Могили наших солдатів

Ярослав ПристашІСТОРІЯ№35, 2015-08-30

ІІ Світова війна залишила після себе велику кількість могил. Не всі українці, які захищали Польщу, повернулися додому. Через кілька років знову пішли на фронт у рядах чужої армії. Війна «перемолола» і назавжди залишила далеко від дому не одного українця.

Доля

Прокіп Коць – жовнір польської кавалерії (стоїть посередині)

Прокіп Коць – жовнір польської кавалерії (стоїть посередині)

Прокіп Коць, який народився 14 липня 1907 р. у Вербиці, ще до війни служив у польській кавалерії в Познані. Там його застала ІІ Світова війна. Захищаючи Польщу, його частина опинилася аж під Жовквою. Після вторгнення Червоної армії на східні території Польщі його підрозділ розпустили. П. Коцю вдалося повернутись додому. У Вербиці він разом з родиною зайнявся сільським господарством і пасічництвом. Виробляв навіть свічки для церкви у Львові.
Взимку 1944 р. совіти взяли його копати траншеї в Потоках біля Гребенного, але додому він уже не повернувся. Радянський Союз не зважав на те, що він громадянин Польщі, головне, що українець, і 4 лютого 1944 р. забрав його в ряди 565-го мінометного полку у складі 46-ї мінометної бригади, що належала до 29-ї артилерійської дивізії прориву Червоної армії. Після вишколу він знову потрапив до Познані. Там 10 лютого 1945 р., рік після насильного вербування, загинув.
Про обставини смерті батька синові П. Коця – Іванові розповів після війни односельчанин Луць (Лука) Притула, який разом з Прокопом сидів у траншеях. «Вони були в одному окопі. Він казав татові: „Прокопе, не йди ніде, будь в окопі.” А тато каже: „Я піду тільки подивлюся, що відбувається.” Вийшов з окопу метрів на двадцять і був убитий осколком снаряда. Поховали його там, де загинув. Не мали з чого зробити труну, зробили з дверей і так поховали», – розповідає син Іван. Тіло зложили на території познанського району Віняри. Коли на пагорбах познанської Цитаделі відкрито Воєнне кладовище Червоної армії (Кладовище радянських героїв), останки П. Коця перенесли сюди. Так він став радянським героєм, що тепер для поляків і росіян більше асоціюється з російським. Прокіп Коць прожив 38 років. У цьому місці розповідь могла б закінчитися. Проте…
Доля не розпещувала Коців після смерті голови сім’ї. Дружину П. Коця Марію (з дому Солодуха) разом з донькою депортували 1946 р. в Україну на Івано-Франківщину. Син Іван втік, але в рамках Акції «Вісла» разом з іншими вербичанами опинився в околицях Орнети на Вармії, а потім переїхав до Лелькова. Маму Іван побачив щойно 1966 р. (через 20 років), а сестру вже ні – померла в Україні, коли їй було 16 років.
Івановій мамі в Україні відібрали воєнну пенсію після смерті чоловіка, говорячи, що син отримує її в Польщі, але Іван її не отримував. Син ділиться своїми роздумами: «Батько воював на німецько-польській війні, потім – на німецько-радянській війні. Там загинув. А ми дістали таку заплату по тому всьому…». Родину виселили, та ще й розділили.

moh IMG_1257_2448x3264

Могила «красноармійця» П. Коця на радянському військовому цвинтарі в Познані

Могила
Онука П. Коця Ірина Ульбрих 2014 р.зацікавилася долею предків і почала шукати могилу діда. Інспірацією була книжка Михайла Коця (старший природній брат Прокопа) «Вербиця в історії та переказах (Х ст. – 1939 р.)», Львів, 2000, де є коротка замітка про родину Коців. «Я почала їх всіх збирати докупи», – згадує п. Ірина. Вона знайшла в Інтернеті радянські військові кладовища і подалася до Воєвідської адміністрації в Познані, де її сконтактували з істориком Адамом Плескачинським, який займається ідентифікацією могил радянських солдатів у Познані. Він дуже швидко віднайшов могилу П. Коця. Для батьків п. Ірини це було великою несподіванкою.
Восени 2014 р. родина відвідала могилу батька й діда. На надгробній таблиці вони виявили помилку у прізвищі. Російською мовою убитий солдат записаний: Кочь. Щоб змінити таблицю, потрібна згода російської сторони. Таким завданням займається в Польщі Рада охорони пам’яті боротьби і мучеництва.

Могила і таблиця «красноармійця» П. Коця на радянському військовому цвинтарі в Познані

Таблиця «красноармійця» П. Коця на радянському військовому цвинтарі в Познані

Вже є порозуміння між великопольським воєводою і президентом Познані про зміну прізвища на могилі. Можливо, до 23 лютого, дати визволення Познані, прізвище буде виправлене. На день визволення Познані заплановано з’їзд сімей убитих солдатів, які воювали за відбиття міста й околиць з рук Німеччини. І. Ульбрих радо зустрілася б з цими особами.

Де шукати
Головною базою, на яку спираються польські інформації, є російський сайт: https://www.obd-memorial.ru . Рішенням президента Російської федерації від 22 січня 2006 р. № 37 «Вопросы увековечения памяти погибших при защите Отечества» Міністерство оборони Російської федерації створило загальну базу вбитих солдатів і тих, що пропали безвісти під час ІІ Світової війни (у Росії – Великої Вітчизняної війни) та після неї. Що важливе, на сайті є ориґінальні проскановані документи, які вказують особу, дату і місце її народження та смерті, а також найближчу родину. Серед солдатів, які загинули, є прізвища українців з території Польщі, наприклад: Петро Барна (нар. 1924 р.) з Радоцини на Лемківщині, Антон Войтович (нар. 1912 р.) з Вільки-Лосинецької на Томашівщині, Михайло Кийко з Ласохів на Томашівщині. Так, за прикладом І. Ульбрих, на підставі основних даних можна знайти свого діда, батька чи родича, якщо вони служили в Червоній армії. На основі цієї бази можна ідентифікувати, де загинула особа, вона повинна в цій околиці бути похоронена. Якщо це сталось у Польщі, то слід шукати радянські поховання в Польщі.

Адам Качмарек з Воєвідського управління в Познані, Параскевія та Іван Коці й Ірина Ульбрихпри могилі батька й діда.

Адам Качмарек з Воєвідського управління в Познані, Параскевія та Іван Коці й Ірина Ульбрихпри могилі батька й діда

Рада охорони пам’яті боротьби і мучеництва створила в Інтернеті Всепольську комп’ютерну базу військових кладовищ: http://groby.radaopwim.gov.pl/ де заміщено не тільки цвинтарі з ІІ Світової війни – серед них є українські кладовища і гроби з Люблинщини та одне з Малопольського воєвідства, але нема цих головних. Чи будуть додані, час покаже.
Ірина Ульбрих, шукаючи могилу свого діда, знайшла у Великопольському воєвідстві структуру, яка відповідає за військові кладовища: Великопольське воєвідське управління, Відділення соціальної політики, ал. Нєподлеґлості, 16/18, тел. 61 854-15-41 (Wielkopolski Urząd Wojewódzki – Wydział Polityki Społecznej, al. Niepodległości 16/18; Poznań, tel.: 61 854 15 41). На їхньому сайті http://cgw.poznan.uw.gov.pl/ створюється база кладовищ і могил. Так що незабаром можна буде знайти останки своїх рідних за допомогою Інтернету.
На основі цих баз можна знайти не тільки могили українців з Польщі, але всіх солдатів Червоної армії, зокрема це можуть зробити громадяни України, шукаючи своїх рідних. ■

Фото з архіву І. Ульбрих

Опубліковано в Історія.

3 відповідь на: Могили наших солдатів

  1. Roman Mat. пише:

    Ще раз показано трагічну долю вербичан. Залишилось їм тільки продовжувати пам´ять про історію свого села і своїх померлих. Великий вклад в тому ділі зробила пані проф. Лідія Коць – Григорчук, що видала друком згадану у статті книжку свого батька про Вербицю. Добрим прикладом пам´яті про Вербицю є також оголошення у 36 номері НС про нововиданий каталог вербицького цвинтаря.

  2. лідія пише:

    я шукаю у польщі тадеуш возняка який походив з львівськоі області працював диктором

  3. Ольга пише:

    Я, Паньків Ольга Іванівна, давно розшукую могилу свого дідуся Паньків Тимка, 1910 року народження (можливо по документах Паньків Тимофій Григорович 1906 р. н.). Його брат Турчин Микола Григорович похоронений на кладовищі радянських солдат й Польщі. Дідусь був разом з братом. Вдома зберігається повістка з воєнкомату про загибель діда, а також останній лист дідуся до своєї дружини – моєї бабусі Катерини, датований 24.12.1944 роком.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *