Валерій Майданюк ■ УКРАЇНА ■ №21 2016-05-22
Про забуту Україною українську землю; про те, куди поділися 3 млн. кубанських українців; про окрему кубанську національну ідентичність та про кубанську балачку – в розмові з донецьким істориком, багаторічним дослідником Кубані, автором терміну «Малиновий клин» Дмитром Білим.
Валерій Майданюк: Дмитре, які сьогодні настрої серед кубанців? Чи пам’ятають вони свою Батьківщину і як ставляться до України?
Дмитро Білий: Треба взяти до уваги, що Голодомор 33-го року і подальша деукраїнізація були надзвичайно сильними на Кубані. По моєму підрахунку, близько 50% українського населення Кубані загинуло, або було репресоване у 1930-ті роки. Ліквідовано козацтво, козацькі традиції, кубанську інтеліґенцію, насаджувалась імперська міфологія. Недаремно найбільш показовий фільм «Кубанские казаки» (1946 р.) показує Кубань, як упокорений російський реґіон. З Кубані робили своєрідний анклав російського православ’я. Формувалася пародія на козаків – простих, невибагливих служителів «веры, царя и отечества». Насправді же, на низовому рівні, Кубань по станицях, по хуторах та й по містах усвідомлює свою ідентичність, але не виявляє її за відомих обставин.
Сьогодні там домінує реґіональна ідентичність: ми, кубанці, не українці і не росіяни, у нас свій реґіон зі своїми особливостями. Отак створюється новітній кубанський міф. Є невеликий прошарок інтеліґенції, яка намагається підтримувати культурні зв’язки з Україною, але вони – у меншості. Не забуваймо, що Росія – це поліцейська держава, такі справи жорстко переслідуються. Як мені на Кубані один старий дід говорив: «москалі, – каже, – Сибір віддадуть аж до Уралу, та Кубань вони не віддадуть».
Ви писали у своїх дослідженнях, що на Кубані мешкало близько 3-х мільйонів українців (за переписом 1926 року).
Українські станиці під час Голодомору були занесені на чорні дошки. Наприклад, Ново-дерев’янківська станиця мала 18 тисяч населення, а після Голодомору залишилося 6 тисяч. Депортації і репресії спричинили, що кубанців, яких не винищили, усіх записали росіянами, і фактично з українською ідентичністю отак покінчено.
У 1990-ті роки я багато їздив по Кубані, виступав у радіо в Краснодарі, вів цикл передач, брав участь у кубанському осередку українців. Вони навіть готували подання, щоб українців Кубані визнати репресованим народом, визнати геноцид 1932–33 років. На жаль, з одного боку, зіграла роль пасивність України, адже допомога таким осередкам ішла виключно на рівні громадських організацій, а не на державному рівні. Якщо, наприклад, Москва вкладає мільярди доларів у підтримку російських осередків по всьому світі, то Україна нічого не робила. Українців у Російській Федерації – мінімум 8 млн., а нічого не робилося для їх підтримки. Та що казати – для підтримки українських осередків на Донбасі і в Криму нічого не робилося. Навіть за Ющенка закрили єдину українську газету «Кримська світлиця», і як до нього не апелювали, він нічого не зробив, щоб її відновити.
А в кінці 1990-х на Кубані почалися репресії, пов’язані з війною в Чечні, для «стабілізації реґіону». Починається фактична ліквідація відроджених українських осередків, переслідування кубанських вчених, які виступали за Україну, тобто цей процес знову пішов у підпілля.
Сьогодні серед кубанців існує процес творення окремої кубанської ідентичності, говориться, що це окрема нація – козаки. Наскільки такі настрої вкорінені? Кому це вигідно – реґіональній еліті чи кому?
Я думаю, що в недалекому майбутньому ми побачимо розпад Росії, і реґіональній еліті для того, щоб уберегти свою владу, потрібна якась ідеологема для леґітимізації автономії або навіть незалежності Кубані. У рамках цього є популяризована кубанська балачка, з наголосом, що це і не російська мова, і не українська. Виходить аналог такого собі язичія, котре колись творилося серед москвофілів у Галичині. Вигадують якісь міфологеми, нібито кубанські козаки походять від булгар (кочові племена, які населяли в ІІ пол. V ст. степи Причорномор’я і Приазов’я до Каспія і розселилися звідти в Подунав’я, Середнє Поволжя та інші реґіони – ред.), від кочових народів, і до українців не мають ніякого відношення. Ці примітивні міфологеми поширюють, вписують у хрестоматії про історію Кубані. Деякі російські історики називають кубанських козаків субетносом російського народу.
Кубанська балачка відрізняється від української мови?
Я виховався в україномовному середовищі кубанської станиці. Там можна було розрізнити полтавський, слобожанський, чернігівський діалекти, тому що серед кубанців є запорожці, яких переселилося сюди 17–18 тисяч, та основний масив – це переселенці з Чернігівщини і Слобожанщини. Проте умови життя, історія сформували певний кубанський менталітет. Справжні кубанці дуже відкриті і щирі, однак за умови, якщо приймуть тебе за свого. Без цього будуть замкнуті, ніхто з тобою не буде розмовляти.
Який відсоток українських слів у кубанській балачці?
Відсотків чи не 80. Але кожна мова адаптується до нових умов, то й запозичено чимало черкеських термінів, наприклад, «шашка» як зброя, «гарба» – фіра, «малахай» – довбня, якою худобу поганяють. Багато татарських слів, калмицьких.
Якою мовою на Кубані ведеться навчання у школах, видаються книжки, діють культурні установи?
Російською. У школах є предмет «кубанська балачка», та це якийсь спотворений суржик. На Кубані був російськомовний часопис «Рідна Кубань», який мав 300 чи 350 передплатників, а потім вони почали друкувати Василя Мову – україномовного кубанського письменника. Коли почали друкувати українською, у 10 разів збільшилася кількість передплатників, тобто до 3,5 тисячі.
Які Ви бачите перспективи кубанської національної політичної ідентичності у ХХІ столітті: інтеґрація в Україну, повна русифікація чи, можливо, створення якоїсь власної національної і державної ідентичності?
Я боюся, що як ми передбачаємо розпад Росії, то, скоріш за все, це буде зона бойових дій. Війна на Кавказі буде колосальна, кривавий хаос, Кавказ колись вибухне – «не тепер, так у четвер», як говорить приказка. Північнокавказьким федеральним округом фактично керує Кадиров, а він має колосальні амбіції стати королем північного Кавказу. Кубань – занадто багатий реґіон, щоб комусь просто його віддавати: колосальні ресурси, найкращі у світі чорноземи степової Кубані, вихід до Чорного моря, порт Новоросійськ. Гірська частина Кубані – це мінеральні ресурси. Кубань – це брама Кавказу.
Для України найкращим варіантом була б союзна держава з Кубанню. Прецедент був у 1920-ті роки, коли аналізувалися можливості створення козацьких держав. Кубанці розглядали Україну як центральну державу, навколо якої гуртувалися б союзні країни для противаги російському імперіалізмові. ■
