Богдан Гук ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №21, 2015-05-23
Розмова з Антоні Крогом , польським письменником і етнографом з Нового Санча, до 120-річчя від народження художника Єпіфанія Дровняка
Богдан Гук: Недавно я відвідав музей Никифора у Криниці-Здрої. На мій погляд, у цій державній установі відбулася культурна трансформація: творчість Никифора привласнила польська культура.
Антоні Крог: Його творчість є частиною цієї культури. Никифор мешкав не на місяці, а в Польщі, тут творив, слухав польське радіо, їв польський хліб, поляки ним опікувалися, відвідували його курортники-поляки і, нарешті, саме поляки улаштовували його виставки й писали про нього польською мовою книжки…
Для мене мова творчості Никифора винятково русинська.
Називати Никифора поляком – це помилка, це неправда. Правильніше буде називати його лемком, тому що він родом з Лемківщини. Я не погоджуюся, що в криницькому музеї здійснюється якась національна політика щодо Никифора. Її виконавцем мав би бути Збіґнев Волянін, хранитель фондів цього музею, проте я визнаю його за людину чесну. Навряд чи він віднімає в художника його русинство і спольщує його. Сьогодні Волянін – це в Новому Санчі авторитетний знавець народного непрофесійного мистецтва.
Ви, найімовірніше, знали чимало людей, які мали відношення до Никифора, хоч їх, як придивитися пильніше, і не було надто багато. Почнімо з Северина Віслоцького.
Я знав Северина Віслоцького, проте першою особою, яка ввела мене в коло явищ, наближених до Никифора, був Александер Яцковський, єдиний компетентний сьогодні «никифорознавець». Він його справді добре знав і цікавився насамперед його мистецтвом. Наступним був директор музею Тадуеш Щепанек у Новому Санчі, куди він поміг мені переїхати 1972 р. Їхня пам’ять про Никифора була тоді дуже свіжа.
Чи Ви коли-небудь зустріли Анджея Банаха, автора кількох книжок про художника?
Ні, ніколи. І, може, не хотів би зустріти. Чимало зробив тижневик «Пшекруй» з Кракова, переконуючи, що це справді великий живопис, а не сміх.
У книжці «Історія про Никифора» Елла та Анджей Банахи описали, як урятували Никифора перед депортацією у вересні 1947 р., хоч вона закінчилася в липні. Варто їм вірити?
Оскільки я спіймав Банаха на одній неправді щодо національності Никифора, тому не можу коментувати будь-чого, що він написав про нього. Мені відомо від Щепанека, що Никифора ніхто не урятував і його виселили разом з іншими криницькими лемками. А він пішки вернувся до Криниці аж з-під Щецина.
Ким у контексті Никифора був Тадеуш Щепанек?
Він, директор окружного музею в Новому Санчі, приятелював зі Стефаном Пулхлопеком, начальником відділу культури міського управління Криниці-Здрою. Мав контакти з Яцковським. Не говорив мені, звідки довідався про Никифора, проте він визнав себе прихильником його мистецтва. Не належав до тих, хто боявся влади. Як міг, сприяв митцеві, помагав йому, хоч допомагати цій людині було нелегко, пильнував, щоб його не окрадали, а Никифор не відрізняв 10 злотих від 100 злотих. Купив у митця кілька прохальних листів, які нині в зібраннях музею. Належить разом з Влосінським і Пулхлопеком до тих, щодо яких у приватних розмовах я ніколи не чув підозр у розтраті Никифорових грошей після його смерті, бо останній також не мав багато. Це питання вирішувала державна комісія, там усе закінчилося чисто.
Ви знали і Станіслава Пулхлопека.
Так, це був нетиповий чиновник, він справді цікавився мистецтвом, а також тим, чи в Никифора є що їсти, чи є в нього ґачі, чи не мерзне. Здається, це йому належить ідея музею Никифора в Криниці.
Ким був Маріан Влосінський?
Художником, який шукав свого місця у світі та прижився у Криниці. Славним став випадок з Никифором, який одного разу просто увійшов у його майстерню та привласнив собі його робочий стіл і половину квартири. Влосінський зустрівся з прикрощами сім’ї за свою пошану й терпеливість до художника.
Він був свідком під час процесу надання Никифорові справжнього імені та прізвища.
Він сказав тоді небагато. Сидів біля Павла Стефанівського, який щось йому говорив, а Влосінський тільки щось буркнув. Потім Стефанівський спитав мене, чому він такий недружній. Я відповів, що у Влосінського така вдача, проте насправді він не любив лемківських діячів.
Чому?
Никифор міг прийти до хати котрогось криницького лемка й сказати: тут я буду малювати. Аж по смерті злетілася хмара лемків, які вболівають за нього. Я знаю, що можуть відповісти: ми не опікувалися, бо нас виселили. Це не зовсім так, були ті «свої», хто в Криниці мешкав і міг віддати йому половину квартири, а не час-від-часу дати кусок хліба. Між 1956 р., коли можна було повертатися й допомагати, та 1968 р., коли митець помер, маємо 12 років, з чого 8 належить Влосінському, а не лемкові.
Русином з роду був згаданий на початку Северин Віслоцький.
Слабкий, але дуже амбітний публіцист Віслоцький ніби був родичем Громосяка, лемком з Криниці, який закінчив життя в таборі в Освенцимі. Він був автором вигадки про жебрацькі банкети в корчмі у Криниці, які так вплинули на Никифора. Мав її почути від тітки, але це мотив з відомої оперети «Король волоцюг». Хоч і дивно, але про відомий нібито на всі Карпати кермеш чув лише Віслоцький. Отож, не вірю йому, як і Банахові.
Як формувалася Никифорова колекція в музеї в Новому Санчі?
Я застав у Новому Санчі його колекцію сформованою. Виникла ще за його життя. Потім, після смерті художника, туди забрали (згідно з законом) усе, що застали в його кімнаті. Туди ж передав свої зібрання С. Пулхлопек. Там є картини, куплені на аукціонах, наприклад, Тадеуш Щепанек прикупив туди його «Молитовник».
Ви 1984 р. були куратором великої виставки «Лемки» в Новому Санчі. Яке місце припало на ній криницькому митцеві?
Там появилися його твори, але не ориґінальні акварелі, бо вони не можуть перебувати довго супроти міцного світла. Появилося кілька фотографій Никифора. Я щойно тоді довідався, що в нього є справжнє прізвище. Це сталося тоді, коли я підписав картину «Nikifor». Петро Троханівський, відповідаючи за лемківські переклади підписів, переклав мій підпис як «Епіфан Дровняк».
Яка Ваша думка з приводу судового процесу, ініційованого Об’єднанням лемків 1996 р. щодо заміни прізвища Криницький на Дровняк.
Я був присутній як свідок, але не був цінним свідком, тому що не знав Никифора. Давав свідчення як куратор виставки «Лемки». Поставили мені питання: яка моя думка про прізвище Епіфаній Дровняк. Я відповів, що в мене нема якогось однозначного погляду, що читав я переконливу брошуру П. Стефанівського. Правда, переконливість не завжди однозначна з достовірністю.
Я сприймаю як дивну ситуацію, коли організація звертається до суду з ініціативою змінити прізвище людини, якої вже майже 30 років нема. Тепер цікава ситуація – Криницький став Дровняком, але такого художника ніхто у світі не знає. У світі визнають лише Никифора. Сумнівне й те, чи хтось, пишучи про цього лемка, буде вживати його нове/старе прізвище. Здається, що в широкому вжитку залишиться таки Никифор, бо це світова марка, відома без додатків Криницький чи Дровняк.
Далі буде
