Богдан Гук ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №4, 2016-01-24

Перед IX з’їздом ОЛ у Горлицях 30 січня 2016 р.

Аналізуючи сучасну ситуацію русинства/українства на Лемківщині в контексті діяльності Об’єднання лемків, доводиться констатувати, що нема широких оглядів стану русинських/українських справ у реґіоні в період між загальними зборами організації. В Інтернеті неможливо також знайти звіти діяльності реґіонального лідера русинства/українства, яким є ОЛ, та його опонентів – Товариства лемків (Стоваришіня лемків, далі ТЛ) чи Товариства «Руська бурса» (ТРБ). Тому мій аналіз базується на матеріалі з власного спостереження за вибраними процесами сучасної Лемківщини.

Фундаменти ідентичності та стилю

Суспільна неурядова організація Об’єднання лемків, заснована 1989 р., – це єдине продовження і представництво русинської/української течії, що успадкувала зорієнтовану на Київ традицію Лемківщини. Це спадкоємець політичної позиції руських рад 1848 р., поколінь священства ХІХ–ХХ ст. усіх ідеологічних орієнтацій, читалень «Просвіти» і Товариства Качковського, Лемківської комісії Товариства «Просвіта», Команецької та Флоринської республік 1918–1919 рр., часописів «Наш лемко» і «Лемко», праці Допомогових комітетів у 1939–1944 рр., Лемківської секції УСКТ.
На сьогодні ОЛ – це єдина організація, яка трактує Лемківщину як одне ціле і не ділить історії русинів/українців на власну і ту, якої треба позбутися (цей комфорт цілісності відбитий також у цій статті, де традиційне русинство трактоване як ідентичне з українством). До символічного простору ОЛ входять усі історичні постаті Лемківщини – від єґомосців Івана Прислопського (перша половина XVIII ст.), Михайла Криницького (1797–1862), Володимира Хиляка (1843–1893) до Івана Русенка (1890–1960) та Дмитра Вислоцького (1888–1968). Може, українізація чекає на постать і доробок ТРБ чи ТЛ. Плюралістична й еластична інтерпретація минулого, далека від селективного чи елімінаційного принципу, – це доказ панівного самопочуття ОЛ.
Міцна культурна основа організації не має такого відповідного суспільно-культурного фундаменту. Хороші підстави українства, вироблені в 30–40-ві рр. ХХ ст., зруйнувала депортація 1947 р. Вона не лише позбавила русинство маєтку, але й уможливила появу згаданих вище його «туманних течій». Таким чином, капітал ОЛ, – розуміючи під цим не світ ідей, а конкретику організації, її авторитет, якість кадрів, мобілізаційні, інформаційні можливості, – сьогодні, як і до війни, треба прирівнювати до капіталу інших гравців. Розвиток подій залежить від їхніх можливостей вкладати у слово «лемко» чи «Лемківщина» свій власний зміст.

Географія

ОЛ має гуртки (приблизно 40), членів або прихильників (біля 1000 чоловік) насамперед на Горличчині (Білянка, Лося, Маластів, Панкна, Устя, Ліщини, Кункова, Ждиня, Регетів), Любуському й Нижньосилезькому воєвідствах. На Новосанчівщині воно присутнє лише в Криниці. На східній Лемківщині русини/українці гуртуються в Сяніцькому відділі ОУП (близько 200 чоловік). Це не заперечує ОЛ, з огляду на його близькість до ОУП, та випливає з довоєнної ідентифікації тамтешніх русинів/руснаків з українством. Тривалість цієї ідентифікації відбита у Вармінсько-Мазурському воєвідстві: там живе кілька тисяч українців-лемків зі східної Лемківщини, проте чомусь нема ланок ОЛ. Більше гуртків могло б бути в Любуському воєвідстві.
ОЛ активніше підтримує контакти зі своїми ланками біля Лігниці чи Вроцлава, ніж з ланками ОУП на сході свого материкового краю. Між Горличчиною і Сяніччиною ще тримається острів Зиндранова-Поляни-Вільхівець, проте перед ним майбутність коротка, – там нема молодого покоління.
Одним з кардинально важливих є питання міста. Кількість руснаків/українців у селах на Горличчині зменшується і буде зменшуватися. Це показує дедалі менша кількість членів парафій. З другого боку, видно формування, – правда, увесь час замалих, щоб забезпечити відвідуваність культурних заходів, – міських громад у Горлицях, Криниці. Це продовження передвоєнного мандрування з села до міста. Цей рух активний також у Лігниці. Від активності міської громади в Горлицях уже тепер залежать села. Це видно в діяльності ОЛ і добре свідчить про його здатність освоювати місто.

На інформаційному полі
Об’єднання функціонує в дуже несприятливих умовах інформаційного тиску польських та карпаторуських засобів інформації. Концептуально вони не мають можливості пропонувати чогось якісно кращого від української національної культури, проте великою кількістю сиґналів створюють паралельні світи, орієнтуючи молоде покоління на нерусинські/неукраїнські культурні ідентифікації. Польськомовна продукція, як мінімум, прямує до нейтралізації русинства/українства на Лемківщині, а як максимум – до такого трансформування русинів/лемків, коли вони не будуть «заважати». Другі ж – на складову свіжоконструйованої карпаторуської нації. Як одні, так і другі глибоко «фраґментують» історію Лемківщини, вибираючи з неї лише те відповідне, а решту трактуючи як ворожу, насильно створену нескладову. Однак цікавим явищем тут є функціонування польської думки, як обмежувального реґулятора: активність ТЛ чи ТРБ часто коментуються польською «інформаційною вулицею», як українська (напр., двомовні написи). Це єдина ситуація, коли ОЛ може використати результати праці своїх опонентів, проте доводиться за неї платити високу ціну у формі утримання неґативного стереотипу українця.
Тимчасом ОЛ звертає увагу на ключові питання руського українства, а його дії мають загальнолемківський характер, тобто наслідки його праці благотворно впливають на інші, навіть недружні організації. Чого тут варта лише боротьба за привернення Єпіфанієві Дровнякові справжнього імені і прізвища (в цьому контексті актом малого змісту стають нагороди «Никифори», що їх надає ТЛ на «Ватрі» в Михалові). Оскільки простір активності ОЛ ширший від простору ТЛ чи ТРБ, разом узятих, а від нього самого залежить те, чи існування ТЛ, ТРБ та ансамблю «Кичера» стане формою плекання його людської бази. Тут слід констатувати, що найстарше покоління відійшло з-посеред живих, а це відкриває широкі можливості для неґативного явища дозрівання молоді в умовах функціонуючих поділів, вироблених не русинством/українством, а поколінням карпаторосів, сформованих не Лемківщиною, а апеляціями до неї, виплеканими деформаційним впливом обставин після Акції «Вісла».
Ще більшу різницю вносить неґативне співіснування греко-католицтва і православ’я. Віросповідні розходження, ґрунтуючись на Церквах, установах та настановах, сильніших і первісних щодо національних, закріплюють різницю. І все ж, перехід з «Кичери», ТЛ до ОЛ і далі можливий, хоч простір можливостей звужується, а час не працює на користь ОЛ. Можливість зміни залежить, зокрема, від позиції російського православ’я та Росії у змаганні з Європою. Адже карпаторусинство неможливо зрозуміти без російського контексту – будь він спрямованою на русинів політикою самої Росії, будь він власним вибором карпаторосів.
На тлі такої несприятливої ситуації активність ОЛ в інформаційному полі заслабка, що видно навіть у аж надто скромному наповненні його офіційного сайту. Неякісна сторінка/антисторінка www.lemkounion.republika.pl погано свідчить про ОЛ, працює проти нього. Лідери організації замало присутні в інформаційному полі. Видавнича діяльність замала щодо потреб (лиш якоюсь мірою для тих, хто ще володіє кирилицею, її може замінювати продукція лемків з України). Щоквартальний журнал «Ватра» не має доброго розділу публіцистики, культури та історії, а на лемківську тему краще або гірше, та все ж імпровізує.

ОЛ і Польща
ОЛ – це єдина лемківська організація, яка проявляє активність на полі політичного представництва інтересів усіх русинських орієнтацій. Це можливо, зосібна, завдяки продуктивному поєднанню русинського/лемківського реґіонального етнічного «сепаратизму» з русинською/українською національною ідентифікацією та києвоцентризмом. Завдяки цьому відносини з Республікою Польща можливі на основі як з етнічного, так національного статусу ОЛ. Це має місце завдяки дбайливості статуту ОЛ, відповідальності і принциповій поставі його проводу, щоб не випускати з поля уваги таких проблем, як повернення права до власності, загарбаної Польською Республікою 1947 р., виправлення наслідків Акції «Вісла», дискримінація чи стереотипізація. Такого цінного капіталу, як політичний і громадянський, нагромаджений ОЛ, не мають всі інші лемківські організації. Організація має величезний доробок та повагу у відносинах з органами законодавчої та виконавчої влади.

В міру можливостей ОЛ проводить політику щодо Лемківщини та лемків. Ясно, що вона не є повністю незалежною, тому що організація залежить від урядових дотацій, власних можливостей, кадрової та демографічної бази. У відносинах з державними та самоврядними адміністраціями ключову роль відіграють мобілізаційні можливості ОЛ і розміри власності (зокрема нерухомого майна, землі, лісів, будинків) руснаків/українців на Лемківщині (їхня власність на Західних землях не є сполітизована; там кожен руснак може мати 100 га, але якби подібне мало місце на Лемківщині, то Акція «Вісла» відбулася б удруге, і заново не з голого національного, а політичного значення непольської власності). ОЛ володіє багатьма ключовими інструментами впливу на державу, проте якраз нарощування власності мало б стати принципово важливим – не слід забувати: боротьба за національну приналежність лемків тісно пов’язана з їхньою силою як власників. Без охорони власності, без повернення майна у власність русинам, депортованим у 1945–1947 рр., державне законодавство у сфері охорони прав національних меншин – це наполовину абстракція.

ОЛ і Церкви
Нерухоме майно та іншу власність мають на Лемківщині Церкви. Цим вони і є об’єктивними союзниками ОЛ. Об’єктивними – тому що нема підстав говорити про співпрацю ОЛ з Греко-католицькою чи Православною церквами. Можна-таки говорити про позитивну погодженість та взаєморозуміння, адже позиції слабкі і в Церков, і в світських організацій лемків. І все ж «партнери» неготові до прямої співпраці, не зважуються поділитися частиною власних форм прояву й впливу. ОЛ дотримується ясної стратегії і показовими є його кермеші: один організовує у співпраці з греко-католицькою, а другий – з православною парафіями.
Православний владика Адам, родовитий русин, від років надає православ’ю Лемківщини києвоцентричну постать. Правда, священики по парафіях відстоюють лише православну ідентичність, а от питання мови і національних почуттів явно другопланові. Недобре, що православні парафії більш польськомовні, ніж греко-католицькі, навіть попри те, що це протидіє плeканому де-не-де проектові творення православної нації (лемківської? карпаторуської? польської?! а як на Підляшші?).
Спадкоємець владики Адама Паїсій поки що в міру стримується з заявами, іншими, ніж ті, що стосуються безпосередньо самого православ’я. Імовірно, йому нема чого поспішати, і все ж, якщо це могло б випливати з орієнтації на російське православ’я, може виявитися «троянським конем». У новообраного митрополита УГКЦ Євгена Поповича лемківське питання навряд чи існує як окреме, оскільки віряни-лемки не формують у Церкві різниці чи розходжень. Підсумовуючи, можна відзначити, що на відміну від Греко-католицької церкви, Польська автокефальна православна церква на сьогодні втрачає здатність приписувати вірним міцну (русько-українську) національну позицію, чим оголює власну слабкість, але ослаблює не лише православ’я.

Кадри, лідери
Поки що в ОЛ існує непоганий контакт між поколіннями. Ще в роки активності Левка Ґаля, Федора Ґоча, Михайла Ковальського, Володимира Мокляка, Петра Шафрана, Василя Шоста прийшли молоді люди, такі, як Василь Шлянта, Степан Клапик, Олександр Маслей, Степан Гладик, а їх тепер поступово звільняють з частини праці Еміліан Гойсак, Наталія Гладик, Адам Вєвюрка та інші.
Кадри – не найміцніший бік ОЛ, проте багатолітня криза таки не сягнула дна. На формування лідера та стосунки організації з партнерами протягом останніх 10-ти років впливав Степан Гладик, голова неабияк заслужений, активний, послідовний, але не завжди і не для всіх комунікативний. Тимчасом ОЛ за період його головування, що закінчилося на VIII з’їзді, навряд чи могло собі дозволити не йти на порозуміння чи компроміси.
На західних землях лідером ОЛ є Адам Вєвюрка, який впливає на лемківський світ при допомозі структури ОЛ у Лігниці. Активними є Ксеня Довгань у Любіні, Марія Келечава у Вроцлаві. Русини, депортовані в Любуське і Нижньосилезьке воєвідства, живуть у далеко менш компактних умовах, як ті на Горличчині, проте навряд чи мають достатньо добре вироблені форми комунікації й гуртування. Своє значення для українства серед русинів має там і далі IV Загальноосвітній ліцей у Лігниці. Значення цієї освітньої установи зростає в тому контексті, що цього року в Педагогічному університеті в Кракові припинила існувати «російська філологія з русинсько-лемківською мовою».
Саме від уміння лідерів іти на компроміс та шукати спільної мови залежить хоча б те, чи у сфері культурної географії ОЛ може розраховувати лише на «зичливий нейтралітет» чи на пряму співпрацю Товариства розвитку музею лемківської культури в Зиндрановій і Товариства любителів лемківської культури «Лемко-Товер», важливих постатей як співачка Юлія Дошна, поет Володислав Грабан, майстриня кривульки Анна Добровольська, видавець Себастіян Дубель-Дмитришин та низки інших, які більш чи менш присутні на Лемківщині.

Культура
Парадоксом у праці ОЛ є те, що його тверда києвоцентрична позиція може перероджуватися в малокритичну оцінку власної ситуації і загроз, пасивність там, де мала б бути активність. Організація справді може радіти, що її опоненти поки що не можуть мріяти про досягнення реальної культурної переваги над русинським українством Лемківщини. Адже ТЛ чи ТРБ відмовляються від потужної – саме русько-української – частини культури «свого» краю, а того, що їм залишається, замало для розгортання повноцінної культурної активності. Питання-бо в тому, хто з культурних претендентів на Лемківщину (крім її політичного власника, яким є Польська Республіка) спроможний створити власну масову чи високу, але якнайбільш універсальну культуру. ТЛ чи ТРБ не мають свого Києва, проте ОЛ, навіть маючи його, також може не справитися …

На перше місце в культурній активності всіх русинів/українців у Горлицях і на Горличчині впевнено виходить Центр культури ім. Б.-І. Антонича, відомий як «антоничівка». Це стало можливим завдяки Наталії Гладик, яка орієнтує активність на високі культурні зразки, вводить чимало типово міських форм праці та вміло урбанізує сільські фольклорні мотиви. Вплив таких міських форм, як «Лем-Денс», може бути більший від важливих для самих науковців та ідеологів «поважних» конференцій. Якість заходів, організованих у центрі, дозволяє відкритися для всіх охочих брати в них участь. На мою думку, прийняття в «антоничівці» стратегії «крапля камінь точить» може виявитися більш впливовим від величезного, проте одноразового заходу, який кожного року відбувається у Ждині.
Культурний флагман ОЛ, яким є «Лемківська ватра» – це леґендарна подія, здатна формувати життя частини руснаків/українців на періоди «від» і «після» неї. Однак викликом є спроможність самого організатора змінювати її відповідно до стандартів комерційного стилю життя сучасної молоді, яка, якщо ватряне поле й далі не покращуватиме свого вигляду й стандартів обслуговування, від приїзду у Ждиню може відмовитися. До речі, в Україні виросло ще більш споживацьке покоління, ніж у Польщі, і тому люди віком менше як 40–70 років можуть замість ночей у наметах або автобусах пошукати собі «Лемківщину» в курортах Польщі й Чехії.
Не збільшується культурно-символічний простір «ватри». Маючи в розпорядженні величезний «виставовий» простір, організатор не наповнює його засобами інформації іншими, ніж музикою та власними заявами зі сцени. Тимчасом чимала кількість історико-культурної інформації, якою можна було б наповнити не лише «ватряну хижу» (виставки, стенди, інформаційні щити, слайди, фільми…), замість працювати, залишається для гостей заходу недоступною.

Висновки
Об’єднання лемків має за собою 26 років існування та реноме надійної національної сили української Лемківщини. Щодо зовнішньої сфери активності за проводом ОЛ слід визнати відкритий підхід до фундаментальних політичних проблем, відвагу, безкомпромісність, відсутність особистих і будь-інших комплексів. Щодо внутрішньої – дотримання принципів взаємної пошани серед членів управи та прозорих процедур. ОЛ є організацією передбачуваною та надійною. Проблеми такого масштабу, як асиміляція чи антиукраїнський інформаційний потік, б’ють у неї, проте не видно, щоб у найближчі роки якість її праці мала б зменшитися. Якщо курс на універсальні високі зразки, освоєння міста, відкритість та систематичність вияву буде продовжуватись, ОЛ може сподіватися на увагу молоді та пошану своїх зрілих членів. ■

Поділитися: