Перемишлі. Мав великий авторитет навіть у середовищах, далеких від його щоденного оточення (підтвердженням цього було включення його 1928 р. до складу Комісії єпископату Польщі до справ католицької акції, де він засідав поруч з Августом, кардиналом Гльондом і єпископами: Адамом, князем Сапєгою, Теодором Кубіною і Леоном Ветманським). Не уникнув теж і гіркого досвіду. Багато злого ферменту викликала, наприклад, справа впровадження серед уніатського духовенства целібату. Ті, кому не подобалась така реформа, звинувачували перемиського єпископа у насильстві над традиціями і латинізації Церкви; йому також не вдалося зосередити під своїми крилами всіх вірних. Поразкою закінчилися, наприклад, його старання стримати створення для лемків автономної Апостольської адміністрації Лемківщини.
Владика старався, незважаючи на хворобу, завжди бути близько до вірних. І так часто, як міг, відвідував родинну парафію. Про один такий візит розповів автор трилогії «Українець у Польщі» Володимир Марчак: «Єпископа Йосафата Коциловського (…) я запам’ятав ще з малих років. Єпископ візитував нашу парафіяльну церкву в Лалині. Мені було десь 6-7 років. У той час для зустрічі єпископа люди позичили в маєтку бричку. Нашого великого коня взяв до пари для свого Михайло Венгриняк. Я мав перший подати єпископові квіти. Посадили мене спереду коло фірмана. Довкола нашої брички на конях їхало шестеро селян – двоє спереду, двоє по краях і двоє ззаду. Хлопи на конях були одягнені в білі штани і „полотнянку” (такий плащ), на голові мали високі баранячі шапки, але були босі (певно, тому, що не мали у що взутись). Ми поїхали за єпископом до Домбрівки біля Сянока. Коли я подавав йому квіти, з емоцій трясся, як осика. Єпископ, усміхаючись, щось мені говорив, а я відітхнув лише тоді, коли, згідно з наказом, поцілував його дві руки.
Ще один момент залишився в моїй пам’яті. Коли ми приїхали до Пакошівки, єпископа вітали війт Стефан Косар з багатьма поважними господарями, власник маєтку пан Кароль Глущак, сільський письменник пан Адамяк і пожежна частина на чолі з Іваном Кучмою. Оркестром пожежників з Пакошівки дириґував Йосиф Мазур. Після привітання єпископ зійшов з брички і пройшовся з людьми майже 300 м до дому пана Джугана (в „ґірнячки”), оскільки в цьому домі єпископ народився. Я був дуже цікавий і весь час біг попереду. Тоді я побачив, як перед капличкою, що стояла перед домом, єпископ став на коліна і помолився. Люди, які його супроводили, зробили те саме».
Марчак відрізнявся особливою па-м’яттю на дрібниці. Запам’ятав, а потім записав коротку історію з єпископом Коциловським у другоплановій ролі – першоплановим її героєм був жебрак «Ланцьо з підковою». Подія мала місце на відпусті в Сяноці, на якому, зазвичай, був присутній перемиський єпископ, який додатково носив титул єпископа Сянока і Самбора.
«Пам’ятаю таку картину, – писав Марчак. – Один з жебраків мав дуже здеформовану ногу. Була вона грубо замотана шматами, під якими була прикріплена кругла підкова. (…) Одного разу був поставлений гарний вівтар, а збоку вівтаря велике крісло – трон для єпископа Коциловського, на приїзд якого всі чекали. Процесія стала коло дороги, а разом з нею і все духовенство. Один зі священиків трохи нечемно наказав жебракам відійти, бо будуть провадити владику. „Ланцьо з підковою” добре говорив українською. Звернувся до того священика з проханням, щоб той дав пожертву для жебраків. Священик, поспішаючи з процесією, щось гостро йому відповів. Ланцьо сказав жебракам: „Ідемо”, і всі пішли під зведений вівтар. Жебраки стали у два ряди, а Ланцьо зі своїми торбами сів на приготованому для владики кріслі.
(…) Прийшло пару чоловіків і зажадало, щоб Ланцьо забирався геть.

– Ланцю, встань і забирайся!
– Я завжди сиджу на камені. От попробую, чи вмію сидіти на троні.
– Ланцю, бійся Бога. Владика приїхав, забирайся!
Двоє чоловіків узяло Ланця під пахви і хотіли його звідти забрати. Ланцьо тільки крикнув: „Жебраки!” І на цей окрик всі жебраки з палицями кинулися на церковних. Ланцьо знову сів на „троні”. Єпископа в той час вітали діти, молодь, жінки і чоловіки. Певно, це привітання спеціально видовжували, щоб позбутися Ланця. На допомогу прибігли двоє священиків.
– Ланцю, що ти витворяєш, вставай, дістанеш свою пожертву.
– Мені десятка, а решті жебраків по п’ять, – поставив ціну Ланцьо.
– Дістанеш, як зберуть від людей, – далі не було вже часу на розмови, бо надійшла процесія з владикою.

Каплиця у Пакошівці з пам’ятною дошкою в честь єпископа Йосафата Коциловського. Фото автора статті

Наперекір тому, чого можна було сподіватися, ситуація все ж не зіпсувала атмосфери свята. Напругу зняв сам єпископ.
Люди, яких було багато, відіпхнули жебраків від вівтаря, однак Ланцьо сидів далі. Єпископ, певно, вже знав Ланця з відпустів, бо, усміхаючись, подав йому руку для поцілунку. Ланцьо, цілуючи руку, став на два коліна й обняв ноги єпископа. Владика його поблагословив, а коли Ланцьо встав, то збоку стояло друге крісло (звичайне), на яке його посадили. Сидів так Ланцьо досить довго, аж поки один церковник приніс йому мішечок з грошима, і Ланцьо поміж людьми позадкував на своє місце»…
Роки II Світової війни були періодом важкого випробування для української громади. У вересні 1939 р. Перемишль поділено між СРСР і ІІІ РП — західною частиною єпархії керував резидуючий в Ярославі єпископ Григорій Лакота, владика Коциловський залишився у своїй столиці, де пережив радянську, а згодом німецьку окупації. Його функціонування в ті часи можна порівняти з безупинним балансуванням на шпагаті: він робив, що міг, щоб урятувати дух свого люду. В одному з листів апелював до вірних: «Християнин не повинен ненавидіти навіть найзавзятішого ворога. Може захищатись сам, захищати своїх дітей і свій народ, але не може допустити ненависть в серце». Як вчить історія, не завжди, не всі і не всюди брали собі до серця ці слова…
Після встановлення нових кордонів між ПНР і СРСР уніатська церква попала в дуже важку ситуацію, а разом з нею ординарій Перемиської єпархії, єдиний зверхник Греко-католицької єпархії в Польщі. Коли він захищав населення, яке змушували переселятись до Української РСР, його звинувачували у співпраці з гітлерівцями і підбурювання до заборонених дій членів організації українських націоналістів, а коли опирався вимозі заохочувати священиків до виїзду, його звинувачували у ворожості до народної влади. Остаточно дійшло до найгіршого: 1945 р. єпископа Коциловського арештувала польська влада. Після короткого перебування у в’язниці він був переданий органам безпеки СРСР. В арешті у Мостиськах його переконували перейти на православ’я, а коли, однак, натиски виявилися безрезультатними, його звільнили і дозволили повернутись до Перемишля.
На жаль, там теж не зазнав спокою. Його присутність і поступки були терном в оці герольдів нових порядків у Польщі. Як цитує в одній зі своїх праць Ґжеґож Мотика, капітан Томаш Віснєвський скаржився начальству на владику: «Це бидло, вивезене до СРСР, не знаю, яким правом повернулося до Польщі. Ходить вулицями з розвіяною бородою і підбурює українців, кажучи, що по інструкції виїзд є добровільним».
Коли єпископ Коциловський спротивився псевдосинодові, що ухвалив підпорядкування Греко-католицької церкви Московському патріархату, а потім видав меморіал про приналежність Перемиської єпархії до Єпископату Польщі, вирок на нього запав 26 червня 1946 р. Військо зайняло палац єпископа в Перемишлі, а владику і його найважливіших співпрацівників примусово депортували до Львова, де вони стали перед судом, звинувачені у зраді українського народу, співпраці з гітлерівцями і шпигунство для Ватикану. Єпископ Коциловський, з огляду на стан здоров’я, після закінчення слідства потрапив до табору в Чапаївці під Києвом, єпископа Лакоту вивезено у Воркуту (помер у таборі 1950 р.).
Чапаївка стала останнім земним місцем перебування перемиського владики. Там його піддавали фізичним і психічним тортурам. Там єпископ Йосафат Коциловський помер 17 листопада 1947 р. Завдяки жертовності протоігумені православного монастиря, який знаходився поблизу табору, його останки не потрапили до спільної могили, а спочили в окремій. Через роки, коли збереження місця спочинку було під загрозою, прах мученика таємно перенесено на Личаківське кладовище у Львові. Постарався священик Йосафат Кравців, пізніше платячи за це 8-річним вироком. (Для комуністичної влади навіть мертвий єпископ був небезпечний). Дбаючи про спокій померлого, священик Кравців після виходу з в’язниці поховав єпископа Коциловського в могилі батьків на цвинтарі в Яблонівці коло Стрия.
Помимо старань ворогів Греко-католицької церкви, пам’ять про найвизначніших пакошів’ян усіх часів не загинула. Найпрекрасніше увічнили її колишні вірні лалинської парафії, виселені в Україну. Це, власне, їхніми стараннями на фасаді каплички, яку поставив батько єпископа, появилася пам’ятна дошка, реґулярно оздоблювана живими квітами, гідними мученика, оголошеного благословенним 2001 р. папою Іваном-Павлом ІІ, який відбув тоді прощу по Україні. ■