Богдан Гук ■ ПОДІЇ ■ №31, 2013-08-04
Історична реконструкція «Волинь 1943. Не до помсти, а до пам’яті закликають жертви», яка відбулася на околицях Радимна – це завершальний етап кампанії відзначення 70-ліття трагедії поляків на Волині. Театралізоване дійство у гарному місці над озером, у промінні західного сонця, хороше освітлення та звук – на організаційному рівні все виглядало чудово, але змістове наповнення зіпсувало враження. Низькоякісне видовище було організоване ніби на догоду людині з невисокими інтелектуальними горизонтами, яка відчула себе в ролі головного коментатора й головного присутнього на невибагливій вечері з позавчорашніх котлет, – о. Тадеушеві Ісаковичу-Залеському. Ця постать – наче герой з поганої, але веселої казки для наївних – тинялася між людьми й видавала себе за духовного експерта події.
Дійство над озером у Радимні виглядало як різновид світської римо-католицької «служби Божої», відправленої на бажання єдиних постраждалих – так званих поляків, безневинних колоністів, людей чистого серця і т.п. Пишу «так званих», тому що в цій реконструкції було мало спільного з історією. Це не були тільки селяни-хлібороби в білих свитах. У них були припаси зброї, які дозволили їм сформувати великий боєздатний підрозділ – 27 дивізію піхоти Армії крайової (навіть після «різанини» людські резерви на Волині були такими великими, що існував план створити корпус у складі 2–3 дивізій!). То ж де зникли з-над радимнянського озера вояки АК, які відбивали наступи УПА? Від їхніх куль 20 липня 2013 р. мало б упасти також кілька українців, тимчасом як упали самі поляки.
На щастя, у виступах на відкритті проявлялася відповідальність: промовці запевняли, що реконструкція не є спрямованою проти сучасних українців і не має на меті викликати ненависті. Не стримувався лише о. Ісакович-Залеський. Цей священик пояснив промовисто, що йдеться про дискредитацію уряду Дональда Туска. Якщо не держава, то громадяни будуть пам’ятати про Волинь, – так можна підсумувати його численні виступи перед телекамерами. Для частини людей з Римо-католицької церкви (РКЦ) і партії «Право і справедливість» («ПіС») радимнянське «повернення» на Волинь стало одним із засобів боротьби за владу й становило частину передвиборчої кампанії. Прикро було дивитися на тих кілька тисяч людей, що зібралися навколо реконструкції волинського села, які піддалися маніпуляціям борців за владу з Радимна, Стальової Волі, Кракова та Варшави. Якби не боротьба за владу, то партія РКЦ, тобто «ПіС» і пальцем не ворухнула б задля вбитих на Волині поляків.
Реконструкція в Радимні нагадала мені антинімецькі маніфестації періоду 1945–1980 років. Тоді духовним ворогом польської держави був ІІІ Рейх, а сьогодні – Україна, до якої, завдяки «волинській кампанії», неґативно налаштовані польські громадяни.
Реконструкція в Радимні нагадала мені антинімецькі маніфестації періоду 1945–1980 років. Тоді духовним ворогом польської держави був ІІІ Рейх, а сьогодні – Україна, до якої, завдяки «волинській кампанії», неґативно налаштовані польські громадяни.
Що після 70-ти років можна «витиснути» з Волині на рівні парламенту і польських ЗМІ? Драматично мало, «волинський нуль». Покоління змінюються і мають інші проблеми, ніж РКЦ та «ПіС». А повертатися до Волинських подій – це сипати сіль на рану, що і так нічого не змінить.
Правда про Волинь, запропонована мешканцям Радимна, Ляшок чи Заліської Волі, – це золота монета навіть не 50-відсоткової проби. Тут польський реверс правди має український аверс. Адже всього за 2–3 кілометри від Радимна у 1945–1947 роках українці пережили свою «Волинь». У Лазах Польське військо або Громадянська міліція (пол.: MO – Milicja Obywatelska) вбила 4 особи, у Хотинці на присілку Діброва – 10 чоловік, у Кальникові – 7, у Ніновичах – 9 осіб…
Скільки домівок збудували собі поляки з Радимна з розібраних українських хат у навколишніх селах? Скільки гектарів землі, – власності українців, відібраної державою, – отримали поляки в обмін на вороже ставлення до українців? У скількох церквах свої богослужіння відправляють нині римо-католицькі священики? І жоден з них не закликав своїх вірних не вдаватися в антиукраїнські заходи…
А може, місто Стальова Воля, мер якого так активно долучився до реконструкції, замість споруджувати пам’ятник справедливим українцям – рятівникам поляків, проспонсорувало би відбудову котроїсь української церкви? Це не обов’язково має бути та сама велетенська церква в Радимні, цегла з якої стала матеріалом на доми тих, чиї діти або внуки стали свідками реконструкції. На відбудову чекають греко-католицькі храми в Заліській-Волі, Лазах чи Ніновичах… ■
